14. Побачення закоханих у Львові

Адріан Кащенко

У той саме час, коли Чорнота лагодився йти у Львів, у напівтемному льосі одного з будинків города рудий Лейба радо тер собі руки і, мацаючи себе за корінці волосся, що почало одростати на тих місцях, де колись були пейси, мало не стрибав навкруг своєї дружини.

– Чи ти, Лейбо, не здурів? – питала Рівка. – Гої за стінами палять з гармат; не сьогодня-завтра, може, Бог прийме наші душі, а ти крутишся й радієш, немовби заробив сто злотих!

Лейба глянув на жінку спогорда:

– Сто злотих? Пхе!.. На сто злотих Лейба тепер не хоче й дивитись! Ми, Рівко, станемо сьогодня багатирями, а через кільки день поїдемо звідсіля до Варшави!

– Отже й правда, що ти зсунувся з глузду. Як ти забагатієш, коли у нас тут немає ніякої торгівлі?

– Що та торгівля? Я сьогодня зароблю стільки, скільки торгівлею не заробив би за все життя!

На розпитування Рівки Лейба нічого не хотів одповідати скоро, одягши на себе новий лапсердак, вибіг з хати.

Через півгодини Лейба наблизивсь до будинку, де жив пан Януш, і послав челядинця сказати, що йому потрібно бачити старого пана.

Пан Януш звелів покликати жида до своєї горниці, і той пішов до нього на другий поверх. Поки Лейба переходив двором, його побачила у вікно Галина і перестріла на сходні з надією знову дістати листа з козацького табору. Вона помилилася, та не зовсім: Лейба ткнув у руку клаптик папірця, де його рукою було написано: «Сьогодня опівночі у садочку».

Старий шляхтич не зразу пізнав Лейбу, так що тому довелося нагадати панові ту ніч, коли він з дочкою ночував у Лейбиній корчмі у Костянтинові.

– По якій же ти справі? – спитав пан Януш, здивовано оглядаючи Лейбу.

Лейба приклав палець до рота і показав на двері.

Зрозумівши, що жид має говорити щось таємне, пан Януш позачиняв двері. Але Лейбі й того було не досить, – він позачиняв ще й вікна і обдивився, чи немає кого під ліжком та у шахві, і, тільки скінчивши свій огляд, став напроти пана і сказав з таємницею:

– Яснійшому панові треба везти доньку у Варшаву… А я можу за тисячу злотих добути панові добрий ридван з кіньми.

Пан Януш здивувався:

– Хто тобі набрехав, ніби я хочу тікати з Львова?

– Ну, я так собі міркував… Адже ласкавому панові годиться держати панночку далі од козаків…

– Всім нам треба бути далі од козаків, так ми ж тут за мурами й за гарматами!

– О вельможний пане!.. Як уже козак у когось закохався, то його й мури не спинять!

– Що ти верзеш? Говори мені навпрямки!

– Я так собі гадав, що вельможному панові відомо, як дуже панна Галина, нехай буде здорова, закохана з козацьким полковником Чорнотою.

Старого шляхтича обурило й розпалило те, що хтось, опріч нього, знає про кохання його дочки, і він, скочивши з місця, вхопив Лейбу за горло:

– Задавлю тебе, пархатий! Як насмів ти таке брехати?

– Ой вай мір! Не давіть так, пане, а то вже нічого не будете знати про те, як панна Галина будуть сю ніч женихатися з паном Чорнотою!

Пан Януш випустив Лейбу і жахливо поточився од нього:

«Як? Тут, у Львові, буде Чорнота? Яким робом він тут опиниться… І як те може статись, щоб він побачився з його дочкою?»

Приголомшений цими питаннями, він важко сів на софу і після мовчанки проказав:

– Зараз говори все, що ти знаєш… та гляди, якщо набрешеш, так я розправлюсь з тобою своєю рукою!

– Я скажу, скажу… та тільки… – Лейба простяг праву руку і почав ловити пальцями повітря. – Невже ласкавий пан гадає, що жид нічого не витратив, добуваючи такі відомості?

– Ах ти, Іудина душа! Тобі за все треба платити гроші.

– Нехай Бог мене скарає, коли я візьму з пана щось лишнє. Я, бідний жидок, витратив свої останні гроші… Мені дуже заболіло серце з того, що донька такого шляхетного пана закохалася у схизматика…

– Не муч уже… говори, скільки хочеш грошей!..

– Як ласкавий пан дасть мені три тисячі злотих, так я приведу його саме туди, де панна Галина буде женихатися з козаком.

– О, проклятий!.. Яку загнув суму! Ну та нехай вже: я дам тобі ті гроші, як не збрешеш! Говори!

Жид мовчав, смикаючи себе за корінці одрізаної бороди.

– Чого ж ти мовчиш, Іудо? – скипів шляхтич.

– Ой ласкавий пане! Тепер такі часи, що обіцянки – цяцянки. Чи будемо ми завтраго живі, чи ні, – не знаю. Я дам панові до рук козацького полковника тільки після того, як пан дасть мені до рук три тисячі злотих.

Пан Януш ще з Збаража був при грошах, бо його стосунки з родовитою шляхтою дали йому можливість легко позичити потрібну суму. Після слів Лейби він пішов до шахви, помацав там по шухлядках і подав Лейбі загорнутий у шовкову хустку стовпчик золотих грошей.

Лейба наблизивсь до столу, розгорнув хустку, перелічив гроші і, загорнувши їх обережно знову, сказав, ховаючи гроші у кишеню:

– Нехай сю ніч вельможний пан не спить і дожидає мене до себе.

До монастиря єзуїтів, що стояв у ряд з львівськими мурами, біля півночі підходив Чорнота. Наблизившись до окопів, він справді побачив на другім боці їх хвіртку, що звалася Босяцькою через те, що чернеці цього монастиря ходили босі.

На мурах і по баштах єзуїтського монастиря стояло військо, узброєне коштом самого монастиря і тільки йому підлегле. Набрано воно було з усяких безробітних людей та харцизів, хоч би вони були поляки чи українці, і через те підійти до таких людей з грошима Лейбі було дуже не трудно.

Біля самого окопу Чорноту зустрів Лейба і повів стежкою до великого рівчака. Міст через той рівчак тепер був піднятий, і Чорноті довелося сходити у рівчак дуже крутою стежкою, котру ще здавна протоптали чернеці, бігаючи ночами у передмістя до своїх коханок. Зійшовши на дно рівчака і видравшись по такій самій стежці на другий бік, Лейба підвів Чорноту до залізної хвіртки і спитався:

– Пан полковник приніс гроші? Чорнота вийняв гаман і подав жидові:

– На, єретичний сине! Знаю, що все собі візьмеш, а вартовим даси хіба по п’ять злотих!

– Ай!.. Ласкавий пан звик жартувати!

Лейба весело посміхнувся, сховав гроші у глибоченну кишеню свого лапсердака і, взявшись за залізну обручку, приковану до хвіртки, тричі брязнув нею. У хвіртці одчинилося віконце, і вартовий, пізнавши Лейбу, одсунув великого залізного засова і пропустив як Лейбу, так і Чорноту.

Проминувши хвіртку, Лейба повів полковника довгими суточками і вивів на монастирський двір, проминувши ж його, вони знову увійшли під мури і, врешті, вийшли на вулицю міста.

– Тепер підемо прямо до красуні панночки, – сказав Лейба, – вона, певно, вже чекає пана.

Вони хутко йшли вузькими вулицями. Город уже давно спав, і тільки собаки, налякані за останні дні вибухами гармат і гвалтом людей, брехали й вили попід ворітьми.

Через кільки хвилин Лейба привів Чорноту у садок, де його мала дожидати Галина, і лишив самого, сказавши наостанку:

– Тут пошукайте; а я не буду панові заважати.

Галина давно вже сиділа у садочку на лаві. Від часу, що вона розлучилася з Чорнотою, багато думок пробігло у її голові. Слова батька, що ліпше йому бачити свою дочку у трупі, аніж у обіймах хлопа-схизматика, глибоко запали їй у душу і боляче там відбилися. Знаючи вдачу свого батька, вона вірила, що сказане ним він дійсно думав і почував. Покинути батька і відцуратися його навіки молодій дівчині не дозволяло сумління, зректися ж милого не мало сили серце… і Галина мучилася у боротьбі й ваганні, намислюючи, як би прихилити батька до козацького полковника.

Одного разу у розмові з паном Преславом Галина почула, що були такі випадки, коли значні козаки переходили у католицьку віру і тоді король дарував їм шляхетство. Почувши про це, молода дівчина повеселішала. їй гадалося, що коли б Чорнота перейшов до католицтва, то її батько зразу б прихилився до нього і сам через короля добув би йому шляхетство, а разом з тим зникли б і всякі перешкоди до її шлюбу з коханим козаком.

Про цю свою думку Галина й хотіла говорити з Чорнотою, дожидаючи його у садочку.

Покинутий Лейбою, полковник лишився сам серед кущів бузку. При світі місяця він розглядів покручену по садку стежку і невеликі, з пожовтілим вже листям вишні. Надогад він пішов за кущі і за першою ж їх купою побачив Галину у білому, легкому, як на ту осінню пору, вбранні.

– Кохана моя! – злегка скрикнув козак, простягши руки до своєї милої.

– Любий!

Галина була у його обіймах. Він палко її цілував і разом милував, як дитину.

– Ти змарніла, моя зіронько… – говорив він, сівши поруч з нею на лаві і придивляючись до дівчини зблизька. – Ти зблідла… очиці запали! Скажи, мабуть, батько дорікає?.. Ненавидить мене?

– Ах, у мене стільки думок у голові! Нам неможливо гаяти часу, а говорити треба так багато. Батько ненавидить тебе тільки через те, що ти козак і схизматик. Перейди, любий мій, у мою віру, і я певна, що батько не тільки згодиться тоді на наш шлюб, а ще й добуде тобі шляхетство. Тобі не треба буде навіть вертатися до козацького табору: скажи батькові про свою згоду, і ти поїдеш разом з нами до Варшави.

Рука козака, що горнула до себе її стан, непомітно однялася, і козак, одхилившись од дівчини, дивився на неї здивовано:

– Чи од тебе ж оце, Галочко, я таке чую? Невже ти гадала, що я можу зрадити своїх братів і Україну?

– Ні, я не хочу, щоб ти був зрадником! Я не прошу, щоб ти йшов битись на своїх. Ми поїдемо у Варшаву, а там скоро скінчиться війна; ніякої ворожнечі між поляками й козаками не буде, – всі знову будуть дітьми однієї матері Річі Посполитої, і ти повернувся 6 на Україну шляхтичем, тільки вже не один, а зо мною, своєю дружиною.

– Ти сказала, що була б мені дружиною! Спасибі, серденько! Я без міри кохаю тебе… Я ввесь вік на руках тебе охоче носив би, та тільки думки у мене зовсім інші, ніж у тебе: я лишуся козаком довіку, а ти, якщо кохаєш мене, повинна стати українкою!

Серце Галини спинилося у грудях. Ті надії, що їх вона кільки день виховувала у своїх думках, зникли од одного слова козака, що не тільки не хотів сполячитись, а навіть вимагав, щоб вона, родовита шляхтянка, стала українкою. Вона почула себе ображеною і горда, навіть гнівна, одкинулася од нього.

– Як? Мені зрікатися шляхетства і своєї віри та стати козачкою?

– Я не примушував би тебе цуратися своєї віри, що ж до того, як жити, то ти сама б побачила, що прості та щирі козацькі звичаї далеко миліші серцю, ніж пиха та бундючність вашої шляхти. Якщо ти справді любиш мене, Галю, так підеш туди, куди я тебе поведу.

– Батько ніколи того мені не дозволить. Йому легше буде бачити мене у труні, аніж козачкою!

– А ти батькові й не говори нічого, а прямо підемо зо мною зараз до козацького табору, і я виряджу тебе, поки ведеться війна, до матері покійного мого побратима Ганжі.

– Так от яке твоє кохання! Ти заради мене нічого не хочеш зробити, я ж повинна для тебе зректися й шляхетства, й батька!

– Серденько моє… – сказав він щиро. – Дуб не в’ється навкруг хмелю, а хміль навкруг дуба. Не козак іде за дівчину, а дівчина за козака. – Він знову пригорнув її до себе і почав милувати. – Щастячко моє! Пригорнися до мене з щирим серцем, обвийся рученьками навкруг мене, як хміль навкруг дуба, і доручи мені свою долю!

Галина не мала у собі сили ухилятися обіймів козака, їй було так тепло, так любо біля його могутніх грудей; проте, розум говорив їй зовсім інше: він вимагав, щоб заради батька вона зреклася сього щастя, і дівчина рішила перемогти себе.

– Прощай, моя доленько!.. – сказала вона, важко зітхнувши. – Не бути мені, Йване, за тобою! Я не покину батька, бо він вмер би з нудьги й образи… Я не вб’ю свого батька!

– Проклятий схизматик! – почувся у ту мить з-за кущів голос пана Януша. – Як насмів ти доторкнутись до моєї дитини!

Перед очима Чорноти й Галини з’явився гнівний і запалений пан Януш, а слідом підбігали пани Преслав та Струсь і чимало челяді.

– Хапайте цього харциза! – гукнув старий шляхтич до челяді. – Канчуків сюди! Я заб’ю тебе, проклятий хлопе, канчуками за честь свого шляхетного роду!

Преслав та Струсь вихопили шаблі, а челядь кинулася до Чорноти, але він вихопив з халяви чобота ножа і прихилився спиною до куща, гукнувши:

– Назад! Знайте, що живим я вам до рук не дамся!

Побачивши у руці козака ножа і розглядівши, яким вогнем засвітилися його очі, челядь поточилася од нього геть, а пан Струсь заховався за пана Преслава. Тільки останній та пан Януш з шаблями у руці наступали на полковника.

– Стійте! – кинулася поміж них Галина. – На кого ти, батьку, підняв свою шаблю? Кого ти нахваляєшся забити канчуками? Того, хто зрятував тебе од смерті?

Пан Януш спустив свою шаблю у ваганні:

– Прокляття!.. Я заплатю йому за те, скільки він хоче! Я згоден заплатити грішми й скарбом, та тільки не тобою.

Він зразу схаменувся, встромив свою шаблю у піхви, звелів челяді одійти геть і чемно звернувся до Чорноти:

– Козаче! Я вдячний тобі за те, що ти зрятував мою дитину від ганебного мордування хлопів у Пилявському замку, і заплатю тобі грішми, скільки ти скажеш. Візьми три, п’ять, десять тисяч дукатів, та тільки відсахнися од моєї дитини, – вона тобі не до пари.

– Козаки не продають ні своєї честі, ні свого серця… – одповів Чорнота. – Я покохав твою дочку і не зречуся її, поки вона сама не одсахнеться од мене!

– Так я примушу тебе одчепитися од неї! – скрикнув пан Преслав. – Я покохав панну Галину і хочу зробити її своєю дружиною!

– І я… і я покохав! – забелькотав пан Струсь. – Я теж хочу!

– Пане Янушу! – перебив Струся пан Преслав. – Дайте козакові вашу шаблю: нехай він стане зо мною до поєдинку! Я не зважаю на те, що я шляхтич, а він козак!

– І зо мною! І зо мною! – брязкаючи острогами, белькотав пан Струсь.

– Як битись, то й битись! – одповів Чорнота. – Кланяюся панові Янушу: позичте мені своєї шаблі!

У пана Януша очі засвітилися радістю, бо у нього виникла надія на те, що котрийсь з ротмістрів запровадить козацького полковника на той світ і він таким чином збудеться осоружного йому козака.

– Заради лицарського звичаю, я згоден дати свою шаблю! – одповів він.

Чорнота сховав ножа у халяву чобота, взяв з рук старого шляхтича шаблю і схрестив її з шаблею пана Преслава.

– Не робіть цього! – скрикнула Галина і хотіла розвести бойців, але вони вже зчепилися, і шаблі їх, виблискуючи при сяйві місяця, розкидали у повітрі затяжне, слизьке бряжчання.

– Не мішайся, дочко! – одвів Галину рукою старий шляхтич.

– Ох! – зненацька простогнав пан Преслав і поточився до куща, випустивши шаблю додолу.

– Прокляття! – скрикнув пан Януш. – Це шайтан, а не козак. Він глибоко розсік пану Преславу плече!

– Кров!.. Кров! – злякано гукав пан Струсь, не знаючи, за кого б тепер йому заховатись.

Пораненого шляхтича посадовили на лаву, де кілька хвилин до того сиділа Галина з Чорнотою. Він був блідий і просив пити. По ккнтуші його цівкою збігала кров.

– Гей, челядь! – гукнув пан Струсь. – Пана треба одвести у будинок і перев’язати поразу.

Побачивши, що молодий шляхтич хоче вести пораненого, пан Януш спинив його:

– Маю надію, що пан помститься за товариша… Біля пораненого походить моя дочка!

– Так… так!.. – забелькотав пан Струсь. – Тільки іншим разом… Тепер же я сам одведу свого товариша…

З тим молодий шляхтич разом з челяддю повів пораненого у будинок, а слідом за натовпом, журливо схиливши голову, пішла й Галина.

– Галю!.. – скрикнув їй услід Чорнота. – Скажи ж мені хоч єдине слово!

Вона спинилася і, дивлячись на нього з коханням і розпукою, довго вагалася у боротьбі з своїм серцем.

– Прощай!.. – нарешті промовила вона тремтячими устами і зникла за кущами.

Почувши у голосі дочки рішучість одцуратися козака назавжди, пан Януш немов удруге на світ народився. З душі його спав великий тягар, і, приймаючи з рук Чорноти свою шаблю, він сказав:

– Пан Чорнота! Твоє життя зараз у моїх руках. Досить мені дати звістку пану коменданту про те, що у Львові козацький полковник, щоб тебе було захоплено і замордовано на мурах Львова, на очах твоїх товаришів. Але пам’ятаючи, що ти колись зрятував мене й мою дочку, я дарую тобі життя і пускаю вільно йти з Львова, як ти й прийшов сюди; надалі ж я подбаю про те, щоб Галині вже неможливо було з тобою побачитись. Тепер ми поквитувалися.

З тим старий шляхтич повернувся і пішов у будинок, лишивши Чорноту самого.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 207 – 215.