7. Чорнота заманює поляків у пастку
Адріан Кащенко
Хто зробив той зрадливий постріл, ніхто не дізнався. Запевно, що хтось з поляків не зміг перетерпіти ганьби своєму народові і помстився на українському богатирі; проте, поляки запевняли, що ніхто з них не зміг би того зробити, бо лицарські звичаї були в Польщі у великій пошані, а що встрелив Ганжу якийсь волох.
Побачивши серед вигуків радості, що їхній богатир падає, вбитий кулею, козаки палахнули помстою.
– Зрада!.. Зрада!.. – залунало по всьому полю: – Смерть ляхам! Кара зрадникам!
Обидва козацькі повки, що були на польському боці річки, а разом з ними й вовгурівці та гайчурівці, не чекаючи ніякого гасла, кинулися на поляків, мов роздратовані звірі. Навіть Чорнота забув гетьманський наказ і рубався у передній лаві свого повку…
Не сподіваючись такого наскоку, польські и волоські хоругви, що були найближче до козаків, кинулися тікати до головного війська; та тільки те їм не минулося, бо гострі козацькі шаблі все поле понад Пилявою вкрили різнокольоровими кунтушами польських гусарів, неначе квітками рясно сіяного маку.
Тільки добігши до польського табору, Чорнота опам’ятався і згадав умову з гетьманом.
– Назад! – гукнув він, кидаючись в усі боки і завертаючи передніх козаків. – Назад до греблі, бо буде лихо!
Чигиринці та уманці послухалися полковника і повернули назад, прямуючи до мосту й до броду, вовгурівці ж та гайчурівці не схотіли тікати.
– Всі поляжемо тут, а не вернемося за Пиляву! – гукали вони. – Вовгурівці та лугарі не тікають од ворогів! Нехай піде про нас слава поміж козаками! Нехай не брешуть ляхи, що ми хоробрі тільки проти неузброєних.
Вони скупчилися в своїх окопах біля греблі і заприсяглися не покидати того місця, де загинули їхні ватажки.
Тим часом привідці польського війська, побачивши, що одна частина козацького війська обороняється, друга ж тікає, подумали, що у військові гетьмана немає ладу, і звеліли своїм сурмачам сурмити до бою.
Чотири повки поляків погнали за козаками і, добігши до греблі, вдарили на вовгурівців та гайчурівців. Та тільки здолати тих велетнів було нелегко… Козаки-богатирі билися, як леви, і тим зрятували уманців та чигиринців, що саме переходили за річку.
Тяжко було стояти невеликій купі козаків проти чотирьох найкращих польських повків. Купка їх танула, як воскова свічка, і через півгодини славні козацькі вояки всі полягли головами за рідний край, відпокутувавши свої криваві вчинки своєю власною кров’ю.
Управившись з вовгурівцями, польські повки Осинського, Іордана, Витовського та воєводства Мінського кинулися за козаками Чорноти на східний бік Пиляви хто греблею, а хто й бродом.
А Чорноті того тільки й треба було: добігши з своїми повками до проліску і сховавшись там на хвилинку з очей поляків, він звелів двом сотням уманців бігти у розсипку далі, аж до головного війська, сам же з останніми козаками повернув круто убік, щоб забігти ворогам за спину.
Галас та гармидер збився біля Пиляви. Деякі польські повки товпилися біля мосту, ті ж, що вже перейшли на козацький бік, поспішалися поміж болотами доганяти козаків, бігли у розсипку і палили з рушниць навздогін, радіючи з своєї легкої перемоги.
Покинутий з дочкою та служницею у козацькому таборі, без ніякого догляду, пан Януш, сперши дух, придивлявся з-за кущів до всього, що діялось.
З початку бойовища він не розумів, на чиєму боці буде перемога, але тепер, коли Чорнота пробіг з своїми козаками повз табір у ліс, а на греблі і навіть по цей бік річки вже маяли у повітрі польські корогви, пан Януш зрозумів, що хоч перемога й на боці його рідного народу, та тільки вона довчасна, бо Чорнота тікає тільки навмисне, щоб навести поляків на головне військо гетьмана. Не сказавши Галині й слова, він побіг навперейми одному з коней, яких чимало бігало по полявині з-під убитих вершників.
Галина зразу вгадала, що батько хоче втекти, і серце її завмерло з страху, що батько візьме й її.
«Як? – думала вона. – Тікати? А від кого? Від того, з ким уже поєдналося моє серце? І куди?.. У той край, що їй зовсім невідомий…»
Дівчина з нудьгою й жахом побачила, що батько вже піймав коня і біжить по неї. Непомітно для самої себе вона захилилася од батька за Христину.
– Скоріше, дитино моя, сідай до мене на коня! – схвильовано гукав, підбігаючи до Галини верхи, старий шляхтич. – Шлях до мосту вільний од козаків, – ми миттю добіжимо туди і приєднаємося до наших!
– Як, тату? – скрикнула дівчина. – Ти хочеш утекти? А слово твоє шляхетське, що ти подав козакові!
– Що за дурниці, Галино! – говорив пан Януш гнівно. – Які там рахунки з хлопом! Я те слово з примусу подав!
– Він не хлоп! – з образою у голосі скрикнула Галина. – Ми й живі тільки завдяки його лицарству. Я не поїду звідсіля! Я не порушу слова!
– Як? Ти не поїдеш з батьком? Я ж повинен бігти до своїх, не тільки рятуючи своє життя. Доля рідного краю залежить од того, чи захоплять наші Хмельницького, чи ні: а я знаю, як його злапати! Я до всього придивлявся й прислухався! Я бачу, що Чорнота хоче навести наших на Хмельницького й на його гармати. Я повинен навчити наших, як згубити Чорноту!
– Згубити його?.. Того, кого я кохаю? – скрикнула дівчина, заломивши з розпуки руки. – І ти хочеш, щоб я разом з тобою зрадила його?
Очі старого шляхтича широко розчинилися. Здається, що й грім не приголомшив би його дужче, ніж слова дочки.
– Моя дочка закохана у хлопа?! – не в собі скрикнув він. – Та краще я вб’ю тебе своєю рукою, ніж ти станеш схизматкою!
Несподівано старий шляхтич нагнувсь з коня і вхопив дочку рукою за стан. Дівчина скрикнула і хотіла пручатись, але гнів надав старому надзвичайну силу, і він, підхопивши Галину на своє сідло, вдарив коня острогами і полетів до греблі.
– Христино, Христиночко! – у розпуці гукала Галина; а на її скрики від табору вчувалися розпачливі зойки. – Дитино моя… Галиночко! Візьми мене з собою!..
Довго бігла за конем бідна жінка, що не своєю волею одірвалася од всього рідного та прикипіла до панської дитини. Вона падала з утоми й знову бігла, гукаючи й ридаючи за своєю названою дочкою, поки врешті впала на полі непритомна.
А баский кінь тим часом переніс уже шляхтича за міст. Назустріч йому наближався ще повк гусарів, поспішаючись слідом за своїми товаришами.
– Не йдіть за річку!.. Не йдіть! – гукав пан Януш до гусарського полковника. – Там вас чекає смерть!
Та тільки через його селянську одежу поляки не звернули на його застереження ніякої уваги і, мабуть, хто-небудь з поляків зарубав би його шаблею за його пророкування, коли б не було на сідлі у старого молодої дівчини.
Діждавши, поки від табору гетьмана почулися вибухи гармат, Чорнота зрозумів, що поляки здибалися з головним військом і що час уже захопити греблю у свої руки. Упорядкувавши помішані під час утечі повки чигиринців та уманців, він поїхав наперед і звернувся до козаків:
– От так, панове молодці: добре ми ляхів у шори вбрали утікаючи. Вони зараз наперлися на гетьмана, та там їм і світ замакітриться! Тікатимуть зараз, мов зайці! От буде їм добрий бенкет, якщо ми заступимо їм міст. Давайте ж, панове молодці, звеселимо сьогодня нашого гетьмана і всю Україну.
– Веди нас, полковнику, а ми за тобою! – одповіли козаки, обдивляючись на свою зброю.
– Буде їм од нас подяка за Ганжу!
Розгорнув Чорнота свої два повки лавами та й впав, мов шуліка, на тих поляків, що були на мості й на греблі.
Кривава збилася там сутичка, та недовга, бо скоро козаки вигубили все те польське військо, загнавши його у річку. Після того Чорнота зараз же захопив окопи, щоб не пустити більше поляків на поміч до тих своїх товаришів, що зчепилися з гетьманським військом.
Тільки вспіли козаки засісти по окопах, аж з лісу, тікаючи од гармат, почали у розпорошку вибігати польські повки, прямуючи до мосту. Тут-то й спіткало їх велике лихо: чигиринці й уманці зустріли їх пальбою з мушкетів, а далі узяли на списи.
Полякам нікуди було тікати: ззаду, з лісу, давили на них найкращі українські повки Богуна, Нечая, Джеджалія й інших; до мосту не пускали чигиринці й уманці; Перебийніс же почав заходити далеко за польський табір, щоб перетяти головному війську шлях до Константинова.
У одрізаних польських повках почалася мішанина. Не змігши пробитись на греблі, поляки кидалися до бродів, але, поспішаючись, грузли в болотах. Там вершники, рятуючись од козаків, кидали загрузлих коней і метушилися піші, гинучи хто в болоті, хто у річці, а хто й од козацького списа.
Здавалося, що саме пекло повстало тут на поляків: за півгодини чотири повки їхнього війська рясно вкрили болото понад Пилявою своїми прапорами та оксамитовими кунтушами; з другого ж боку Пиляви поляки тільки дивилися, як гинули їхні брати, і нічого не зробили, щоб їх зрятувати.
Через кільки хвилин на скривавлене поле виїхав Хмельницький, щоб похвалити козаків та полковників. Наблизившись до Чорноти, він поцілував його:
– Добре, друже мій, справив ти справу. Тепер уже заберемо ляхів голими руками. А за твою метку вдачу хочу я зробити тебе військовим обозним.
– А що ж? – одповів Чорнота. – Як твоя воля та згода товариства, так послужу Україні й обозним!
Після того Хмельницький, посумувавши над тілом славного товариша Ганжі, наказав всім полковникам зібратися до нього на раду і поїхав до замку, Чорнота ж кинувся до свого табору та до своїх бранців.
Горе чекало там козацького полковника: він знайшов намет, де лишив пана Януша з дочкою, порожнім.
Схвильований Чорнота мішався в догадках. Хоч думка про те, що старий шляхтич міг втекти, і запала йому у голову, але він довго не хотів їй вірити. З одного боку, він пам’ятав, що пан Януш подав йому шляхетне слово не тікати, з другого ж, йому не йнялося віри, щоб Галина, після того як цілувала його, маючи за свого нареченого, своєю волею зреклася його і навіки покинула.
Під ту хвилину до коша придибала Христина і розказала Чорноті, як все сталося.
– Панночка не хотіла тікати… – говорила вона плачучи. – Вона бідкалася й плакала. Вона сказала навіть батькові, що покохала тебе… Та батько, як навісний, силоміць вхопив її і повіз за річку. Що мені тепер робити? Куди я тепер подінуся з своїм сирітством?
Кажучи так, сердешна жінка аж до землі припадала з горя.
Чорноті стало легше, коли він почув речі Христини. Коли Галина призналася батькові, що кохає його, то він до загину тепер не зречеться її.
– Гнатимусь до самої Варшави… – сказав він до Христини. – Попалю й поруйную всю Польщу, а знайду свою милу, свою маленьку Галочку. Лишайся, Христино, біля мене: буде тобі що їсти й пити; як добуду ж я панночку, так знову ти будеш біля неї ходити.
На раді у гетьмана полковники вирішили, що тепер уже польське військо досить приголомшене пригодою з чотирма повками і що коли налякати ворогів ще чутками про татарів, то другого дня ранком можливо переходити на той бік Пиляви і бити на них всім військом.
Так і було зроблено. Загони Колодки, Тиші на Носача одяглися татарами і, перебрівши річку, підбігли кіньми до польського війська і чимдуж галасували: «Алла, Алла».
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 166 – 171.