17. Галина з батьком тікають до Варшави
Адріан Кащенко
На другий день ранком Чорнота з двома повками козаків наблизивсь до єзуїтського монастиря. Дим від пожежі передмістів застилав ще всі околиці, і військовий обозний зміг підкотити гармати непомітно для поляків, мало не до самих мурів. Знизу Чорноті добре було видно башти й шпилі львівських костьолів, полякам же зверху, за димом, зовсім не видно було козаків. По стінах та біля монастирської хвіртки товпилися ченці й жовніри, не сподіваючись нападу.
По гаслові Чорноти враз випалили десять козацьких гармат, і з шпилів костьолів полетіли черепиця й дошки, а з мурів посипалася цегла. Ще дужче, ніж уночі, заметушилися чернеці єзуїти. Похапцем замкнули вони хвіртку й підперли її зсередини колодами, а на мури почали вибігати пушкарі, щоб направляти гармати на козаків. Та було вже запізно: гармашів козаки вбивали з рушниць, а ядрами з своїх гармат на тріски побили хвіртку й колоди та, перебігши через рівчак, вдерлися у ті самі суточки, що по них Лейба проводив Чорноту.
Найняті за гроші, польські жовніри зразу порозбігалися і утекли з монастирського двору у місто; українці приєдналися до козаків, ченці ж хоч і змагалися, та недовго, і, побачивши, що пріор, захопивши шухлядку з золотом, подався за браму, у Львів, почали тікати слідом за ним.
Через кілька хвилин козаки вже хазяйнували у монастирі і одмикали всі келії, церкви, каплички й льохи. У одному з льохів Чорнота наткнувся і на Бурлюка, що про нього чув розмову двох перекупок у Львові. Він з чотирма товаришами сидів прикутий ланцюгом до стіни і сподівався собі сьогодня смертної кари. Як самому Христу, зраділи в’язні козакам і, плачучи з радості, розказували, що забрано їх сюди було за те, що вони кували зброю для повстанців.
По намові Бурлюка Чорнота пішов з козаками на другий монастирський двір і там знайшов набитий трупом колодязь, засипаний зверху землею, а поруч ще не скінчений другий глибокий колодязь… Таким чином оповідання, що їх Чорнота чув на базарі й від Лейби, справдилися.
– Кари ляхам!.. Смерть всім єретичним синам! – почали гукати козаки, запалившись помстою.
Але карати не було кого. По різних кутках монастиря лежало всього кільканадцять трупів ченців, що не вспіли утекти, останні ж були вже за брамою, переходити за котру козакам заборонив гетьман.
Лишивши у монастирі полковника Бурляя з гадячанами, Чорнота порадив йому витягти гармати на дзвіниці костьолів і палити звідтіля на місто, а щоб не пошкодити своїм, українцям, направляти гармати головним чином на найбільші будинки заможних польських панів.
Сам Чорнота покинув монастир і, взявши з собою сотника Крицю з його сотнею козаків, поїхав шляхом понавколо Львова, щоб обдивитись, як можна обложити місто з півночі так, щоб перетяти всі шляхи до Львова і примусити поляків, як того хотів гетьман, одкупитись од козаків грішми.
Не до мислі було Чорноті те бажання гетьмана. З того, що він бачив у католицькому монастирі, йому довелося ще більше упевнитись у своїй думці, що провалля між поляками й українцями все глибшає й ширшає і неможливо вже не то що засипати те провалля, а навіть містка через нього перекинути. На думку козацького полковника, кінець боротьби з поляками і воля України могли статись тільки після повного знеможення Польщі, а для того, на його думку, гетьманові треба було, не гаючись, користуватись своєю перемогою і якнайскоріше добивати підбитого ворога, поки не вдасться, добувши Варшаву, наступити йому на горло.
Міркуючи так, Чорнота болів серцем, передбачаючи, що через вагання гетьмана Україні доведеться ще багато пролити крові своїх синів, а може, й знову бути у польськім ярмі.
Серед полковників козацького війська однодумцями Чорноти були Богун, Нечай та Джеджалій, і з ними тільки він і поділяв свої невеселі думки.
Вже цілу годину їхав Чорнота у задумі, обдивляючись на яри та горби, розкидані могутньою рукою природи понавколо Львова. По тих ярах та байраках треба було завтра порозстановлювати залоги, і тепер військовий обозний обдивлявся, як зручніше те зробити. Так наблизився він до Лисої гори, що високо піднімалася на півночі од Львова. На тій горі стояв дуже давній замок галицьких князів з польського залогою.
Чорнота й Криця, їдучи повагом, любували на високий замок з його, здавалося, недосяжними баштами, коли несподівано з вікон башт пішов сивенький димок і по долині розійшлася луна од вибухів рушниць і од гомону й гвалту людей.
Що робилося у замку, зрозуміти було нетрудно, бо понавколо нього можна було помітити цілі натовпи людей. Очевидячки, козаки добували замок, хоч, як Чорнота знав, наказу на те гетьмана не було.
Полковник прискорив свого коня, але поки він наблизивсь до замку, на башті його вже піднялася біла хустка і постріли з вікон припинилися. Знать було, що поляки складали зброю, бо всі натовпи, що були навкруг замку, тепер посунули у двір.
Вбігши слідом за натовпами під замкову браму, Чорнота побачив, що замок добули не козаки, а галицькі повстанці, що не мали у руках ніякої зброї, опріч київ. Піднявшись після приходу під Львів козаків з України, вони скінчили вже розправу з своїми панами по їх оселях і, слідкуючи за втікачами, доступилися до північного Львівського замку.
Трупи галицьких «кияшників», що валялися понавколо замку, свідчили, що селяне не шкоділи свого життя, добуваючи ворогів.
Коли кінь Чорноти вбіг у двір, козацький обозний, не вважаючи на те, що був загартований у бойовищах, вжахнувся: посеред двору кільки сот поляків, покидавши зброю, здіймали руки до неба, благаючи у селян милосердя, кияшники ж, не звертаючи уваги на їхні благання, розбивали їм голови важкими грабовими кийками.
Дехто з поляків, рятуючись од київ, бігав по двору або ховався під вози й за інші заслони, та це не помагало: їх витягали звідтіля, і скоро голови нещасних під ударами страшних київ хряскали й кололися, мов горіхи. Кров і мозок розліталися в усі боки, обкропляючи й людей, і будинки, й землю.
– Ганьба на вас! – гукнув Чорнота до кияшників. – Стійте! Вороги ж склали зброю й віддалися на ваше милосердя… Нащо ж ви вбиваєте неузброєних!
– Знаємо вже ми їх добре, наших гнобителів! – гукали у одповідь галицькі опришки. – Тепер вони навколюшках, а як ви підете од нас в Україну, то вони знову візьмуться нас катувати ще гірше, ніж до цього. Від ляха зрятуєшся тільки тоді, як уб’єш його!
– Наказую вам владою й словом гетьмана: спиніться! – гукнув Чорнота і звелів Криці заступити поляків своїми козаками.
Деяк козакам пощастило оборонити поляків, та тільки не скалічених між ними було вже небагато. Всіх бранців козацький обозний звелів пов’язати і під вартою вирядив до козацького табору, сам же з Крицею поїхав далі шляхом до Краківського передмістя, лишивши опришків незадоволеними.
Коли вони од’їхали од північного замку гонів з п’ять і піднялися на бугор, Криця спинив Чорноту за руку:
– Бачиш, од Львова встає шляхом курява. Певно, хтось з ляхів тікає!
Курява справді хутко посувалася шляхом у бік козаків, далі ж почала зникати у байраці.
– Прямують на Варшавський шлях… Треба перепинити – може, якісь вельможні або вісники.
Козаки поїхали далі, напереріз Варшавському шляху, і теж почали з’їздити у байрак. Через невеликий час вони почули тупотіння коней і гуркіт коліс. Чорнота спинив козаків, дожидаючи, поки втікачі наблизяться, і скоро з-за кущів вибігло три пари коней, запряжених у великий ридван з візниками на передку.
– Стійте! – гукнув Чорнота і, підскочивши разом з Крицею до передньої пари коней, спинив їх за віжки.
У ту мить з ридвана пролунав постріл, і поуз козаків з шипінням пролетіла куля, від балагули ж, що їхала позаду ридвана, почувся розпачливий гвалт знайомого голосу Лейби.
– Ой, леле! Тепер уже прийшов нам край! Ой діточки ж мої любі! Ой, поріжуть же нас всіх гої!
Козаки миттю оточили ридван і балагулу, а декільки з них кинулося доганяти вершника, що їхав було поруч ридвана, та, побачивши козаків, кинувся тікати назад, до Львова.
Передавши коней козакові, Чорнота наблизивсь до ридвана: там сидів пан Януш з своєю дочкою. У руці старого шляхтича ще курився од пострілу пістоль.
– Знову він?! О прокляття! – скрикнув пан Януш, побачивши Чорноту.
Тепер треба знову вернутись до останньої ночі у Львові.
Сказавши тому, кого всім серцем покохала, своє останнє «прощай», Галина хоч і пішла за пораненим паном Преславом, що через неї постраждав, але не мала сили поратись біля його рани, а увійшла у свою горницю і з риданням впала чолом на подушку, ховаючи обличчя од людей. Одцуравшись заради батька любого козака, дівчина зрозуміла, що хоч і перемогла своє серце, та не стала з того побідником, бо од сього дня життя їй буде не за життя, а за муку.
Заставши дочку під той саме час, коли вона з риданням виливала свою розпуку, пан Януш з серцем смикнув її за руку.
– Це моя дитина, родовита шляхтянка, так побивається за хлопом? – скрикнув він гнівно. – Ти примусиш мене до того, що я тебе зречуся!
Галина нічого не одповіла батькові, але його нечемність і погроза в подяку за її офіру, замість ласки, якої бажало й шукало її серце, вкинули у душу дівчини отруту і навіки одкололи її од батька.
Всю ту ніч у будинкові, де жив пан Януш, не спали. Спочатку був лікар і перев’язував пораненого; далі у місті почалася метушня з приводу пожежі на передмістях, а врешті, вже світом, до пана Януша прибіг Лейба, раючи йому взяти за дві тисячі злотих ридван до Замостя і тікати з Львова.
– Я ледве добув для пана ридван, а для себе балагулу! – говорив Лейба. – Прокляті фурмани, як тільки почалася пожежа, удвічі підняли плату. Ой, тепер неможливо лишатися у Львові й на один день, бо, може, до тієї ночі козаки будуть у місті, і що тоді буде, про те страшно й згадати!
Пан Януш все-таки вагався, але після того, як Лейба повів його на башту й показав, що робиться на передмістях, він рішив їхати у Варшаву.
Зразу ж почалися збори, та тільки поки передав він пораненого пана Преслава до шпиталю, минуло півдня, і, виїхавши з Львова під вибухи козацьких гармат та серед великого замішання у місті, подорожні саме й потрапили на той час, коли Чорнота об’їздив околиці Львова.
Ми вже знаємо, що пан Януш зустрів козацького ватажка прокльонами. А що ж сталося з Галиною?
Зустрівшись очима з поглядом козака, вона палахнула рум’янцем і затулила собі вид руками… Їй соромно було дивитись у очі свого коханого, бо вона під час останнього побачення говорила йому нещиро – не те, що думала й почувала.
Чорнота неначе зрозумів це, бо з одного погляду на дівчину гнів його на неї і почуття помсти розвіялися, як дим, немов їх і не було ніколи, а душею козака знову опанувало саме чисте й ніжне кохання до неї. Він стояв у замішанні, переводячи очі то на повне гніву й прокляття лице старого шляхтича, то на ніжне обличчя своєї коханої, Що визирало з-поміж її маленьких пучок.
– Я не влучив тебе, проклятий шайтан, з пістоля… – гукав пан Януш, вихоплюючи шаблю з піхов, – а проте, ти не візьмеш моєї дитини, поки я живий! Та й, помираючи, я вб’ю її своєю рукою, щоб ти, хлоп, не став її володарем!
– Сховай свою шаблю, вельможний пане! – сказав Чорнота спокійно і журливо. – Мені не треба такої дружини, щоб мною гордувала; не візьму я твоєї дочки і у бранки! Кохаю я її, як душу, тому правда… та через те ж і не хочу користуватися своєю силою й владою. Вези свою дитину, куди віз, – я назвав би її своєю тільки тоді, коли б вона своєю волею прийшла до мене!
Шабля у руці старого шляхтича спустилася донизу:
– Проклинаю цей день… – сказав він, – коли мені доводиться знову приймати милосердя од цього козака!
У ту хвилину від балагули почулося репетування Лейби:
– Ой, слава Богу! Пустіть мене!.. Пустіть! – Жид вирвався з рук козаків і опинився біля ніг Чорноти. – Ой, яке щастя! Ой, леле!.. Тепер будуть живі й діти мої, й жінка. Бог з неба почув моє моління і послав сюди вас, пане Чорнота!
Постать переляканого жида була така кумедна, що Чорнота не вдержався од сміху.
– Чого ти так зрадів, жиде, неначе побачив рідного батька? Чи не думаєш часом, що я дам тобі десять тисяч злотих за те, що продав мене єзуїтам?
– Не треба, ясновельможний пане! – скрикнув Лейба тремтячи. – Не треба грошей! Тільки душу зрятуй мою і моїх діточок! Нехай пропадають ті мої двісті злотих, що я витратив, визволяючи пана… Далі – Буг, що витратив!
– Ну, що з ним робити? – звернувся Чорнота до Криці. – Не поганити ж нам об нього свої руки!
– Та що робити! Жид він як жид – за гроші й у пригоді стане, за гроші й батька рідного продасть!
Чорнота витяг гаманця, одлічив купку грошей і подав Лейбі.
– На тобі, христопродавець, двісті злотих, їдь собі, куди їхав, та не попадайся мені удруге на очі!
Лейба з радісними очима підставив під гроші обидві свої брудні пригорщі, але тут йому впала у голову думка, що деякі козаки, побачивши у нього гроші, одлучаться од Чорноти, доженуть його на шляху, і тоді вже доведеться йому попрощатись не тільки з двома сотнями злотих, а й з тисячами дукатів, що у балагулі лежали у мішечках під спідницею його Рівки, а може, навіть попрощатись і з душею.
Лейба враз став смутний і, схиливши набік голову, проказав:
– Спасибі вельможному панові полковнику за ласку до мене… Та за таку добрість не хочу я його грошей! Нехай ці двісті злотих підуть козакам на горілку. Візьміть, пане Криця, ці гроші та розділіть на козаків.
З тим Лейба, тяжко зітхнувши, передав гроші Криці.
Чорнота хотів було вже дати волю своїм бранцям, коли тут до байраку спустився натовп козаків, ведучи у поводах коня з блідим як крейда паном Струсем. Нещасний сподівався собі смерті і був ледве живий з переляку.
– А, та се мій знайомий! – сказав, сміючись, Чорнота. – Може, тепер, пане Струсю, ми з тобою станемо та поміряємся, чия шабля гостріша й довша?
– Змилуйся! – з благанням у очах сказав хорунжий. – От тобі моє шляхетне слово, що я назавжди зрікаюся панни Галини… Тільки пусти мене на волю!
– Зрікаєшся того, що не твоє, – засміявся Чорнота.
– Ну, це вже дурниці, – обізвався Криця, – щоб узброєного ворога пустити на волю! Сьогодня ми його пустимо, а завтра він проти нас воюватиме!
– Байдуже, товаришу! – перебив Крицю Чорнота. – Такі польські вояки, як пан Струсь, нам на користь, бо вчать гусарів, як тікати. До того ж я не хочу лишити панну Галину на всю далеку дорогу без беседника. Коли вже милувати, так милувати всіх. Поганяйте коней!
Чорнота махнув візникам, і ридван рушив. Панна Галина одняла руки од свого обличчя і глянула на Чорноту очами, повними сліз. Він зняв шапку й поклонився їй, гукнувши услід:
– Бувай щаслива та не згадуй лихом!
Галина простягла до візника руку, неначе хотіла звеліти спинити коней, далі піднялася на ноги й обернулася, щоб щось крикнути тому, кого кохала, але потягнена рукою батька впала на своє місце і почала битись у риданнях.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 226 – 233.