12. Галина у Львові

Адріан Кащенко

У той саме день, коли у Збаражі одбувалася військова козацька рада, до Львова наближався ридван, запряжений двома парами коней, пара за парою. На високому передку ридвана сидів з довжелезним бичем у руці візник і час од часу ляскав тим бичем у повітрі; обабіч ридвана бігли верхи двоє молодих узброєних шляхтичів; а у самому ридвані сидів сивоволосий пан Януш з своєю молодою дочкою Галиною.

Молоді шляхтичі, що бігли обабіч ридвану, були ротмістри з погромленого під Пилявою польського війська. Трохи старіший з них, чорнявий, з пишними вусами й бровами і мужнім, запаленим вітрами обличчям, був пан Преслав, той самий, що присилав до пана Януша листи у Пилявський замок. Він був сином сусіднього з паном Янушем магната і приятелював з старшим сином власника Пилявського замку. Знав він і Галину, та тільки малою, до виїзду її у Львів; побачивши ж дівчину тепер, молодий шляхтич був вражений її вродою і чемно просив у неї та пана Януша дозволу їхати разом з ними, щоб під час небезпеки стати їм у пригоді.

Про себе він розповів, що як не спиняв свою хоругву, гусарів, та його заходи були даремні, – гусари скидалися на отару овець, сполохану вовками, і розбіглися по полю, давлячи один одного, так що йому немовби не лишилося нічого іншого, як бігти слідом за старшими привідцями війська.

З другого боку ридвана їхав зовсім молоденький шляхтич Струсь. Він був білявий з себе, з невеликими, закрученими угору вусиками і рухливими, але невиразними очима. Він побачив панну Галину теж у Збаражі, коли для пана Януша обряжався ридван, і так зачарувався її красою, що залишив уже думку про те, щоб одшукувати свою хоругву, а пришився до ридвана, у якому сиділа молода панночка.

Обидва шляхтичі потай скоса поглядали один на одного так, що, здавалося, кожен з’їв би свого супротивника, на очах же панни Галини вони були поміж себе найбільше ввічливі і розмовляли не інако, як з самою приємною ухмілкою на устах. На Галину вони обоє поглядали, як на недосяжну мрію, намагаючись вгадати по очах дівчини її бажання, і напружували ввесь свій хист та жвавість, щоб її розважити й викликати на її рожеві уста ухмилку.

Тільки даремні були їхні заходи. Галина не звертала на шляхтичів і найменшої уваги. їй було навіть прикро, що біля неї повсякчас крутилися сторонні люде. Вона неохоче і навіть трохи неввічливо обзивалася на розмову шляхтичів і просила батька визволити її од залицяння не милих їй панів, та тільки пан Януш рішуче повстав проти сього. Він, навпаки, був дуже радий шляхтичам, маючи надію, що якийсь з них подобається Галині і вона легше викине з голови «проклятого» козака.

Зараз ридван виїхав на останню гору, що ховала Львів од очей подорожніх, і враз великий стародавній город розіслався перед ними, як на долоні.

Галина хоч і жила у Львові, але знала тільки монастир кармеліток, у околицях же міста ніколи й не бувала. Щоб зручніше показати дочці великий город, пан Януш звелів спинити ридван і вивів дочку на бугор.

Молода дівчина мимоволі була захоплена чарівною красою краєвиду, що стлався перед її очима.

У розлогій долині, порізаній зеленими байраками, на чималому кряжі піднімалися догори сірі мури та башти города, обкопані глибокими рівчаками, а з-за стін города виглядали покрівлі будинків та високі гостроверхі башти костьолів. По обидва боки города, серед зеленої гущавини садів та лісів, ховалися передмістя, виглядаючи з зеленого простору тільки найбільше високими будинками, гострими шпилями костьолів та златоверхими банями церквів гречеської й уніатської віри.

– От тут, панно Галино, у Львові, – обізвався до дівчини пан Преслав, – вам буде повна безпека й спокій. Козацька наволоч не насміє зайти сюди, до сього славного польського міста!

– А коли б і посміла, – підскочив до панночки і брязнув острогами пан Струсь, – то ми б показали нікчемним хлопам, як рубають наші гострі шаблі!

– Чи не так показали б, як під Пилявою? – з посміхом обернулася до молодого шляхтича Галина.

Пан Струсь почервонів, як мак, і у замішанні забелькотав щось про нещастя, про Божу кару й інше; Галина ж знову одвела очі на долину.

– У городі мури такі товсті й міцні, – знову звернувся до Галини пан Преслав, – що їх неможливо розбити ні з яких гармат, а поперед мурів рівчак такий глибокий, що з нього не вилізти ні по якій драбині. По стінах та по баштах понастановлено без ліку гармат, а поперед рівчаків ще насипано високий земляний вал. Прямо на нас дивиться Галицька брама. Бачите, он вона роззявилася під баштою, мов чорна паща; а біля неї недалеко ціла купа костьолів – то монастирі кармелітів!

– Правда, правда! – обізвалася Галина. – Я їх пізнала!

– А на південному боці города церкви, – говорив шляхтич далі, – так то монастир бернардинський. Обидва монастирі збудовані як найміцніші фортеції.

– А то що за замок, – спитала Галина, – що стоїть на горі окремо од города?

– Ото на півночі? То Лиса гора, а на ній давній замок галицького князя Льва Даниловича. Він теж дуже міцний, і не зруйнувати його ніякими гарматами.

– Нема що й говорити, – обізвався пан Януш, – що у Львові ми зовсім безпечно пересидимо сучасну хуртовину. Львів не злякається не тільки божевільних, непокірливих хлопів, а навіть і війська самого турецького султана. Та тільки коли ж врешті наші лицарі вгамують цю ненажерливу наволоч?

Пан Струсь знову не вдержавсь:

– Хай пан буде певний!.. Ми зробимо козакам нові Кумейки й нову Солоницю.

З такими надіями й думками приїхав пан Януш і молоді шляхтичі до Львова. Та не так склалося, як гадалося. Не вспів власник Пилявського замку добре розташуватись у палаці свого брата Стася та трохи відпочити, як на Покрову вже по Львову пробігла чутка, що Хмельницький з величезним військом наближається до Львова і за кілька день уже прибуде до нього.

Почувши ті вісті, польські пани і привідці польського війська, що, прибувши з-під Пиляви, нахвалялися вигубити під Львовом всіх козаків, якщо тільки вони насміють наблизитись, тепер зразу поховалися і один по одному почали тікати з Львова до Варшави. Тільки Ярема Вишневецький ще кілька день метушивсь по Львову, збирав од всіх заможних гроші на військо, зібрав і саме військо, але, врешті, зник і він і тільки вже листом сповістив, що він мусить виїхати до Варшави на обрання короля.

Народ у Львові почав хвилюватись. Єзуїти по костьолах та монастирях святим хрестом заклинали всіх католиків узброїтись і, ставши за святу віру з мечем, зрятувати львівські святощі од наруги схизматиків. Хоч більшість мешканців у Львові були українці, але під впливом поляків і вони занепокоїлися, хоч і не за душі свої, так за своє добро. По місту збилася метушня: замки й монастирі риштувалися гарматами, передмістя почали окопуватися рівчаками та захищатися засіками.

Шостого октября 1648 року Хмельницький був на тій самій горі, з котрої нещодавно дивилася на Львів Галина, і теж любував звідтіля на красу стародавнього багатого города.

«Що ж лишиться, – думав він, – з сієї краси, коли пустити похазяїнувати у місті Кривоноса або Тишу? Не попустю, щоб козаки спустошили Львів, бо він не польський. Ліпше візьму з поляків та жидів окуп, та й нехай сидять тут, як сиділи. Полякаю тільки їх, щоб охоче витягали з гаманів золото».

Такі свої думки гетьман таїв у собі і не виявляв їх навіть такій близькій до себе людині, яким останнім часом став до нього Чорнота. Жвава та рухлива вдача молодого військового обозного дуже подобалася гетьманові, а лагідні та чемні його звичаї та широкий, завдяки освіті, світогляд зробили Чорноту найближчим його бесідником і товаришем його бенкетів, і, незважаючи на це, коли розмова торкалася дальніших заходів проти Польщі, Хмельницький ставав нещирим навіть з Чорнотою.

Надвечір, коли козацьке військо виникло на обрії неба, мури та башти Львова були аж чорні од людей. Мешканці покидали свої будинки і позлазили на башти, щоб подивитись на козацьке військо. Вийшла на мур і Галина з батьком і обома закоханими у неї ротмістрами.

Пан Преслав та пан Струсь не покинули Львова. Правда, коли виїздив з Львова Вишневецький, вони умовляли пана Януша теж виїхати з міста, та старий шляхтич все ще не вірив у те, щоб козаки насміли бити на міцний город, і не схотів виїздити, а через те, ревнуючи один одного до Галини, не поїхали й шляхтичі.

Коли Галина ізійшла на башту, на очах її в усі боки піднімалися гори, а по горах, на сході сонця, видно було, як пересовувалися козацькі повки, оточаючи передмістя.

«Милий мій тут, близько, – подумала Галина, і серце її гулко застукотіло. – Може, він зараз дивиться сюди з гори, і наші погляди зустріваються, хоч ми того й не почуваємо».

Дівчина не бажала лиха полякам; навпаки, серце її боліло через ті нещастя, що впали на її рідну країну, а проте, серце її рвалося до козацького табору і бажало, щоб козаки якнайскоріше увійшли у Львів, тільки увійшли не з мечем та вогнем, а як брати полякам, з ласкою та згодою.

Козацькі повки густішали, ширилися по горі і обгортали півколом Галицьке передмістя. Під промінням вечірнього сонця залізні списи козаків блищали вогнем, і ті виблиски досягали до львівських мурів і очей поляків, викликаючи у натовпах жінок та дітей скрики страху й розпуки. Навпаки, серед незаможного львівського українського міщанства, а ще більше серед міських робітників, що натовпами вкривали мури, вчувалися крики радості.

– Глянь, глянь! – звертав один робітник увагу другого, – як отой повк верхівців полетів у праву руку. Дивись, як вони басують кіньми!

– Певно, то запорожці! – одповів його товариш.

– Ой, буде завтра ляхам кепсько! Запорожці зіб’ють з них пиху!

– Та воно й зараз уже ляхи не ті стали! Годі вже бундючитись та хлопами нас звати!

Робітники весело сміялися, підморгуючи один одному у бік польських панів та ксьондзів, що стояли на мурах з пополотнілими обличчями.

– О Боже милий! – простогнав пан Януш. – Якої ганьби діждала наша нещасна батьківщина! Отруєне жало бунту діходе до самого серця Польщі. Ми, поляки, не спромоглися управитись з своїми власними, неузброєними хлопами!

– Ще є час і можливість, пане Янушу, виїхати з Львова… – сказав пан Преслав. – Через кілька день може бути вже запізно.

– Тепер безпека тільки там, – встряв до розмови пан Струсь, – де наше військо, воно ж одійшло до Замостя!

– Мало я тепер покладаю надії навіть на наше військо! – одповів пан Януш. – О Боже правий!.. Де ж ті славні наші рицарі, що з Жолкевським, Стефаном Баторієм та Ходкевичем дивували світ своєю одвагою?

Пан Преслав став ближче до пана Януша і почав говорити стиха:

– Зверніть увагу на те, пане Янушу, що у Львові більше схизматиків-українців, ніж католиків. Гляньте, як вони радіють, побачивши на обрії козаків, і як вороже поглядають на нас. Ми тут маємо ворогів не тільки за містом, а навіть у самому місті!

– Чи можливо ж підводити тут під небезпеку таку красуню, як панна Галина? – сказав пан Струсь, закручуючи вуса і пускаючи дівчині очима таких бісиків, що, здається, пройняв би серце навіть мертвої.

Проте дівчина лишилася непохитна.

– Чи не про себе пан Струсь турбується?.. – з посміхом сказала вона. – Я не боюся козаків!

– О, падаю до ніг перед одвагою молодої панни! – говорив Струсь, кланяючись і брязкаючи перед панною острогами. – От вам слід би було керувати нашим військом, а не панові Домініку!

Сонце тим часом схилялося на захід. З байраків вилазив сивий туман і скоро піднявся завісою між козаками й мурами Львова.

Всі рушили з мурів у місто до своїх хат.

Коли Галина з батьком наблизилися до сходні, що спускалася з мурів, великий натовп одлучив її і од батька, і од небажаних залицяльників. Не маючи сили прокласти собі стежку, вона посувалася разом з натовпом і була вже недалеко сходні, коли почула у своїй руці згорнутий папірець, а разом з тим хтось біля самого її вуха проказав:

– Якщо ясна панночка хоче щось почути про козацького полковника Чорноту, так нехай смерком вийде у свій садок.

Молода дівчина вся палахнула рум’янцем з хвилювання і обернулася у той бік, звідкіля чула голос, але нікого, кого б вона знала, навкруг неї не було, і тільки папірець у руці упевняв її у тому, що слова їй не уявлялися, а що голос справді говорив до неї.

Коли Галина, сховавши цидулку за комір керсета, зійшла униз, на вулиці вже чекав її стурбований батько, пани ж Преслав та Струсь зійшли згодом, ремствуючи на нечемність натовпу, що не дав їм зійти по сходні раніше.

Будинок брата пана Януша, Стася, був невеликий, як і всі будинки, що містилися у старому місті. Дивився він на вузеньку вулицю всього трьома вікнами з усякого поверху. А поверхів було два та ще високе горище з вікнами, і на тому горищі теж були досить добрі горниці. Позад дому спадав униз до ярка вузенький садок, засаджений бузком та вишнями.

У той-то невеличкий садок і вийшла Галина після того, як уже добре смерклося. З цидулки молода дівчина вже знала, що її любий Іван живий і кохає її, та сього їй було замало, і вона нетерпляче чекала тієї хвилини, коли почує од невідомого, де і як він бачився з козацьким полковником.

Нарешті, коли вже добре смерклося, вона зійшла непомітно для інших у садок і, проминувши кілька кущів, здибала високу чоловічу постать, зап’яту чорним запиналом.

Коли дівчина жахливо поточилася назад, невідомий одгорнув своє запинало, і з-під нього виглянув довгий закарлючений ніс і рухливі вузенькі очі рудого Лейби.

Галина не пізнала Лейбу, бо бачила його з пейсами та бородою.

– Хто ти? – спитала вона здивовано.

– Ой вай! Хороша панночка не пізнала рудого Лейбу? – сказав весело жид. – Панночка давала Лейбі у Збаражі цидулку до пана Чорноти, так я приніс їй одповідь. Ой, який він хороший пан! Неначе справжній шляхтич.

Він у мене у корчмі вечеряв і подарував мені коня, щоб я зрятувався.

– А що ж ще робив у Збаражі пан Чорнота? Чи не мучив він з своїми козаками поляків?

– Ой панночко, що там було, у Збаражі!.. Ксьондзів вішали у костьолах на дзвіницях. Всіх поляків вбивали, а нас, жидів, живцем у колодязі кидали. Страшний суд там був. Хто не втік – всі загинули!

– І пан Іван так робив? – неспокійним голосом спитала Галина.

Одно слово Лейби – і серце дівчини назавжди одхилилося б од козака. Але жид її заспокоїв.

– Як-то можна, щоб такий освічений пан, як полковник Чорнота, таке виробляв! То все Кривоніс, щоб упав на його голову гнів Ієгови!

– Ти можеш знову однести листа пану Чорноті?

– Ой вай!? Однести у козацький табір? Хіба панночці невідомо, що козаки не лишають живим жодного жида. У мене жінка й діти. Мені треба скоріше тікати з Львова!

– А як би я хотіла його побачити… – зітхнувши, сказала Галина.

– Якщо панночка хоче бачитись з паном полковником, так нехай напише йому цидулочку, щоб він прибув сюди, у Львів… А я ту цидулку перешлю з певним посланцем.

– Як? Щоб він прибув сюди у Львів? Так його ж захоплять тут наші і засудять на кару!

– Лейба зробить це так, що ніхто, опріч панночки, не буде бачити козацького полковника, а після побачення виведе його безпечно за браму.

– Зроби це, Лейбо! – скрикнула Галина і трохи не кинулась цілувати старого жида.

Тільки радість її була недовга, вона пригадала, що Лейбі за його послугу доведеться добре заплатити, у неї ж було всього кілька талярів.

– У мене не буде чим Лейбі заплатити… – журливо промовила вона.

– О, я з панночки й не взяв би заплати! Я такий вдячний пану Чорноті, що для нього все зроблю без грошей, якщо тільки Бог мені допоможе.

Після дальнішої розмови вони умовилися на тому, що завтра ранком панна Галина зустріне Лейбу недалеко найближчого костьолу і передасть йому листа до Чорноти.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 195 – 202.