2. «Чого мовчиш ти як могила!»

Юрій Федькович

«Чого мовчиш ти як могила!»

Плакала мати, говорила. –

«Чого не спиш ти уночі,

Чо’ за вівцями ходячи

Вмиваєшся сльозов як филев?»

«А де ж я плачу, ненько мила?»

І сльози стали у очах.

На найвищі полонині

В зеленому гаю

Стоїть вівчар з трембітою,

Стоїть та й думає

Перед рожевою рокитою.

Ясна зоря світит,

А він стоїть та дивиться

На рожеві квіти.

Та й заплакав. – Боже, Боже,

Ти роже моя,

Вартую тебе, пантрую тебе

не рік, а вже два.

Ще буду тя пантрувати

ні два ані рік,

А буду тя пантрувати

рожевий мій вік.

Буду тебе від морозу

душею вкривають,

При місяцю да при зорях

пісень ти співають.

Таких пісень співатиму,

як твій пишний квіт,

Нехай піде твоя слава

рожевая в світ.

Тільки цвіти, роже моя,

цвіти-процвітай, –

А ти луже не шум дуже,

кидровий ти гай!

Може буде задрімати

рожевий мій квіт…

А на дубі два голуби –

тихо, не гудіт. –

Тихо-тихо, не гудіте!

Стамбул уже спит,

Молодая султаночка

в віконці сидит.

А під вікном молод джавур –

спіт голуби, спіт! –

Приспівує, приграває –

тихо, не гудіт!

«Хто співає – приграває? –

О, сміливий джавр! –

А я єму молодому

рожу-квітку дам». –

Та й кинула роже-квітку –

він її здоймив,

Лиш попахав – спотикнувся,

упав та й не жив.

А з-за плечей турчин баша

узявся сміять:

«Не джаврови турецькую

роже-квітку брать.

Бо в турчина роже-квітку

отрутою поют –

Молодую султаночку

в Дунаю втоплют».

І слухала пишна рожа

Пісні єго любі,

Та й схилилась дрімаючи

На вівчарські груди.

Хилилися, тулилися,

Мліли-умлівали,

А як рано пробудилась

Оттак заспівала:

«Ти вівчарю-золотарю –

не Романів брат.

Хто ти казав при місяцю

цих пісень співають?

Хто ти казав молодую

мене усипають,

Рожевою мою славу

на віки терять? –

Хто ти казав – рожевая

ти славо моя!…

Ви ловите роже-квіти

в неділю до дня.

Ви ловите плоху серну

у срібною сіть.

Ви ловите білу рибку

в шовковий невід;

Ви вабите синю пташку

золотим пшоном…

Чого в тебе вівчарику

на вбох полях кров?…

За Віднею в царських садах –

недоле моя!…

Вінчається стрілец з рожев

в неділю до дня.

Старий Господь книжки чита,

а той молодий

Кровавою ширинкою

пристолец укрив.

На престолі василькові

два-три да хрести,

Прийшли його пишні маки

до шлюбу вести.

Прийшли з ножем дві Маланці

світло йому тримають,

А у батьках святий Іван,

молодший мій брат.

А я білі дві лелії

в дружки да спрошу,

Кровавою свою постіль

ще й амбров зрошу».

От там їх рано і застали. –

Амбров зрошеная мурава.

А він як крига в ній лежит,

Лівою ручкою держит

Білу тримбіту, а у правій

Рожева квіточка кровава;

Пригне до серденька, та й спить.

Примітки

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 177 – 180.