2.7.11. Лівобережна заплава у міжвоєнному Києві 1921-1941 рр.
Парнікоза І.Ю.
Микільсько-Слобідська волость існувала в період 1903-1923 рр. у складі Троєщини, Вигурівщини, Воскресенки, Кухмістерської Слобідки, Позняків, Осокорків та Бортничів (окрім власне Микільської Слобідки) (Вакулишин, 2014).
Вигурівщина-Троєщина – два великих села в північній частині лівобережної київської заплави. Згідно до німецького плану 1943 р. який фіксує довоєнну ситуацію на цей час обидва села практично злилися. При цьому Троєщина фактично займає ту саму площу, що й до сьогодні. На півночі села показана церква. Це власне та церква, яка була у 1895-97 рр. перенесена з затоплюваної території (суч. урочище Старе Село) на підвищену територію Вигурівського бору. На місці церкви наразі знаходиться сільський клуб. Сюди ж, як відомо, поступово перемістилося і усе село (Кузьменко, 1988).
Рис. 2.7.11.1. Село Троєщина (1), урочище Костачівка (2) та село Вигурівщина (3) на мапі 1943 р. обидва села зрослися. Біля цифри 1 помітне озеро стариця Гнилуша майже з сучасними абрисами
Рис. 2.7.11.2. Клуб у селі Троєщина, на найвищому місці колишнього Вигурівського бору, що не затоплювалося. Саме тут до 1943 р. знаходилася троєщинська дерев’яна церква (Фото Парнікози І. Ю.)
Що ж стосується Вигурівщини, то вона простягнулась аж під край північної околиці Дарницького лісу (наразі на її території – житловий масив Троєщина). На захід від Троєщини розташовані дві стариці – релікти колишнього рукава Десни, що існував у середині ХІХ ст., від північної простягається ланцюжок невеличких озер до самої Десенки. Такою ситуація залишається тут і до сьогодні, а найбільш південна стариця наразі називається Гнилушею (цей гідронім на мапі, що розглядається, відсутній).
Вигурівщину дуже схематично показано на німецькому плані 1941 р., складеному імовірно, перед червневою інвазією. Біля села показано дорогу на с. Літки. Також помилково зазначено залізничну гілку, що веде від Петрівського залізничного мосту на Чернігів (її ніколи не існувало).
На території с. Вигурівщина також була своя церква св. Георгія, хоча на мапі 1943 р. вона не показана (Кузьменко, 1984).У 1931 р. цю церкву було зачинено. В Храмі комуністи влаштували там зерносховище ().
С. Вакулишин (2014) зібрав інформацію щодо наступних урочищ пов’язаних з с. Троєщина та Вигурівщина.
Десенка – назва Десни що побутувала в середині ХІХ -1920-х рр., коли остаточно спрямували гирло Десни на північ від Києва;
Гутовці – куток с. Троєшина. Назва – за версією довгожителів; покоління, народжене в середині ХХ ст. вимовляє Гутовка.
Копильщани – старовинна назва кутка с. Троєщина, його центр. Побутувала до другої світової війни. Нинішня назва – Рівна;
Крива (Кривущани) – назва північного кутка с. Троєщина;
Моложі – урочище на східному березі Десенки навпроти Троєщини. Площа 80 га з яких 30 га луки. Тут розташовані риболовно-спортивна база «Вигурівщина» та відомча база відпочинку;
Ривна – сучасна назва центрального кутка с. Троєщина. Попередня назва – Копильщани;
Градина – урочище на північній околиці Вигурівщини за озером Цегельня площа 10 га. На градині вирощували буряк, кукурудзу, пшеницю. В наш час на місці Градини – житлова забудова на початку Вигурівського бульвару та вул. Данькевича (отже, Градинська вулиця «помилилася» на 1,5 км.
Груд – урочище на південній – західній околиці Вигурівщини, площа 120 га. Колись тут був гай дубів, в’язів, верб на досить підвищеній місцевості, сіножаті. На початку 1970-х рр. Груд перетнув насип проспекта Ватутіна;
Березняки – урочище у с. Вигурівщині, між Оболонням і кварталом – площею 18 га. Сіножать і пасовища. Наразі тут беруть початок вулиці Електротехнічна та Драйзера;
Урочище Березівка – на північ від Вигурівщини площа 220 га. Сіножаті на рівнині, серед якої були стариці стародавньою р. Угнор. На наш час це мікрорайони по обидва боки вул. Бальзака;
Урочище Вигін на Вигурівщині між Мигашковим, Оболонням і Хутором. Слугувало місцем щоденного зібрання худоби перед вигоном на віддалені пасовища. Сучасна прив’язка – вул. Ніколаєва;
Витовська – урочище між Вигурівщиною та Погребами – пашня на узвишші, площа 28 га. Назва нагадує про XIV ст., коли Україна входила до Литовського князя Вітовта. В існує в наш час – на північ від кінцевої зупинки 28 трамваю, що на Милославський;
В’язки – біля Вигурівщини з південного боку підходу мосту через Десенку. Луки тут ніби були вкриті заростями невисоких в’язів;
Гаті – урочище на північній околиці Вигурівщини серед стариць Десенки площею 40 га. Через Гаті вела дорога з села до Діброви, яку кріпили (гатили) фашиною з лози та піском. У наш час на місці Гаті – житловий квартал між вулицями Драйзера, Беретті та Бальзака;
Діброва – зернове поле вигурівських селян. Підвищена місцевість площею 600 га на північний-схід від села. На північ від сучасного заводу держзнаків;
Довгий Лан – урочище на східній околиці Вигурівщини, підвищене відносно заплави, площа 38 га. На Довгому Лані вирощували озимі та пасли худобу. Сучасна прив’язка: універсам Вигурівщина – завод «Алмаз» – вул. Пухівська;
Дьогтярня – заболочене урочище на сільській околиці Вигурівщини, близько 25 га, частково – пасовище. Дьогтярня йшла паралельно Довгому Лану. Сучасна прив’язка – завод держзнаків.
Квартал – наймолодший куток Вигурівщини, забудова тривала на зламі ХІХ-ХХ ст. Був розташований між початком вул. Драйзера та Лісовим цвинтарем;
Клунища – урочище між Вигурівщиною та Погребами (по-сучасному, – на північ від рогу вулиць Милославської та Закревської), близько 50 га. Значне підвищення що не затоплювалися навіть 1931 р.;
Кодачок – річка «що дже від Погребів…та у Десну» згадана в документі Київської губерніальної канцелярії 1719 р. у зв’язку з визначенням меж с. Троєщина;
Коноплянка – оз. у Вигурівщині, яке не збереглося. Коноплянка відділяла село від урочища Груд;
Кучанський – куток Вигурівщини – найстарша частина села, яка в своїй північній частині частково збереглася після масового знищення історичної забудови на початку 1980-х рр. Кучанський – це куток, де знаходився колишній Городець і розташовувалося сільське кладовище. Відділявся від решти Вигурівщини ставком;
Протереб – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини. Це серпоподібна низовина між Дібровою та Березівкою. Площа 18 га. Вона включає заболочені озера, чагарники та пасовище. Забудований на початку 1990-х рр. – початок вул. Цветаєвої – кінець вул. Милославської;
Келійки – урочище на південь від Куричева поле, яке належало Михайлівському монастирю, близько 20 га. Сьогоднішній орієнтир Келійки лежать за 1,5 км на 3 від ТЕЦ-6;
Куричів – низинний острів на болоті на східному березі околиці Вигурівщини, площею 80 га. Зарості дуба, вільхи, берези, ліщини та калини. Через Куричів в старовині проходила межа земель селян Вигурівщини та козацьких земель Броварів. Болото Куричів згадане в «ограничении Вигуривщини» зробленому на поч. XVIII ст. полковником В. Дворецьким згідно універсалом Б. Хмельницького. В 1970-ті рр. через південну частину урочища Куричів пройшла дорога на ТЕЦ-6 (Пухівська вулиця);
Лисаківська долина – урочище на околиці Вигурівщини. Серед Протереба на підвищеному острівці знаходилося улюблене місце сільських бджолярів, тут у період квітування трав та кущів стояло до 200 вуликів. – сучасна західна частина паркової зони вздовж вулиці Данькевича. На південь від Лисаківської долини до колективізації було приватне поле – Лисакові ниви;
Ліски – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, біля дороги, яка вела до Куричева, площа 12 га. Зарості дуба, в’яза, ліщини, тощо, сіножать. Ліски забудовані на початку 1990-х рр. Перетин Маяковського просп. та вул. Цветаєвої;
Оболоння – куток села Вигурівщини, де мешкали заможніші селяни. На південь від Оболоння знаходилося однойменне урочище площею 80 га. Сіножаті, пасовище та пашня. Сучасна прив’язка: поч. вул. Закревського.
Піщані гори – урочище у північній частині Вигурівщини, площа 90 га. Крутий північно-східний схил мав перепад висот – 21 м в частині, що прилягала до хутора, були дюни висотою до 10 м. Наразі на місці Піщаних гір – житловий квартал напроти «Фестивального» універсаму;
Попове – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, біля дороги яка вела до Куричева, площа 20 га. На родючих ґрунтах вирощували пшеницю та гречку. Нині на місці Попового – сквер на перетині проспекту Маяковського і вул. Данькевича;
Ситняки – урочище на західній околиці Вигурівщини площа 40 га, серед озер-стариць між Десенкою та озером Гнилуша;
Соснове – озеро на південний-захід від Вигурівщини, стариця Десенки. Засипано піщаною подушкою у 1970-х рр.
Ставок – озеро посеред с. Вигурівщина – стариця Десенки. В XVII ст. Ставок поглибили ченці Михайлівського монастиря;
Сірковщина – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, подекуди заболочена лука, де випасали худобу. Площа 12 га. В наш час житлова забудова біля перетину проспекту Маяковського і вул. Сабурова;
Корчівка – урочище посеред Вигурівщини, між Оболонням та Хутором (40 га). Городи. В наш час на місці цього району забудова першої чергу масиву Вигурівщина – Троєщина, за 300 м на південь від будинку держадміністрації. Корчівка – луки між Вигурівщиною та Воскресенкою позначені на плані міста 1943 р.;
Федорковіщина – урочище на північ від зводу держзнаків між урочищем Діброва та Пухівською вулицею. Вигурівські селяни вирощували на Федорковщина ярові зернові культури. На глибині 80 см тут зустрічається залізна руда. Федороківщина це також хутір Вигурівщини у північно-східній частині, забудований на початку ХІХ ст. Поруч на піщаних пагорбах стояло кілька вітряків, позначених на плані (1932 р.). В наш час на місці хутора – житлові квартали обабіч вул. Драйзера.
Цегельня – озеро стариця на північній околиці Вигурівщини, на стародавньому руслі Десенки. Сучасна прив’язка мікрорайон між вул. Беретті та Сабурова.
Чорний Кущ – урочище на південно-західної околиці Вигурівщини. Заболочені сіножаті площею 40 га. В 1970-ті-80-ті рр. На місці чорного Куща збудовано житловий масив Райдужний;
Троєщинська сільрада – контролювала у 1930-ті роки 19 км2 і об’єднувала Троєщину та Вигурівщину (Вакулишин, 2014).
З 1930-1937 рр. Вигурівщина та Троєщина опиняються у приміській смузі. Населення сіл у 1920-ті рр. працювало, переважно, в артілях, де займалося плетінням кошиків з лози, які разом з молочними продуктами збувались у Києві. Зв’язок з містом здійснювався через поштовий тракт Троєщина-Вигурівщина–Микільська Слобідка (8 км) і далі через Броварське шосе та ланцюговий міст до Києва. Лозоплетінням у 1927 р. у Троєщині, наприклад, постійно займалося 34,9% від загальної кількості кустарів. У розподілі сировини для плетіння та керуванні артіллю пріоритет надавався незаможним селянам. В 1931 р. у селі створили колгосп. Ім. Тринадцятирічя Жовтня (існував в 1930-41 та 1944-51 рр.) Площа земель становила 654 га, корів було 320. У Троєщині створили також партосередок, кооперативне товариство, школу-п’ятирічку та акушерський пункт. Діяли також артіль лозоплетіння, дитячі ясла та осередок Червоного хреста. Розвивалася кооперативна мережа. У період хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. радянські уповноважені витискали з тутешніх селян хліб. Результати першого року суцільної колективізації ввели селян у шоковий стан: знову увели продрозкладку, хоча слова цього не вживали, зник ринок, гроші втрачали свою купівельну здатність. У 1931 р. у Троєщинському колгоспі було вже 22 господарства, але вимагалося колективізувати ще 50 господарств ().
На початку 1933 р. у Троєщині було колективізовано 47% дворів. Червоний молочар – назва колгоспу Вигурівщини під час Голодомору і в подальший період. Колгоспний двір був на місці сучасної Електротехнічної вулиці, на північ-захід від головного входу до лісового цвинтаря. У Вигурівщині на початку колективізації примусово вивезено близько 60 мешканців. Червоний Жовтень – назва колгоспу Вигурівщини (1930 р.) (Вакулишин, 2014).
Становище, окрім постійних «твердих завдань» та податків, погіршилося знищенням весняними водами озимини на площі 181 га. У результаті селяни тутешніх сіл відверто саботували колективізацію ().
У селах прокотилися репресії не тільки проти заможних селян, але й середняків. На них накладали штрафи, вилучали їх майно та описували хати. Збір зернових 1933 та 1934 р. був найнижчим з 1921 р. ().
Від голодомору у Троєщині загинуло 300 мешканців, у Вигурівщині – більше 300 мешканців (Вакулишин, 2014). В січні 1933 р. Заготзерно повідомляло міськраду про виконання плану: «Троєщина — таємний перемел і розтрата мірчука 24 центнери. Справу передано до прокурора» (Гонський, 2008).
Через максимальне усуспільнення худоби тваринництво перебувало також у жалюгідному стані. Деяке поліпшення стану села та його мешканців намітилося з 1935 р. через зріст врожайності, покращення оплати праці та зростання бюджету сіл (у 1932 р. – 33986 крб., 1934 р.- 52079 крб.) Так, у с. Троєщина впорядковано вулиці, криниці та шляхи, відремонтовано школу, встатковано лазню, придбано стаціонарну кіноустановку тощо. Окрім того організовано Будинок колективіста ім. Горького, який організував з 1934 р. перевезення селян Дніпром до Києва на базари, а також доставку робітників на роботу до Києва. Троєщина брала успішну участь у соцзмаганні, за що сільраду не раз преміювали.
Рис. 2.7.11.3. 1 – Воскресенська Слобідка, 2 – Микільська Слобідка, 3 – Дарниця, 4 – Кухмістерська слобіка та 5 – село Позняки на схемі Києва 1923 р. Усі населені пункти пов’язані між собою дорогами, заплаву перетинають Подільська залізнична лінія, Броварський проспект та Дарницька залізнична лінія
Рис. 2.7.11.4. Воскресенська Слобідка на мапі 1932 р.: 1 – озеро Малинівка (релікт озера Неводне), 2 – озеро Радунка (підписане як Радуга), 3 – Воскресенська Слобідка з показаною церквою, 4 – хутір Воскресенської Слобідки, болота Куликово та Казенне. На схід від Слобідки велика надзаплавна піщана дюна
В 1937 р., у зв’язку з утворенням Броварського району Київської області, села Вигурівщина та Троєщина увійшли до нього ().
Згідно генеральному плану 1936 р. район Вигурівщини-Троєщини до міського планування не включений.
Рис. 2.7.11.5. Район Воскресенської Слобідки на лоції 1934 р.: 1- урочище Михайлівський луг, 2 – урочище Боярське, 3 – урочище Кут, 4 – староріччя Деснянського рукава – озеро Малинівка та нижче розташовані стариці, 5 – озеро-стариця Радунка, яке перетинає гребля з дорогою, 6 – Воскресенська Слобідка
Рис. 2.7.11.6. Воскресенська Слобідка на плані 1935 р. Показано квартали забудови та озеро Радунка (1) розділене в північній частині греблею, якою йде дорога до Воскресенської Слобідки та на північ до Вигурівщини, з півдня проходить ще одна дорога на схід
Воскресенська Слобідка. До міської смуги включено 1933 р. Населення: 1932 р. – 1310 мешканців (268 дворів), 1939 р. – 1403 мешканців. Жертви голодомору – близько 400 людей. Довгожителі особливо наголошували на відсутності у них колгоспу. Куликово – хутір з близько 70 мешканцями, який виник як виселок Восресенської Слобідки в 1920-х рр. Підписаний на мапі 1932 р. між Вигурівщиною та Куликовим болотом. Вже наприкінці 1930-х рр. перебравши назву сусіднього гідроніма це поселення стало хутором Куликовим (Вакулишин, 2014). Воскресенсько-Слобідська сільрада у складі однойменного села та хутора Куликів на початку 1930-х рр. 7 км2 понад 280 дворів до 1400 мешканців (Вакулишин, 2014).
Рис. 2.7.11.7. Воскресенська Слобідка на плані 1936 р.: показано озеро-старицю Малинівка (1), квартали забудови та озеро Радунка (2) розділене в північній частині греблею, якою йде дорога до Воскресенської Слобідки та на північ до Вигурівщини, з півдня проходить ще одна дорога на схід
Рис. 2.7.11.8. Околиці Воскресенської Слобідки на мапі 1943 р.: 1 – урочище Боярське, 2 – озеро-стариця Малинівка, 3 – озеро Радунка (цього разу дорога не розділяє його а оминає з півночі), 4 – урочище Кортачівка, 5 – урочище Михайлівшина, 6- Воскресенська Слобідка на схід від якої показані хутори
На мапі 1932 р. Воскресенська Слобідка показана схематично, витягнута вздовж озер. Інформацію про передвоєнну топографію селища можна також отримати з німецького плану 1943 р. Слобідка була невеликою – трохи довшою за озеро Радунка (озеро Радуга на даній мапі). У центрі Слобідки показано церкву. На захід від Слобідки урочище Боярське та урочище, назву якого ми відтворити не можемо (німецькою «Flur Risawschiscwna»), на південь від них на межі з суч. Горбачихою знаходилось урочище Михайлівщина, на північ між Воскресенською Слобідкою та Вигурівщиною – урочище Кортачівка.
Нижче Воскресенської Слобідки широка у районі впадання Десни заплава звужується, і від Микільської Слобідки до Позняків борова тераса наближається до узбережжя Дніпра.
На німецькому плані 1941 р., складеному імовірно, перед червневою інвазією, Воскресеньска Cлобідка показана без підписаних вулиць. Між Воскресенською та Микільською Слобідками на боровій терасі – літній табір артилерійських частин (165).
С. Вакулішин (2014) зазначає подробиці відносно топонімки пов’язаної з Воскресенською Слобідкою:
Радуга – спотворена назва озера Радунка, яка з’явилася не пізніше 1920-х рр.
Різавщина – урочище між озерами Малинівкою та Радункою. Подане на плані Києва 1943 р.
Рис. 2.7.11.9. Околиці Микільської Слобідки на плані 1923 р.: 1 – перекритий греблею Русанівський рукав, 2 – не підписані осередки на заплаві, 3 – Микільська Слобідка, 4 – озеро Святище, зазначено також дороги на південь і схід (до Кухмістерської Слобідки та Дарниці) та північ від Слобідки (до Воскресенської Слобідки)
Рис. 2.7.11.10. Околиці Микільської Слобідки на лоції 1934 р.: 1– садиба на краю заплави, 2 – одна з гребель, якою перекрито Русанівську протоку, 3 – піщаний пересип в місці греблі на Русанівській протоці, 4 – Микільська Слобідка (показано зокрема цвинтар), 5 – озеро Святище
Прірва – урочище між Воскресенкою і Вигурівщиною згадане в документі міськради 1928 р., коли «відмежовувалася в натурі» міська смуга; Зазначалося, що урочище Прірва перебуває у фактичному користуванні вигурівських селян.
Малинівка довжина 500 м, ширина 50 м. Утворилося у 1-й половині 1920-х рр., коли насип залізниці перетнув озеро Неводне.
Кодачок – урочище біля Чортория (площа 63 га), яке під час «відмежування міської смуги в натурі» (1928 р.) мешканці Воскресенської Слобідки бажали залишити в користуванні місцевої «земгромади».
Рис. 2.7.11.11. Микільська Слобідка, 1920-ті роки. Вантажний та пасажирський трамвайні поїзди. Фото за , (Лисенко, 2010)
Микільська Слобідка з 1925 р. СМТ. У 1927 р. – 5100 меш., 1932 р. – 4587 мешканців у 730 дворах, 1939 р. – 8113 мешканців. До міської смуги включено 1923 р. Протягом ХХ ст. перебувала в складі однойменної волості, Ленінського, Петровського, Дарницького та Дніпровського районів (Вакулишин, 2014).
Після розрухи часів революційних подій Микільська Слобідка відбудовувалася і поступово перетворювалася на робітниче селище. В 1920 ті рр. на момент входження Слобідки до Києва. населення Слобідки складало приблизно 4,5 тис. чоловік (Приходько та ін., 2016).
Кілька тисяч мешканців селища у 1920-х років становили робітники, кустарі та селяни. Кистяківський В. звернув увагу на особливості характеру тутешніх мешканців:
«Своеобразные черты – заметно выраженную общественность, при развитом в то же время чувстве личности… Очень симпатичны здешние дети… Здесь очень любят петь, и в мае буквально вся Слободка поёт, и поёт очень хорошо» (Вакулішин, 2014).
До 1925 р. відновлено раніш втрачені мости. В середині 1920-х було відбудоване депо мототрамваю на Микільській Слобідці. В наступне десятиліття воно обслуговувало вже електричні трамваї. Слобідське депо ім. Фрунзе діяло до 1941 р. Тепер тут за адресою вулиця Чернігівська 38/2 розташовується шкірвендиспансер №1. Вважається, що це єдина вціліла дореволюційна споруда Слобідки (Приходько та ін., 2016). Проте поруч з виходом з ст. метро "Лівобережна" зберігся ще один двоповерховий будинок поч. ХХ ст. у стилі неокласицизму.
Свої заклади культури спочатку були відсутні – єдиний в 1920-ті рр. районний клуб був спільним для мешканців Передмостової та Микільської Слобідки і розміщувався на острові в колишньому розважальному закладі «Акваріум», перейменованим на честь сьомої річниці Жовтня. В 1928 р. на Микільській Слобідці були школи №88 та 91. Одна з них була біля Микільської церкви та Броварського шосе (Приходько та ін., 2016).
Миколаївська церква, всупереч намаганням розташувати там ветеринарний пункт, була передана під культурні потреби села. Зачинили її лише 1935 р., тоді ж хотіли остаточно знести, проте до початку Другої світової війни вона вціліла.
На початку 1930-х рр., окрім трамвая, Микільську Слобідку з центром Києва (заводом “Арсенал”) сполучав автобус № 5, проїзд в якому коштував 10 коп. У цей час міська влада вивчала питання перенесення Передмостової, Кухмістерської та частин Микільської Слобідок «на більш підвищені місцевості лівого берега, що не підлягають повеням» (Вакулішин, 2010).
Микільська Слобідка на плані 1932 р. позначена з підписами назв вулиць. Позначено наступні мерідіональні вулиці зі сходу на захід: Больнична, Лісна, Луначарського, 3-го Інтернаціоналу, Затонського, Червоно-Пожежна, Червоно-Гарматна, Кладовищна, Ринкова, Крупської, пров. Спартака, вул. Сагайдачного – найбільша, Шевченківська, Будьоного, Русанівська, Броварський проспект, що перетинає Слобідку носив назву проспекту Першого травня. Позначено також наступні екваторіальні вулиці: Боровий провулок, Спартака, Паризької Комуни, Сільінтерну та Лисенка.
С. Вакулишин детальніше описує вулиці Слобідки того часу: площа Ярмаркова, проспект Першого Травня, вулиці Больнична, Буденного, Затонського, Кладовищенські 1-а та 2-га, Крупської, Лісна, Лозова, Луначарського, Ново-Пожежна, Паризької Комуни, Петровська, Рикова, Русанівська, Сагайдачного, Сільінтерну, Третього Інтернаціоналу, Червоно-Гарматна, Червоно-Пожежна, Чубаря, Шевченківська, Юних Ленінців, провулки Боровий, Безіменний, Дачний, Лісний, Луначарського та Спартаків. Тут налічувалося біля 8000 садиб (Ковалинський, 2008).
Німецький план Києва 1941 р., складений, імовірно, перед червневою інвазією також дає транслітеровані передвоєнні назви вулиць Слобідки. Зокрема, позначено вулицю Першого Травня – сучасний Броварський проспект та інші широтні: Броварський провулок, Спартака, Паризької Комуни, Лисенка, Шевченківська, довготні – Сагайдачного, Червоно-Пожежна, Луначарського, Затонського та Кладовищенська. На Стару Дарницю веде вулиця ІІІ-Інтернаціоналу. На східній околиці Микільської Слобідки позначено скипидарний завод (297), далі на схід за нею на Броварському шосе – фабрика штучного волокна (328) – «Шовкобуд».
1927 р. на Слобідці було відкрито підприємство з виготовлення та ремонту дерев’яної тари. У 1932 р. воно було реорганізоване в каніфольно-скіпидарний завод, який виробляв очищену живицю, скипидар, каніфоль та іншу лісохімічну продукцію. Підприємство знаходилося на вулиці 3-го Інтернаціоналу (Тепер це акціонерне товариство «Украпластик» на вулиці Євгена Сверстюка), що була єдиною великою дорожньою артерією, якщо не вважати Броварського шосе, в околиці. У 1928 р. на опорах контактної трамвайної мережі в обидва селища проклали провідне радіо, а вище-згадуваний клуб реорганізували у 10-й міський кінотеатр. У другій половині 1930-х рр. на Слобідці побудували молокозавод. На Передмостовій Слобідці почала діяти телефонна станція, що забезпечувала зв’язок з містом через комутатор. Дещо покращилося медичне обслуговування. Перед кварталом “госпланівських” будинків до наших днів збереглася стара будівля амбулаторії побудована у 1930-х рр. Це була одна з небагатьох в ті роки капітальних будівель Микільської Слобідки. За спогадами старожилів, в цьому районі ближче до лінії метро розташовувалася ще одна довоєнна будівля, що виділялася з загальної забудови — муровані конюшні, які належали хлібзаводу. Будівлю відновили після війни і деякий час в ній знаходилися майстерні школи №128, де проходили уроки праці (Приходько та ін., 2016).
Станом на середину 1930-х рр. мала 715 переважно одноповерхових будинків на 50-ти вулицях. В цей час на Слобідці збудовано також хлібний завод та цегельню (Вакулишин, 2014).
Рис. 2.7.11.12. Микільська Слобідка на мапі 1932 р.: 1– насип, що йде заплавою до Русанівської протоки, 2 – піщаний кар’єр на колишній Лисій горі – краю борової тераси, на південний захід від нього у Слобідці показано цвинтар, 3 – перекритий Русанівський рукав неподалік показано церкву, 4 – озеро Святище
Рис. 2.7.11.13. Микільська Слобідка, 1935 р. Детально показано та підписано вуличну мережу селища: головна широтна вісь – проспект Першого Травня (сучасний Броварський проспект) та меридіональна вісь – вулиця Сагайдачного – дається взнаки час українізації. Селище підписано «Микольська Слобідка»
На додаток до вже діючої на Микільській Слобідці поліклініки, в 1935 р. для потреб районної лікарні передали двоповерхову будівлю, що раніше належала трамвайному парку. Тоді ж в обох селищах реконструювали базарні площі, встановили 70 ліхтарів зовнішнього освітлення, спорудили стадіон, заасфальтували доріжки і площадки перед школами, на яких взимку заливали катки (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.14. Микільська Слобідка на схемі Києва 1936 р. 1- перекритий греблею Русанівський рукав. Підписано також проспект Першого травня сучасний Броварський проспект), на південний-схід до Дарниці відходить вулиця 3-го Інтернаціоналу
В середині 1930-х на Микільській Слобідці збудували школу на місці єврейського кладовища по сучасній вул. Туманяна (№125), а другу хотіли збудувати на місці храму св. Миколая в Слобідці. Однак тоді цю ідею реалізувати не вдалося і школу збудували поруч. Ще до другої світової війни сформували книжковий фонд для бібліотеки на Слобідці. Під час окупації місцеві мешканці розібрали книжки по домах і так зберегли. У 1948 р. бібліотека була відновлена (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.15. Микільська Слобідка на генеральному плані 1936 р. 1- позначено ділянку заплави, яку розбудова лівобережного промислового центру не зачіпала. Вулиця 3-го Інтернаціоналу до Дарниці перетворювалася на широку артерію
Рис. 2.7.11.16. Микільська Слобідка на німецькому аерофотознімку 1941 р. за (Малаков, 2005). Помітно, що лівобережна заплава в районі Слобідки залишалася не порушеною. Микільська Слобідка виглядає районом з щільною забудовою
У 1936 р. територія Микільської Слобідки була включена в район планування Генерального плану 1936 р. як складова лівобережного промислового району. Проте стратегічних підприємств тут не зводилося.
Рис. 2.7.11.17. Микільська Слобідка на німецькій мапі 1943 р.: 1 – не підписаний осередок на заплаві, 2 – перекрита греблею Русанівська протока, 3 – озеро Святище
Рис. 2.7.11.18. Микільська Слобідка на німецькій аерофотозйомці 1944 р. Помітне розташування Слобідки на підвищеній над заплавою місцевості та щільну забудову
За даними Всесоюзного перепису 17 січня 1939 р. населення Микільської Слобідки складало 8113 людей (Приходько та ін., 2016).
С. Вакулишин (2014) наводить відомості про Голопузівку – південний куток Микильської Слобідки з переважно жидівською людністю. На місці Голопузівки – 1-ша черга забудови Лівобережного житлового масиву. За кладовищем – куток Микільської Слобідки, який виник у 1920-ті рр. Паралельна (пізніша) назва – Хутір. На його місці зараз поліклініка.
Дарниця. Перетворення Дарниці (селище розташовано за межами заплави на боровій терасі) на великий промисловий район відбулось у роки довоєнних п’ятирічок. Як вже зазначалося, 3 квітня 1935 р. на базі селища Дарниці створено перший лівобережний район Києва – Дарницький, до якого увійшли і заплавні поселення. Згідно генеральному плану 1936 р. головною територією для планування лівобережного індустріально-житлового району стала саме надзаплавна Дарниця. У цей час в різних її частинах стали до ладу великий залізничний вузол, Дарницький вагоноремонтний завод (ДВРЗ), гуморегенераторний завод, м’ясокомбінат, хіміко-фармацевтичний завод, авторемзавод та фабрика «Київволокно». А вже дуже скоро районі діяло 17 промислових підприємств, а населення становило 75-85 тис. мешканців (Рибаков, 1995).
А почалося все з того, що в серпні 1935 р. Київська міська рада затвердила Генеральний план розвитку Київського лівобережжя, що був розроблений столичними архітекторами. Цьому плану була присвячена програмна стаття в журналі “Соціалістичний Київ” (№9, 1935 р.). Головним пріоритетом ставав розвиток промисловості на лівому березі Києва, будівництво житлових районів з чотри-п’ятиповерховими будинками, де зможе мешкати 150 тис. людей, розміщення в житловій зоні великої кількості культурно-просвітницьких закладів, а також побутового і комунального призначення. Так було спроектоване Дарницьке Соцмісто (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.19. Фрагмент Дарниці на мапі Києва 1932 р.: підписано Дарницькі військові табори на північ від Дарниці при сучасному Броварському шосе. Заболочене урочище Ліски з якого протікає струмок до Дарницького озера. На східному краї болота знаходиться не підписаний на цій мапі хутір Ліски на схід від нього перед залізницею показано водонапірну вежу. Компактна Стара Дарниця з показаною біля неї радіостанцією. На південь від станції «Дарниця» та залізниці витягнулася Нова Дарниця з м’ясним заводом, складом добрив та табором. Ще південніше – на краю заплави хутір ім. Шевченка
Рис. 2.7.11.20. Дарниця на плані Києва 1935 р. Підписано мережу вулиць: 1 – лівобережна стариця – озеро Тельбин, 2 –Дарницьке озеро та розташовані на північ від нього Дарницькі військові табори, 3 – Стара Дарниця та розташований на північний-схід від неї хутір Ліски, 4 – Нова Дарниця, показано вул. 3-го Інтернаціоналу, яка сполучала Дарницю з Микільською Слобідкою та Старі Позняки (на противагу пізнішим мапам – де Старими названі південні Позняки) на південь від Дарницької гілки залізниці. На Старих Позянках показано заплавне озеро – імовірно, фрагмент розрізаного залізницею Тельбіна. Зазначено чисельні дороги між населеними пунктами заплави
На плані 1935 р. на Дарниці показано вулицю 3-го Інтернаціоналу з Микільської Слобідки – вулицю Гоголівську, Шевченківська, Тарасівську та Пісчану, хутір Лиски, Дарницьке озеро, Комсомольську, Нову Дарницю, Ольгинську, Черв. Транс., Крупської, Котовського, Є. Бош, Січнева, П’ятакова, Чубарева та Петрівського.
Ділянку, на якій перед другою світовою війною з’явилися Дарницька промзона, Соцмісто та селище Аварійне, довго забудовувати не наважувалися. В бік ДВРЗ тягнувся ліс. Першими на цій території розквартирували 254-й зенітно-артилерійський полк. Поблизу в часи імперії знаходився Київський учбовий артилерійський полігон що тягнувся в бік Воскресенської Слобідки та Вигурівщини від Броварського шосе, а по другий бік дороги розміщувалися казарми, артилерійські парки, склади та конюшні. Є дані що після 1934 р. тут розквартирували ще одну військову частину, яка залишилася в Києві після переїзду урядових установ з Харкова. Військова інфраструктура була передана на початку 1936 р. управлінню будівництва фабрики віскозного шовку для робітників –першопрохідців. Артилерійський полігон був повністю закритий, територія військового містечка була віддана під житло будівельників та майбутніх працівників підприємств. А територію стрільбищ віддали для підсобних господарств промислових об’єктів, які зводилися – фабрики віскозного шовку «Киевволокно» та сіроковуглеродного заводу, що постачав сировину для цієї фабрики. Майже одночасно поруч з «Киевволокном» почали зводити найбільший в СРСР Київський тонкосуконний комбінат. Трохи пізніше з іншого боку фабрики віскозного шовку відвели місце під завод каустичної соди. Неподалік планувалося будівництво Дарницької ТЕЦ. Безпосередньо в місцях дислокації підприємств організовували управління будівництвом з назвами, які відбивали галузеву спрямованість об’єкту, який планувалося звести. Фабрику віскозного шовку будував Шовкобуд, а тонкосуконний комбінат – Шерстьбуд (Приходько та ін., 2016).
Першим поселенцям дуже дошкуляли піски, які розвівало вітром. На ділянці де зараз бульвар Верховної ради існувала посадка шовковиці. На індустріальних об’єктах перших п’ятирічок масово використовувалася ручна праця, деякі з робітників потім ставали працівниками збудованих підприємств, отже потребували житла. Певний час проіснували тимчасові поселення, а потім перешли до побудови житла для працівників. Через деякий час ближче до існуючого щонайменше з 1931 р. Аварійного селища під забудову житлом для тонкосуконного комбінату відвели велику окрему ділянку. Адже кількість працюючих на підприємстві планувалася близько 10 тис. Тут звели два десятки гуртожитків і будинки для інженерно-технічних працівників. Перша черга комбінату почала давати продукцію вже у кінці 1940 р. Біля прохідної «Киевволокна» збудували капітальний триповерховий будинок з крамницею на першому поверсі. Частину квартир одразу відвели під готель, для спеціалістів, які приїжджали ліквідувати аварії на виробництві. Зважаючи на це цей будинок одразу охрестили Аварійним (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.21. Дарниця на плані Києва 1936 р.: 1- Дарницькі табори, нижче головна вулиця Дарниці – 3-го Інтернаціоналу, 2 – Дарницьке озеро, 3 – хутір Лиски, 4 – залізнична станція «Дарниця», 5 – Нова Дарниця та розташовані далі на схід промзона, 6 – Старі Позняки (на противагу пізнішим мапам – де Старими названі південні Позняки)
Рис. 2.7.11.22. Проект клубу нового району – Соцміста на Дарниці. Архітектор М. В. Холостенко. Проглядається поєднання в київській архітектурі того часу потягу до класицизму (загальне планування) з одночасним використанням українських народних мотивів (декор)
Київська фабрика віскозного шовку за тогочасною практикою отримала № 512, а також називався “Шелкостроем” (“Шовкобудом”). Зведений завод каустичної соди натомість отримав № 1000 називався “тисячний”. Дістатися до новї промзони можна було трамваєм від Поштової площі. Від залізничної станції “Дарниця” до проммаданчику був підведений залізничний під’їзний шлях з роздвоєнням: одна колія йшла на “Киевволокно”, друга на Тонкосуконний комбінат. Розпочався ремонт старої Дарницької дороги. До роботи, більша частина якої виконувалася вручну, наймали селян з прилеглих сіл зі своїми конями. Зведення заводу № 512 тривало цілодобово. Паралельно зводилися інші промислові підприємства. Добре, що бараки для будівельників були зведені безпосередньо неподалік. Сил вистачало лише щоб добратися до них після зміни. Дуже важкою для будівельників була зима 1936/37 рр. З-за великих холодів, до корпуса підприємства необхідно було підігнати паровоз та подати з них пар по спеціально пущеним трубам, що дозволило будівельникам зігрітися і виконати планові роботи (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.23. Проект забудови лівобережних кварталів, М.В. Холостенко, 1936 р. Архітектурне вирішення нагадує післявоєнний Хрещатик
Рис. 2.7.11.24. Дарниця на схемі Генерального плану 1936 р. Планувалося забудувати усе надзаплавне Лівобережжя, поєднавши наявні тут селища
Після введення в експлуатацію промислових підприємств пришвидшилося житлове будівництво. Головні майданчики для спроектованого житлового району було вибрано дещо на захід від підприємств, в лісі біля Броварської дороги. Зведення спроектвоаного київськими архітекторами на чолі з Миколою Холостенко нового житлового району для працівників підприємств – Соцміста (ця назва на першому етапі не отримала широкого вжитку, і всі будівельні майданчики називали спільною назвою Шовкобуд) розпочалося власне з двох будинків СК-1 та СК-2. Вони і тепер стоять на вулиці Попудренка один навпроти першого входу до метро Дарниця, другий одразу за ним у дворах (Приходько та ін., 2016).
Будинок СК-1 має певні риси романського стилю. Чого варті лише своєрідні подвійні вікна — біфоріум на його фасадах. Про романську архітектуру нагадують також декоративно оформлені портали.
Рис. 2.7.11.25. Схема планування окремих об’єктів згідно Генеральному плану Дарниці 1936 р.
Рис. 2.7.11.26. Дарницька Теплоелектростанція (ТЕЦ) у Києві – проект 1930-тих рр.
Третій будинок з’явився на розі сучасної вулиці Будівельників та Краківської. Трохи пізніше почалося зведення будинку, який називався СК-3 для працівників заводу каустичної соди (№100), однак побудувати цей будинок, як і сам завод тоді не встигли. Також зберігся до нашого часу добротний будинок зведений гуморегенераторним заводом за адресою бульвар Верховної Ради, 13. Окрім житлових будинків були побудовані об’єкти соціальної інфраструктури. Шерстьбуд побудував клуб та амбулаторію, овочесховище та типографію; Шовкобуд збудував дитячий садок та школу. До цього діти навчалися у невеликій дерев’яній будівлі, а в нову школу з українською мовою навчання пішли в 1940 р. Вона мала номер 99 і знаходилася там, де зараз розташована школа №148 імені Івана Багряного. Під час війни її оригінальне приміщення було зруйноване. Приміщення дитячого садка по сучасній вул. Верховної Ради, 20 вціліло. У тому ж 1940 р. поблизу селища з’явився свій будинок культури. Звели його поблизу прохідної заводу №512 (суч. ), і це була перша побудована споруда такого соціального призначення на лівому березі. Чи проводилися у ньому якісь культурно-масові заходи, окрім урочистого відкриття, тепер не відомо. Натомість, засідання виїзних судів там старожили пам’ятають. Зведення Соцміста перервала друга світова війна (Приходько та ін., 2016).
З періодом перед другою світовою війною пов’язане також становлення окремих Дарницьких селищ: Фанерного та Аварійного, які наразі злилися з вищеописаним Соцмістом, проте мали трохи інше походження. Перше пов’язане з Фанерним заводом, який пережив революційні події та продовжував працювати. Селище має такі кордони: вул. Березнева, Харківське шосе, вулиця Фанерна та залізниця. В 1932 р. на заводі працювало 465 людей, більшість з яких мешкали поблизу від підприємства. В 1935 р. селище адміністративно увійшло до новоутвореного Дарницького району, при цьому продовжувало розвиватися і розширятися. В 1936 р. неподалік від Фанерного селища звели також гуморегенераторний завод. До 1939 р. його населення склало 1783 мешканця, з яких 758 працювали на фанерному заводі (Приходько та ін., 2016).
Що стосується розташованого на схід від Соцміста селища Аварійне, воно утворилося неподалік від Шовкобуду. Селище почалося з першого довоєнного будинку, який принйяв працівників аврійних бригад підприємства. Проте історія селища більш рання. Воно згадується ще 1935 р. у документах, пов’язаних з утворенням Дарницького району. Своє ім’я воно отримало у зв’язку з паересленням сюди мешканців Микільської Слобідки, які псотраждали від повені 1931 р. Межі селища окреслені вулицями Попудренка та Червоногвардійською та Червоноткацькою та Мініна, хоча деякі дсолідники розширюють їх до бульвара Верховної ради та вулиці Пожарського. Довоєнні будівлі Аварійного не збереглися (Приходько та ін., 2016).
Як свідчать картографічні матеріали (мапи 1941 та 1943 р.) в описуваний період на боровій терасі продовжувало існувати озеро Дарниця. Заплавна територія між Микільською Слобідкою та Наводницьким шосе (продовженням Наводницього мосту на лівому березі) – сучасна Русанівка являла собою непорушені заплавні луки.
У 1937-38 рр. в рамках сталінської програми боротьби з малярією був створений Північно-Дарницький меліоративний канал (Вакулишин, 2014).
Окремо варто зупинитися також на території Нової Дарниці, що розташовується на південь від станції “Дарниця” та ДВРЗ. З 1923 року Нова Дарниця опинилася у межах Києва. З 1920-х років була робітничим селищем. На момент початку війни, у 1941 році, залишалася здебільшого районом із дачною 1-поверховою дерев’яною забудовою, посеред якої подекуди височіли громадські будівлі (школи, дитячі садки). Одним із наймонументальніших будинків був Будинок пропаганди і агітації. Будівля постраждала у 1943 році, була відбудована на початку 1960-х рр. для ресторану “Маяк” – першого подібного закладу на Лівобережжі міста. Будівля школи №127 (перша капітальна шкільна будівля у Новій Дарниці) була побудована 1936 року. 3-поверхову школу з 4-поверховими бічними крилами збудовано за типовим проектом №103 архітектора Е. Коднера, розробленим Шкілпроектом Народного комісаріату освіти УСРР 1935 року. Фасад оздоблено у стилі радянського неокласицизму. Восени 1943 року будівлю школи, вочевидь, було спалено разом із більшістю забудови Нової Дарниці, по війні будівлю було відбудовано без змін стилю. Будівля школи робітничої молоді селища Нова Дарниця (сучасна адреса – вулиця Сімферопольська, 10) була побудована 1939 року. 3-поверхову 2-комплектну школу збудовано за типовим проектом №102 архітектора Ю. Корбіна, розробленим Шкілпроектом Народного комісаріату освіти УСРР 1936 року. За типовими проектами було споруджено і декілька дитячих садочків. Приміром, будівля дитячого садка у Новій Дарниці (тепер дитячий садок №706) була збудована за типовим проектом ясел на 120 дітей, розробленим 1937 року Народним комісаріатом охорони здоров’я (архітектор Г.Любарський). Або ще один дитячий садок, збудований наприкінці 1930-х рр. у Новій Дарниці (тепер – №385, суттєво перебудований у 1970-1980-х рр.). Проте житлове будівництво майже не здійснювалося. До війни у Новій Дарниці було споруджено дуже мало 2-поверхових будинків – 2 вздовж вулиці Сімферопольської і 4 у селищі Дарницького м’ясокомбінату (Ковалинский, 2008; Нова Дарниця, Степанець та ін., 2017).
За радянського часу церква св. Феодосія у Новій Дарниці діяла на терені Броварського району Київського округу (з 1923 р.), 1927 р. включена до території міста Києва. У 1920-х роках була передана обновленській ("синодальній") громаді. З 1930 р. використовувалася одночасно "синодальною" й "старослов'янською" громадами; 1933 р. між парафіянами обох конфесій виник конфлікт, радянські органи скористалися ним і в 1935 р. закрили храм. Споруду було перебудовано до невпізнанності, знесено дзвіницю і баню, надбудовано другим дерев'яним поверхом (Храми Києва, 2001; Ковалинский, 2008).
Рис. 2.7.11.27. Дарниця на німецькій мапі 1943 р.: 1 – Дарницьке озеро, 2 – хутір Ліски, 3 – Стара Дарниця, 4 – Нова Дарниця, 5 – промислова зона, 6 – забудова на північ від Старих Позняків та район Березняк на березі Русанівської протоки, 7 – Нові Позняки
Рис. 2.7.11.28. Трамвай дарницької лінії, 1930-ті рр. Дерев’яний вагон має табличку українською мовою «Київ-Дарниця без пересідання» (сполучав Стару Дарницю та Поштову площу). Вагон показаний у депо, в якому рейки ведуть до мурованих гаражів (по суч. вул. Чернігівська, 38/2)
В описуваний період перед Другою світовою війною виникла ще одна частина Дарниці – ДВРЗ. В районі на північ від станції «Дарниця» будується Дарницький вагоноремонтний завод – ДВРЗ. Саме так було названо і нове селище Дарниці, що виникло біля заводу. Селище починалося з «Бабкіного бараку» спорудженого для будівельників заводу. Назва походила від прізвища Івана Тихоновича Бабкіна – бригадира теслярів, який керував зведенням цього бараку на початку 1934 р. Потім біля цього бараку почали будувати хати-напівземлянки з дерева, фанери та глини. Наразі на цьому місці гаражі. Одночасно з Бабкіним бараком розпочалося будівництво житлового кварталу вздовж єдиної дороги, якій судилося стати центральною вулицею селища, тоді відомою як Шосе ДВРЗ. Все тут будувалося в стилі сталінського монументалізму – якісно і помпезно. У 1936 р. центральною вулицею селища пішов трамвай «ДВРЗ-Стара Дарниця». На жаль під час війни лінію було зруйновано. Довоєнні будинки стоять і зараз по вул. Волховська, Макаренка, великі чотририповерхові будинки поряд зі школою, один з яких наразі майже зруйнований, і сама школа. Під час війни з дахів будинків поблизу школи відбивали повітряні атаки. Там стояли зенітні установки (Приходько, 2011).
Цікаву інформацію відносно топографії, назв вулиць та розміщення об’єктів в районі Дарниці надає німецький план Києва 1941 р., складеній імовірно перед інвазією. Тут показано завод гуми та покришок (291 гумо-регенераторний завод, який розташовувався на захід від Старої Дарниці), фанерний завод Дарниця (322 – фанерний завод розташовувався на захід від Старої Дарниці південніше попереднього), склади боєприпасів (175-176, цю інформацію важко прокоментувати, адже на інших мапах колії сюди відсутні), військова радіостанція (181), військові завантажувальні платформи (16), залізнична станція «Дарниця» (14), ДВРЗ – Дарницький вагоноремонтний завод (234), вантажна станція «Дарниця» (15). На Новій Дарниці позначено трансформаторний завод (279), військові завантажувальні платформи (17-18), автомобільні майстерні (255), м’ясопереробна фабрика (353), станція для бронетехніки (23), завод броні «Дарниця» (224,?), завод електромашин та агрегатів (280). На Новій Дарниці показано також вуличну мережу. У широтному напрямку позначено вулиці Червонотранспортна, Крупської, Фрунзе, Котовського, Петрівського, Євгенії Бош та Механізації. В довготному напрямку: Комсомольська, Ілліча та Січнева.
Рис. 2.7.11.29. Архітектор М.В. Холостенко (1902-1978)– український архітектор. Розробив проект лівобережного Соцміста (1936, забудовано частково, не завершено через початок війни; 1943 року більшість споруд знищено) та річкового вокзалу, Похований на Міському кладовищі «Берковець»
Рис. 2.7.11.30. Кухмістерська Слобідка на мапі 1932 р.: підписано затоку Русанів, на Слобідці показано пилораму, до якої веде гілка залізниці, підписано озера Тельбін та Нижній Тельбін (який тоді мав меридіональну конфігурацію), в який впадає річка Дарниця, за Тельбіном хутір Березник, а на південь від залізниці село Позняки
Кухмістерська Слобідка, озеро Тельбін та хутір Березняк. До новоствореного Дарницького району входили також Кухмістерська Слобідка та хутір Березняк (як його позначено на мапі 1943 р.). Кухмистерська Слобідка забудована на березі Північного Тельбіна у 1920-ті рр. У 1932 р. на двох тартаках, що діяли протягом року працювало 340 осіб. 1927 -1500 деревообробників та транспортників, 1932 р. – понад 900 мешканців (120-206 дворів), 1939 р. -1771 мешканців. План 1943 р. подає діючу церкву Різдва Богородиці. Протягом ХХ ст. – у складі Ленінського, Петровського. Дарницького АР (Вакулишин, 2014).
Існуючі у Слобідці перед революцією лісопильні заводи були зруйновані під час революційних подій. Проте один з них 1924 р. відновили, перейменували в “Будшлях” і підпорядкували Всеукраїнському союзу споживчої селянської кооперації. Свої функції він виконував аж до кінця 1930-х рр. У середині 1920-х рр. населення Кухмистерської Слобідки складало 977 людей, тут працювала школа. Була в Слобідці і своя церква – Різдва Богородиці. Служби в ній припинилися до середини 1930-х. Перед другою світовою війною у Кухмістерській Слобідці мешкало 1771 людей. На німецькому плані Києва 1943 р. тут показані вулиці Червоний шлях, Комсомольська, Пролетарська, Жовтнева і Карла Маркса, а також лісопильний завод. На більш точній радянській мапі 1943 р. позначено відгалуження залізниці, що вели до лісопилки і окрім Кухмістерської Слобідки, за озером Тельбін відмічений хутір Березник (Приходько та ін., 2016).
Рис. 2.7.11.31. Район сучасної Русанівки на лоції Дніпра 1934 р.: 1 – озеро Святище, 2 – Русанівський рукав, 3 – озеро Тельбин
Кухмістерська Слобідка позначена на мапі 1935 р. Зокрема, підписані вулиці: Червоний шлях, Комсомол, Базарна, Пролетарська, Карла Маркса, Червоний приплав та Жовтнева.
Згідно Генеральному плану 1936 р. на місці сучасної Русанівки – тодішньої Кухмистерської Слобідки – планувалося зведення лівобережної гавані з двома портовими ковшами.
Рис. 2.7.11.32. Кухмістерська Слобідка (1) та Позняки (2) на лоції Дніпра 1934 р. В обох селищах показано церкви
Рис. 2.7.11.33. Кухмістерська Слобідка на мапі Києва 1935 р. Докладно подано вуличну мережу селища
Рис. 2.7.11.34. Кухмистерська Слобідка на плані Києва 1936 р. 1 – озеро Тельбін
Рис. 2.7.11.35. Район Русанівки-Кухмистерської Слобідки на схемі генерального плану 1936 р.
Березник – хутір, назву якого подано на мапах міста (1932, 1942) сім вулиць, що простяглося між Тельбіном, залізницею та Наводницьким (Возєднання) шосе. На початок 1930-х рр. тут у 43 дворах було понад 200 мешканців (Вакулишин, 2014).
Як свідчить аналіз німецьких мап 1941 (складеної, імовірно, перед червневою інвазією), 1943 р. (окупаційної) та аерофотознімку 26 вересня 1943 р., Кухмістерська Слобідка розташовувалася на захід від довгого у той час озера Тельбин. Останнє озеро (фактично – реліктова Деснянська протока, що наповнювалася водою під час повеней) тягнулося з півдня від північної околиці Старих Позняків до Наводницького шосе, яким продовжувався на лівому березі Наводницький міст. Дане шосе проходило дамбою, що перегороджувала верхню частину озера. На північ від Наводницького шосе (там, де зараз південне гирло Русанівського обвідного каналу) озеро Тельбин впадало у Дніпро. Як вже зазначалося раніше, озеро ще у ХІХ ст. було перерізано ще нижче залізничною гілкою, що йшла до Дарницького мосту (відрізана на південь частина – це Нижній Тельбін (який наразі перетворився не у перпендикулярне, як це було станом на 1943 р., а у паралельне залізничній колії озеро, що самостійно впадає у Дніпро). Кухмістерська Слобідка стояла на розгалуженому заплавному озері (яке наразі поховано гідронамивом житлового масиву Березняки) і мала церкву.
На німецькому плані 1941 р. на Кухмістерській Слобідці позначено вулиці Червоний шлях, Комсомольська, Пролетарська, Карла Макса та Жовтнева (найбільш комунізована за назвами вулиць лівобережна слобідка) біля лівобережного з’їзду з Дарницького мосту знаходилися лісопилки позначені 316 та 317.
Рис. 2.7.11.36. План південного порту на місці сучасної Русанівки згідно до Генерального плану 1936 р.
Рис. 2.7.11.37. 1 – Кухмістерська Слобідка, 2 – озеро Тельбін, 3 – хутір Березняк на німецькій мапі 1943 р.
Рис. 2.7.11.38. Позняки на мапі 1932 р. Саме північна частина Позняків називається Нові Позняки, його південна частина. Південніше розташоване село Осокорки
Позняки – село, яке стояло не безпосередньо на дніпровському березі, як Микільська чи Кухмістерська Слобідка, а подібно до Вигурівщини – Троєщини, Воскресенської Слобідки, хутору Березняк, знаходилося на схід від Дніпра за масивом заплавних лук. У 1917 році село Позняки складалося з 255 дворів, де проживали 1 519 мешканців. На початку 1920-х років село розділилося на Старі та Нові Позняки, а також кутки Могуча (район сучасної Любарської вулиці) і Убидь (район вулиць Затишної та Тепловозної). У 1923 році тут нараховувалося 248 дворів та 1 387 мешканців. В 1926 мало 1718 меш., у 1930 році — 390 дворів та 1 613 мешканців, у 1931 р. – 1753 меш., 1934 – 233 двори, 1939 – 1764 мешканці. Жертви Голодомору – майже половина мешканців (Вакулишин, 2014; ).
Наприкінці 1920-х комуністична влада вдалася до репресій проти заможної частини села, насильно залучала людей до колгоспів. У 1932 році, контролюючи все їстівне у селі, комуністи почали практикувати убивства голодом, 740 позняківців (майже половина мешканців села) померли під час голодомору. У цей же час зруйнували (чи кам'яну православну церкву (поблизу цього місця у 2000-х роках збудовано новий храм на вулиці Урлівській). Завуажимо, що також заначається, що Трьохсвятительську та Успенську церкву у селі знищено 1935 р. А також що якусь церкву в селі було спалено німцями в 1943 р. ().
Старі цвинтарі ліквідовані — починаючи з 1930-х років сільських мерців ховали на Дарницькому цвинтарі, де їхні могили збереглися понині ().
У 1923—1930 роках Старі та Нові Позняки входили до складу Броварського району Київської округи, у 1930—1935 роках — до так званої Київської приміської смуги. У 1935 році село Позняки увійшло до складу новоствореного Дарницького району Києва ().
Німецький план Києва 1943 р. (як ми вже зазначали, складений на основі попередніх топозйомок), фіксує поділ Позняків на дві частини: північну – Нові Позняки та південну – Старі Позняки. Село стояло на розгалуженому заплавному озері, що на мапі 1943 р. не підписано (збереглося суч. оз. Біле) та поблизу перпендикулярної Дніпру вузької затоки, також не підписаної (імовірно, згадувана М. О. Рибаковим Позняківська затока Дніпра) (Рибаков, 1995).
У фондах российского Музея антропологии и этнографии в Санкт-Петербурге збереглися знімки Позняків датовані 1939 р. (Див. ).
Рис. 2.7.11.39. Село Нові Позняки на мапі 1935 р. Так підписана саме північна частина – власне Позняки. Також показано затоку на північ від села
Рис. 2.7.11.40. Південна околиця Позняків – підписана Позянки (1) та хутір Осокорки (2). Показані озера заплавні озера Небреж (3), Тягле (4) та Вирлиця (5), 1937 р.
C. Вакулишин (2014) зібрав інформацію щодо топонімів пов’язаних з с. Позняки:
Червона лоза– назва колгоспу Позняків та Осокорків із середини 1940-х до кінця 1950-х рр. за спогадами місцевих довгожителів поч. ХХІ, угіддя Червона лоза лежали в прибережній смузі Дніпра (близько 3,5 км – від гирла Дарниці до Осокорківського кутка Масловка);
Гай – південний куток старих Позняків на березі старика Прірва;
Озеро Гарячка на східній околиці Позняків – колишнє болото поглиблене в середині 1990-х рр.;
Княжий Затон – урочище на Позняках. Вірогідно, первісний Княжий затон – це стариця Дніпра – північна частина якої відома як Тельбін;
Ковтуб – озеро у східній частині Старих Позняків. Приблизно довжиною (Пн. З-Пд. С) – 290 м. Вірогідно час: виник – після повені 1931 р. (топографи 1897 р. не зафіксували). Висихання – середина 1980-х рр. Назву Ковтуб, що побутувала у 1950-60-ті рр. пригадали сільські довгожителі поч. ХХІ ст.;
Корольок – західний куток Старих Позняків. Назва, імовірно, пов’язана з людиною;
Могуча – куток Старих Позняків. Пізніша назва – Бессарабочка;
Наумка – озеро на Позняках між Гаєм та Старими Позняками, яке існувало в 1931 р до другої половини 90-х років, коли його поглинула розбудова житлового району Позняки. Довжина до 200 м. Назву що побутувала у 1950-ті-60-ті рр. ХХ ст. пригадували сільські довгожителі поч. ХХІ ст.
Нові-Позняки – потужний виселок Позняків на північній околиці села, що виник приблизно у 80-ті рр. ХІХ ст. Перша подача топоніма на мапі 1932 р. Тоді тут проживало 922 особи. Мапа Київської губернії 1897-1918 р. не показуючи цього топоніма дає зображення цього компактного поселення з церквою.
Ім. Третього Року П’ятирічки – назва колгоспу в с. Позняки 1932 р. особливість полягала в тому що колгосп не мав ріллі;
Рис. 2.7.11.41. Позняки на мапі 1943 р.: 1 – озеро Нижній Тельбін, 2 – Нові Позняки (північні), 3 – Старі Позняки (південні)
Рис. 2.7.11.42. Осокорки та прилегла заплава на мапі 1932 р.: село витягнулося вздовж берега Дніпра: 1 – околиця Позняків, 2 -3 насип, імовірно, протиповеневий вал
Піщане – озеро на південно-західній околиці Позняків позначено без назви топографами 1897 р. близько 0,5 км майже паралельно Дніпру (це його вузька стариця). За спогадами довгожителів поч. ХХІ ст., які вказували назву Піщане, що побутувала в 1950-ті-60-ті рр. ХХ ст. в той час вона поєднувалася протокою з Берковщиною та Позняківкою;
Пограниччя – «спільний» куток Позняків та Осокорків, який вважали своїм мешканці обох сіл. Знищено у 1980-ті рр., а на його місці зведено промисловий квартал на північному березі Берковщини;
Убідь – озеро серед Позняківського болота. Утворилося після повені 1931 р. Топографами 1897 р. не зафіксовано). Убідь розділяє однойменний куток і куток Могуча в північно-східній частині Позняків;
Убідь – північний куток Позняків;
Рис. 2.7.11.43. Осокорки та прилегла заплава на мапі 1941 р.: 1 – затока Кухмістерської Слобідки, 2 – Нижній Тельбін, 3 – Нова Дарниця, 4 – Нові Позняки, 5 – хутір ім. Шевченка, 6 – село Осокорки, 7 – озеро Небреж, 8 – озеро Вирлиці, 9 – озеро Тягле, 10- Підбірна, 11 – хутір Оскорки, 12 – Бортничі
Рис. 2.7.11.44. Осокорки на німецькій мапі 1943 р. Позначено назви кутків села: 1 – Дніпро Берегова, 2 – Лугова, 3 – з заходу на схід: Кооперативна, Центральна, Сівальна, 4 – Бессарабка, 5 – Маслівка, 6 – Підлипка, 7 – Підбірна. Селище перетинає довга протока Підбірна
Урлів – урочище біля Позняків. Забудоване на почтаку 90-х рр.;
Худа – стариця Дніпра південне продовження Підбірної. Довжина понад 1,3 км, ширина 30 м. Мапа 1897/1918 р. подає Худо без назви відомої наприкінці 1990-х рр. довгожителям Осокорків;
Солоне – озеро на захід від с. Позняки – стариця Дніпра за понад 1 км від берега;
Урочище Велике Вербиччя – урочище біля оз. Нижній Тельбін. Площа сіножаті – понад 2 га. В 2-й половні 20-х рр. ХХ ст. на Велике Вербиччя одночасно претендували селяни Кухмістерської Слобідки та Нових Позняків. Наразі на місці цього урочища знаходиться промислова зона;
Позняківка – велика стариця Дніпра, яка обмежувала з півночі Старі Позняки. Топографи 1897 р. зафіксували Позняківку без назви: довжина (між Пастовником та Жандаркою – близько 1 км. Ширина до 100 м. Назву річки Позянківка, яка побутувала у 1950-60-ті рр. пригадували сільські довгожителі поч. ХХІ ст.
Старі Позняки – село у складі Позняківської сільради. На 1932 р. – 691 мешканець. Розташовувалося південніше ближче до Осокорків. Хоча на деяких мапах підписані безпосередньо на південь від Дарницької лінії залізниці.
Тильниця – озерце серед Позянківського болота – дніпровська стариця Прірва. Лежало на південь від позянківського кутка Гай. Існувало з 1931 р до першої половини 1990-х р. коли його поглинула розбудова житлового району Позняків. Назву що побутувала в 1950-ті-60 ті роки пригадали сільські довгожителі на поч. ХХІ ст.
Позняківське болото – займало в 1920-ті 40-рр. 5 км смугу між селами Позняки та Бортничі. На початку 30-х рр. міськраді було складено план меліорації 1500 га Позняківської заплави для створення тут приміського радгоспу. Наразі на місці цієї заплави лежать житлові масиви Харківський, Позняки та озеро Вирлиця.
Осокорки – розгалужене село, яке на півночі починалося від вище згадуваної затоки у Позняків. До міста включено в 1934 р. На північ від неї розташовувалися такі частини села, як «Дніпро-Берегове» та «Лугова». Ці частини від’єднувалися від решти села перпендикулярною Дніпру затокою (існує наразі розмита забором ґрунту для гідронамиву), на південь від якої розташовувалися райони «Кооперативна», «Центральна» та «Сівальна». Далі на південь слідувала більша, але теж майже перпендикулярна Дніпру затока, яка розгалужувалася на два рукави. Один йшов С-подібно майже перпендикулярно до Дніпра (приблизно так, як сучасне озеро Срібний кіл). Друге ж відгалуження йшло на південь паралельно Дніпру (збереглося до наших днів майже у незміненому стані як протока Підборна, імовірно, літописна протока Золоча). На захід від цієї затоки розташовувалися такі частини села, як «Бессарабка», «Маслівка», «Підлипка» та «Підборна» (наразі все що збереглося від колишнього села). Церква у цьому селі не позначена. Осокорківська сільрада – адміністративна одиниця у складі с. Осокорки та хутора Красного 24 км2, близько 3 тис. мешканців (600 дворів) на початку 1930-х рр. ХХ ст. Церкву Іоанна Богослова знищували 1935 р. протягом ХХ ст.
Осокорки в 1931 році потерпали від стихійного лиха — повені. Архівний протокол зафіксував руйнування і втрати, що їх тоді зазнали жителі Осокорків. Зокрема повідомлялося, що в двох хатах упала піч, у восьми дворах перекинуло сарай, у тринадцяти — перекинуло хату; 23 господарі заявили, що в них попливли сараї. Вісім мешканців залишилося без власних домівок, майже 400 повернулося до пошкоджених хат, по самісінькі вікна засипаних піском. Потерпіла від лиха ледь не п’ята частина села. Держстрах УСРР не поспішав виплачувати допомогу. Невдовзі близько 580 жителів переселилося з низин на більш високі ділянки Київської приміської смуги (край борової тераси-авт). Очевидно, що опиратися більшовицькій мітлі, котра вимітала запаси селянського збіжжя, було важко всім: і переселенцям, які не встигли як слід облаштуватися, і тим, хто залишився біля своїх присадибних наділів, які втратили чорнозем… Ідеться про Красний Хутір та Осокорки: в обох населених пунктах жертвами Голодомору стала половина жителів (Гонський, 2008).
У зв’язку з с. Осокорки Вакулишин (2014) наводить наступні топоніми:
Центральна – назва кутка Осокорків, знищеного насипом мостового переходу (2-га половина 1980-х рр.);
Дніпро Берегове – назва північного кутка Осокорків зафіксований планом міста 1943 р. В 2-й половині ХХ ст. почали вживати назву Зариваха;
Завальна – куток Осокорків єдиний не при березі Дніпра. Назва нагадує про штучний захисний вал, за яким шукали порятунку від повені 1931 р.;
Занохін – центральний куток Осокорків. Церква Іоанна Богослова, шкільний клуб існував до кінця ХХ ст. в районі ст. метро «Славутич»;
Зариваха – Північний куток Осокорків на південному березі Берковщини. Зариваха – озеро на Осокорках, серед садово-дачного масиву (40-50 лінії), за 1 км від Дніпра. Станом на середину ХХ ст. півколом обходило куток с. Осокорки – Завальну. Довжина близько 1.5 км, ширина до 50 м. Топографи 1897 р. зафіксували інший варіант назви – Заривашки;
Кооперативна – назва північно-західного кутка Осокорків подана на плані міста 1до 25 тис. (1943) поряд з центральним кутком. Загалом у селі 1932 р. -2200 мешканців у 450 дворів, 1939 – 2211 мешканців. Під час надзвичайної повені 1931 сильно потерпіли 600 мешканців. Зокрема 80 хат було повністю знищено і понад сто рослин переселено деінде. Жертви: Голодомору – майже 1000 мешканців;
Стадне – заплавне озеро на південний-схід від Осокорків і на південь від оз. Піскун. Назва пов’язана з тим, що поруч лежав сільський вигін худоби. Записано наприкінці 90-х рр. від довгожителів Масловки. Довжина озера – 300 м;
Яремине – озеро біля Осокорків, серед дачних кварталів (45-52 лінія) між озерами Зариваха та Піскун. Довжина Пн.-Пд. – 500 м. шир. до 40 м. Мапа 1897/1918 подає Яремине без назви;
Підбірна – південний куток Осокорків на березі однойменного озера. Підлипка – південний куток Осокорків за яким починався суцільний дачний масив;
Осокорківська сільрада – адміністративна одиниця у складі с. Осокорки та хутора Красного 24 км2, близько 3 тис. мешканців (600 дворів) на початку 30-х рр. ХХ ст.;
Червона лоза – назва колгоспу Позняків та Осокорків із середини 1940-х до кінця 1950-х рр. за спогадами місцевих довгожителів поч. ХХІ, угіддя ЧЛ лежали в прибережній смузі Дніпра (близько 3,5 км – від гирла Дарниці до Осокорківського кутка Масловка (Вакулишин, 2014);
Піскун – озеро посеред дачного масиву «Осокорки». Сучасна конфігурація склалася до кінця 20-х рр. ХХ ст. Довгожителі Осокорків вживають назву Піщанка;
В’язки – урочище між с. Осокорки та Бортничі на південь від оз. Тягле. Окрім села Осокрки на межі борової тераси на північ від Бортничів існував хутір Осокорки;
Затока Синятин у 1920-ті -40-і рр була затокою Дніпра (інша назва Комуніст). Згадується в документах XVII-XIX ст. як урочище. На мапі 1897-1918 рр. позначено як старицю, початок ланцюжка, який вів до оз. Небреж;
Бортничі – в описуваний період значно збільшилися і являли велике село на краю Дніпровської заплави. Село входило до Бориспільського району Київської округи (1923-1932 рр.), Бориспільського району Київської області (1932-1988 рр.). З 1935 р. входило до приміської смуги Києва. 1932 р. у Бортничах налічувався 741 двір, проживало 3229 мешканців ().
На детальній мапі околиці Києва 1937 р. с. Бортничі вже складється з двох частин -західна (старіша на заплаві) з своєю Покровською церквою та значно більша нова – східна – на краю борової тераси. Тут в цій частині показані школа, ще одна церква та кладовище (історчино перший об'єкт в цьому районі). На західній околиці села Бортничі показані вітряні млини.
Рис. 2.7.11.45. Бортничі на мапі 1937 р.: 1 – річка, що витікає з борової тераси (імовірно, Тростяниця),у яку впадає водотік, що формується на притерасній заплаві на захід від Червоного хутора, 2 – Бортничі розділені суч. озером Заплавне на 2 частини (на місці озера був фрагмент притерасної заплави), 3 – озеро Небреж, 4 – озеро Тягле, 5 – озеро Вирлиця, 6 – озеро Стадне, 7 – озеро Коров’яче, 8 – озеро Святище, 9 – озеро Пісчане, 10 – озеро Плоське, 11 – озеро Млинне
Рис. 2.7.11.46. Бортничі на мапі 1943 р. 1 – невелике тоді озеро Вирлиця, 2 – село Бортничі з зазначеною церквою в новій частині села на краю борової тераси. Позначено також цвинтар на краю борової тераси. Помітна також розташована на південний-захід стара частина села
С. Вакулишин (2014) відшукав наступні топоніми в районі с. Бортничі:
Гора – дерев’яну церкву (на краю надзаплавної тераси) зачинили в середині 1930-х рр. Спалено 1943 р.
Став – куток Нижніх Бортничів;
Червоне життя – назва колгоспу в Бортничах під час голодомору. Вербняки –куток історичного ядра Бортничів (біля кладовища);
Вигін – куток у нижніх Бортничах (посередині);
Демидівка – назва північної частини Бортничів. Забудова 50-х рр. ХХ ст. передували лісові рубки кінця 20-х рр.;
Березняк – найпівденніший куток Бортничів;
Березівка – урочище на захід від с. Бортничі, за 1,5 км на південь від озера Вирлиця;
Каланчак – північний куток Бортничів. Ковбасини – західний куток верхніх Бортничів між Горою та Каланчаком. Забудова кін. 1920-х рр. на місці лісового хутора, що лежав на 16-й версті старовинного шляху з Києва до Переяслава;
Кров’яче Озеро на захід від старих Бортничів, у заплаві Дніпра (за 4 км від берегової лінії). Топографи кінця ХІХ ст. зафіксували довжину 750 м, сучасна довжина -350 м;
Мостова – куток Нижніх Бортничів;
Панський ріг – урочище поблизу Бортничів згадуване в документі 1888 р. (опис володінь селян Вигурівщини) – тоді урочище займало 12 га. Довгожителі згадують про нього як сільське пасовище;
Слобода – центральний куток нижніх Бортничів (біля церкви);
Необхідно зауважити також, що на південь від Позняків борова тераса відступає на схід, а заплава розширюється аж до Бортничів. На тутешніх заплавних луках, як свідчить радянська мапа 1937 р. та німецький план 1943 р., існували чисельні невеличкі заплавні озера. З них підписано тільки три: Небреж, Тягле та Вирлиця.
Рис. 2.7.11.47. Заплава Дніпра на південь від Позняків-Осокорків на схемі генерального плану 1936 р.
Рис. 2.7.11.48. 90 м фрагмент тунелю, на лівому березі Дніпра територія Осокорківських лук
В 1930-х рр. на південно-східній околиці с. Осокорки розгорнулося будівництво титулу № 2 будівництва НКШС № 1 – південного залізничного тунельного переходу під Дніпром ().
Спогади про Годомор у Бортничах залишила Надія Іващенко:
"Батьків у мене не було – померли у 1933 році з голоду в селі Бортничі, я залишилася найменша. Спочатку батько опух, потім мати. Брат і сестра пішли десь в люди. Вимерло пів села. Батьки їли своїх дітей. Можете собі явити. Аж поки в Дарниці відкрили комерційний хліб, то люди стояли в черзі. Ходили такі бригади, що забирали у людей все корову свиней, зерно. Це тоді весна починалася, не було що їсти. У нас забрали корову. Кінь у нас був та корова. Кінь загинув з голоду. Корову забрали в колгосп чи куди. Бачили, що в когось щось є і забирали. Казали, що то конфіскація. А що могли зробити люди? Вони не оборонялися. У нас не був сплачений податок за ділянку біля хати чи що? Збирали яку таку картоплю, що залишилася по полях. Мати пекла щось там з трави та з бур’яну, з картоплею цією мерзлою. Але це не рятувало. Мені було 9 років. Мати віддала мене у Дарницю, у найми. Там була така лавочка. Вона мене там залишила та на зворотній дорозі померла. Так вона мене врятувала, щоб мене не з’їли. Це був страшний голод.Таке було таке наше дитинство та юність"().