2.1.4. Лейтмотив сексуального тіла

Баняс Наталія

Лейтмотив сексуального тіла виринає у романі щодо доволі великої кількості персонажів, але кожного разу характеризується індивідуалізацією. Зокрема історія кохання Нікеза й Рози-Елоїзи постає, як сексуальна історія, оскільки тілесність, як критерій сущого в художній манері Сильві Жермен, у даному разі виступає не лише як характеристика тіла, а й духу. Сексуальні сцени у даному разі можуть розглядатися, як акти великого духовного єднання: «І Нікез відкрив нарешті наготу Рози-Елоїзи. Пізнав її тіло – її білосніжну шкіру, її пурпурне лоно. Ритуал їхніх жестів став ритуалом тіл. Вони кохалися щоночі до ранку. Поринали один в одного, ніби плавці, що пірнають у водяну глибину. Кохалися на підлозі, в такому повному мовчанні, що чувся лише глухий гул крові, що текла в їхніх серцях і органах» [204, с. 149]. Любов Нікеза й Рози-Елоїзи передана зі значним тяжінням до старофранцузької традиції любовних романів, а саме: «Флуар і Бланшефлор», «Окассен і Ніколет». Найперше у сенсі розвитку мотиву незборимого кохання, яке, врешті-решт, увінчується щастям. Навіть притаманна цим старим любовним романам ідилічна форма зберігається Сильві Жермен в її «Бурштиновій ночі».

Для Бурштинової Ночі сексуальне тіло мислиться на грані смертельного випробування, виснажене й палюче: «Вона зробила те, чого до неї не зробив ніхто інший, вивернула йому тіло, як рукавицю з плоті. Відкрила йому іншу насолоду. Через неї він занурився в ніч плоті. В найглибшу. В початковий морок тіла» [204, с. 269]. Сексуальність Бурштинової Ночі характеризується пошуком неймовірних афектів, які він і знаходить. Його прагнення винайти в земному світі крайні форми тілесності і тут реалізується, оскільки він зустрічає жінку, що спорожнює його сексуальність. Ідилічність не характеризує його інтимні взаємини з жінками, оскільки ідеалом його тілесності є бурхлива плоть з крайнім вираженням чуттєвості, чуттєвості на грані смерті. Жорстокий Ерос Бурштинової Ночі завжди навіює йому видіння, що містять образи гріхопадіння або смерть: «Подвійне тіло коханців – брата й сестри, зшитих шкіра до шкіри, з’являється знову…» [204, с. 282].

Тіло виступає як гіпертрофоване й магічне через сприйняття Бурштинової Ночі – Вогненного Вітру: «Людська істота лише інтригувала його. Він бачив у людині тварину, яка лише наполовину відірвалась від своєї початкової тваринності, наполовину вилізла із землі й багна. Тварина, що стала в результаті цієї незавершеної мутації монстром – з черевом акули, з магічним статевим органом-тотемом, з непередбачуваним, то ніжним, то жорстоким серцем однорога, і химерно витягнутою до безодні неба шиєю. Саме ця невдала мутація й заворожувала його» [204, с. 181-182]. Для Бурштинової Ночі взагалі характерне повернення до різних форм первісного світобачення та маніпулювання тотемом. Його світ – це світ одинака, який прагне володіти всією тварністю всесвіту. Він жадібно накидається на кожну жінку, що здатна на сексуальні стосунки, але на жодній не зупиняється. Він ніби нанизує на свою пам’ять форми їхніх тіл, фотографічно залишаючи собі від них лише зовнішнє враження, емоцію форми.

З часом його уявлення щодо тілесності трансформуються в бік ще більшої гіпертрофії, його перестає задовольняти просто гіпертрофоване тіло, він прагне бачити процес руйнування тіла, пожирання чи іншої форми псування: «Він повісив на стіні своєї кімнати репродукцію картини Гойї: величезний потворний Хронос, виступаючи з напівтемряви, роздирає тіло одного із своїх дітей. Це задерев’яніле тіло, схоплене м’ясоїдним батьком, заворожувало його; безголове, з наполовину відірваними руками, але ще цілими сідницями, стегнами й ногами, які, здавалось, належали комусь живому. Сідниці округлі, повнуваті, оповиті тінню, займали центр картини. Жіночі сідниці. Бурштинова Ніч вирішив, що вони належать Деметрі, майбутній матері Персефони, цариці Аїда й повелительки мертвих» [204, с. 183]. Сексуальні фантазії Бурштинової Ночі також зростають на певній гіпертрофованості тілесності, на основі пошкодженості: «…Ночами він марив про це тіло – жіноче тіло з відгризеними руками, із закругленими сідницями…» [204, с. 184]. Всі марення-мрії Бурштинової Ночі пов’язані з різними формами насильства над чужою плоттю. Він спрагло прагне володіти чужою плоттю, і володіння це повинне бути абсолютним, щоб він міг дарувати і відбирати життя. Лише така влада над тілом могла принести йому насолоду. Зустрівши Неллі, він намагається зреалізувати саме такий ідеал тілесної чуттєвості, хоче перетворити її на «прекрасне безголове тіло, подароване божевіллю його бажання, – на сідниці Деметри» [204, с. 187]. Перетворення не вдалось, Неллі повстає супроти такого її бачення коханим, Бурштинова Ніч гвалтує її й покидає.

У романі згвалтоване тіло перестає існувати, як і тіло гвалтівника: «Але він не чув нічого, він уже не був самим собою, та й вона перестала бути Неллі. Вони обоє уже були нічим: і він, і вона. Нічим, ніким. Лише безформним тілом, охопленим затятістю й болем. Він був всього лише псом на ній. Псом із каменя й мороку» [204, с. 189]. Перевтілення тіла на ніщо не знищує саме тіло, воно лишається у поцейбіччі, в реальності життя, але його провідна ознака полягає в тому, що воно дорівнює «ніщо», тотожне небуттю. Містика фізіологічного функціонування такого тіла в романі базується на апріорному зникненні тіла, що вчинило злочин.

Любов Бурштинової Ночі до гіпертрофованих тілесних форм штовхає його до спілкування з майже божевільним Орнікаром, тіло якого було здатне видозмінюватись за бажанням його власника. Жахливі метаморфози Орнікара не лякають Бурштинову Ніч, оскільки він прагне відшукати у світі якомога більше подібних форм, жахливих мутантів, вони вдовольняють його моральне й естетичне почуття, вони – його прихована людська сутність, адже під зовнішнім виглядом привабливого юнака приховується справжня потвора. Проте потворність Орнікара була зовнішньою, а чорне нутро Бурштинової Ночі нікому не було видно.

Люди, які оточують Бурштинову Ніч, змінюють один одного, але кожен наступний рівень спілкування все більше наближає його до злочину вбивства. Він живе у світі спотвореної тілесності, тому йому подобаються казочки Уліссеї, особливо історія про тінь, яка «загубила одного разу свого господаря на березі річки, що впадає в море, назву якої вона не знала, внаслідок чого стала підніматися по всіх ріках світу на очеретяному плотику в пошуках цього раптово відірваного від неї тіла» [204, с. 210]. Спотворена тілесність спотворює і його душу. Втім. процеси ці взаємозумовлені.