8. Начальники польського війська тікають

Адріан Кащенко

Увечері того дня, коли стався перший бій на Пиляві, далеко позаду польського табору, у великому наметі, одбувалася нарада привідців польського війська. Всі привідці були тяжко вражені пригодою з чотирма кращими повками свого війська, що були порізані й потоплені на їхніх очах. З десяти тисяч бравих вояків, що пішли за Пиляву, до табору повернулося всього кільки десятків недобитків, і ті втікачі, оповідаючи про страшну силу козацького війська, хованого у лісі, рознесли по всьому таборі сум та замішання.

Про глузування над хлопами вже не було й мови. Тепер уже годі було розганяти хлопів канчуками, – тепер уже всякий шляхтич думав про те, як би самому не здобути собі смерті од козацької зброї.

Жарт Хмельницького з вивороченими по-татарському кожухами зміцнив у поляків думку про те, що до козаків прибули на підмогу татари, і от коли пан Домінік запитав скликаних привідців та полковників про те, що, на їхню думку, треба робити далі, майже всі обстоювали за те, щоб покинути Пиляву та одійти до Константинова, де, на їхню думку, місцевість більше придатна для бою.

Вбігши з дочкою на коні у польський табір, пан Януш кинувся шукати пана Преслава, того, що прислав до нього захоплені козаками листи, але не міг допитатись, де стоїть його повк. Рішивши тоді йти прямо до пана Домініка, старий шляхтич після довгого розпитування знайшов-таки польського привідця під час його наради.

Почувши там, що польські привідці хочуть покинути Пиляву, пан Януш попросив пана Домініка дати йому слово.

– Більшість шановних панів мене знає… – почав пан Януш. – Я власник Пилявського замку і тільки зараз був бранцем у козаків. Благаю вас, славне шляхетство: не робіть нашій нещасній батьківщині нової ганьби!.. Не кидайте Пиляви під той час, коли ви маєте всі засоби до того, щоб не тільки погромити Хмельницького, а навіть захопити його з усією арматою. Здатного війська у гетьмана обмаль; більшість все хлопи з косами та кийками. Один добрий наскок наших бравих гусарів – і ті натовпи розбіжаться, мов сполохані зайці.

– Ми вже пробували вдарити на них та й згубили чотири повки гусарів! – одповів Домінік. – Годі вже… Досить вхопили шилом патоки! Тут, на Пиляві, такі болота, що нашій кінноті неможливо битись… До того ж з Хмельницьким татари!

– Немає татарів… То вигадки лукавого гетьмана. Вірте слову старого шляхтича, – козаки тільки лякають вас!

Речі пана Януша пішли на вітер. Привідців польського війська вже отруїло почуття жаху та бажання скоріше роз’їхатися по домівках, і вони один перед одним почали доводити про неможливість знову битись на Пиляві.

– Не розумію, пане Домініку, – гостро обізвався до Заславського коронний гетьман Конецпольський, – на що ми гаємо час у зайвих балачках! Вже зайшла ніч – треба скористуватись з неї і одійти од Пиляви так, щоб козаки того не помітили. Ранком буде вже запізно!

– Ще раз прошу панство мене вислухати! – знову обізвався пан Януш. – Якщо ви не хочете ставати з ворогами до бою, так я навчу вас, як захопити Хмельницького без бою. Він ночує у моєму замкові, що стоїть мало не біля самої річки. Я знаю біля замку такий брід, якого не знають козаки. Залога у замку зовсім нікчемна; дайте мені один повк жовнірів, – і я до світу приведу вам Хмельницького на мотузку.

Тільки старий шляхтич досказав останні слова, як у намет вбіг хорунжий Крибчук, вкритий курявою й заляпаний піною свого коня. Побачивши хорунжого, всі зрозуміли, що він прибіг не з добрими вістями, і у напруженні всі замовкли.

– Ясновельможний пане! – звернувся хорунжий до Домініка Заславського. – Я був на чатах у Лажаві та ледве зрятувався, бо туди прийшов Кривоніс з великою силою козаків і всякої наволочі. Зараз вони руйнують там костьол і ріжуть, кого не попадуть!

Ймення Кривоноса було вже добре відомо всім полякам, бо по всій Польщі вже чули про його люту, звірячу вдачу, що не лишала живим жодного поляка, хто б не дістався йому до рук, і майже всі пани, почувши, що Кривоніс позаду їх у Лажаві, зблідли на виду і почули, як у них поза коміром кунтушів пішов мороз.

– О пекельний диявол! – скрикнув Конецпольський. – Він хоче перетяти нам шлях до Константинова!

– Не інакше!.. – тремтячими губами промовив Домінік. – Він хоче зробити те саме, що зробив на Жовтих Водах та під Корсунем!

– Я й сам так гадаю! – додав хорунжий. – Через те я так і поспішався.

– Треба негайно вирядити два повки, – встряв у розмову пан Януш, – щоб одкинути його геть од Львівського шляху!

– Я не знаю!.. – скрикнув у запалі Конецпольський. – Хто тут керує військом: ми з вами, пане Домініку, чи власник Пилявського замку – курника? Нам, не гаючи и хвилини, треба йти у Константинів!

– Згода! Згода!.. – загукали з усіх боків пани і натовпом кинулися виходити з намету.

Заславський ледве вспів крикнути їм услід наказ, щоб попереду виряджали обоз та гармати, а щоб військо рушилось тільки перед світом.

– Бідна, нещасна Польща, що викохала таких синів! – скрикнув їм услід пан Януш і з розпукою у серці вийшов з намету.

Він зрозумів, що польське військо загине, бо привідцями війська опанувала легкодухість, а разом з тим гинула й його надія на те, щоб розігнати козаків і вернути собі свій замок. Доводилося й йому тепер згадати про те, що він має на руках дочку – дівчину, про яку треба подбати і одвезти у безпечне місце.

Не гаючись, треба було купити другого коня, бо заїхати далеко одним конем удвох було неможливо. Проте купити коня не було за що, бо всі гроші пана Януша лишилися у замку і загинули.

Не знаючи, як вивернутись з свого скрутного становища, старий шляхтич, як був, удвох з дочкою на одному коні, поїхав у польський обоз. Там уже починався гармидер. Серед темряви погоничі ловили по полю волів і запрягали вози; поміж возами бігали сполохані коні, подекуди хурщики розпалювали багаття, щоб хоч тим присвітити собі біля возів.

Проїхавши так до заднього краю обозів, пан Януш наглядів одного осідланого вже коня без хазяїна. Не вагаючись довго, він перескочив на того коня і, захопивши свого коня з Галиною у повід, поїхав за обоз на битий шлях.

Цілу годину втікачі, батько й дочка, не спиняючись, бігли шляхом на Константинів. Спочатку, коли вони вбігли у ліс, було темно й сумно, та, на щастя, скоро з-за ялин вийшов блідий місяць і трохи звеселив подоріж. Степи й ліси, що по черзі бігли поуз подорожніх, нерухомо спали, і тільки копита двох коней, б’ючи тверду землю, порушали тишу свіжої осінньої ночі.

Ввесь час батько й дочка їхали мовчки, всяк з своїми думками, і не знаходили слів до розмови.

Пану Янушу давно не випадало їздити верхи уночі так, як зараз, і він пригадав свої молоді літа й походи. Далі думки його непомітно перейшли на минуле життя, на покійних жінок, на радості подружнього життя і на довге, сумне вдовування.

Все минуло, все загинуло. Молода жінка Зося щезла з землі, як блискуча зірка з неба; сини, його гордощі й надія, поклали свої буйні голови у боротьбі з бунтарями, хлопами; лишилася йому тільки одна дитина, Галина, така ж на вроду, як і її красуня мати… єдина його втіха й надія… І що ж тепер?.. її серце одірвав од нього проклятий хлоп, ворог його народу! її, його Галини, вже немає, бо та дівчина, що їхала зараз біля нього, вже не дивилася на нього, як на батька, з ласкою й покірливістю, не милувалася до нього й не розважала його, сумного, своїми жартами… Вона була сумніша за нього самого і, ховаючи од батька свої очі, дивилася кудись уперед, в далечину.

– Я не можу їхати так хутко! – перервала мовчанку Галина, спиняючи свого коня. – Якщо ви взяли мене у неволю, то хоч не мучте.

Серце старого защеміло нудьгою. Йому здавалося, що краще зовсім не жити, ніж жити, маючи дочку за невольницю; проте, він не вмів говорити до своєї дитини з ласкою, і у словах дочки він почув собі образу.

– Як смієш ти так говорити до батька? Я змушений був зробити те, що зробив. Мине деякий час, забудеться твоє горе, і ти сама будеш дякувати мені за те, що зрятував тебе від часів козака. Ти ще зовсім дитина. Опріч монастиря та рідного замку, ти ще нічого не бачила. Ти ще зустрінеш за своє життя чимало родовитих шляхтичів, бравих та освічених, що будуть тобі до пари. Ти підеш за одного з них заміж і будеш цуратись навіть згадки про того нахабного хлопа, що смів збаламутити твоє необачне молоде серце.

– Я не знайду другого, щоб так поважав жіночу честь, як той, кого ти звеш хлопом! – одповіла дівчина.

– Ще б пак, хлоп насмів торкнутись твоєї честі… Я не лишив би його живого!

– Пуста похвальба! Я була у його волі й владі, і він не схотів скористуватись з того. Щоб ви знали, тату, я вже подала Чорноті слово взяти з ним шлюб… І от кажу вам, що я буду або його, або нічия!

– А я тобі кажу, – гнівно скрикнув пан Януш, – що коли б ти стала його, то я вбив би тебе своєю рукою. Легше мені було б бачити тебе у труні, аніж у обіймах хлопа-схизматика. Пам’ятай, що ти родовита шляхтянка і підеш заміж тільки за шляхтича!

На виду Галини відбилося батьківське завзяття й рішучість.

– Коли б ви схотіли, – одповіла вона, – до того мене примусити, то я збавила б собі віку!

Пан Януш зблід, і завзяття покинуло його. О, коли б таке, боронь Боже, сталося, то він сам вкинувся б у домовину своєї дитини, – бо яка ціна була б його життю, коли б перевівся його рід?

Старий шляхтич не пізнавав сьогодня своєї завжди покірливої дитини, а проте, її рішучість та впертість були йому любі, бо вій пізнавав у Галині свою власну вдачу. Щоб не дратувати дочки ще більше, він замовк і їхав повагом, сумно похиливши свою сиву голову.

Через кільки хвилин у душі його виникла надія на те, що, на їхнє щастя, Чорноту під час війни вб’ють, а коли й не вб’ють, то, проживши довгий час далеко од козака, серед блискучої польської шляхти, Галина запевне забуде його і буде сама з себе сміятись.

«Вона ще зовсім молода й нерозумна дитина… – говорив сам собі пан Януш. – Забрала собі у голову дурниці, а тепер вперлася на своєму… От і всього!»

На тому шляхтич заспокоїв себе і рішив везти дочку у Львів до свого брата, щоб показати їй женихів з родовитої шляхти.

Проїхавши після того небагато, батько й дочка почули позад себе тупотіння коней. Дивного у цьому не було нічого, бо між Пилявою й Константиновом повинні були бігати гінці та чатівники, і пан Януш спокійно звернув з шляху, щоб не стати на перешкоді тим, хто так поспішався.

Тупотіння коней хутко наближалося, і скоро, вибігши з-за рясних ялин, поуз наших подорожніх птицею пролетів розкішно вбратий польський пан. Він ввесь припав з напруги до передньої луки сідла, лівою рукою держав повід свого коня, правою ж нещадно бив його малахаєм.

З лівого боку верхівця, прип’ятий поводом до його сідла, біг другий осідланий кінь, очевидячки, захоплений для переміни втомленого, позад же вершника, б’ючи нагайками своїх коней, мов навіжені, скакали двоє гайдуків.

Як не хутко проскочив поуз пана Януша вершник, а проте, при світі місяця під вкритою розкішними пір’ями шапкою він пізнав повновиде, вусате обличчя пана Домініка Заславського.

– Ганьба! – гукнув йому услід старий шляхтич. – Той, кому доручене військо, покинув його ворогові на поталу!

Пан Януш, не розуміючи сам, що робить, кинувся було доганяти привідця польського війська, щоб умовити його повернутись назад; та те було марною працею, бо од пана Домініка на шляху лишилася тільки курява. Саме тут ззаду шляхтича знову почулося тупотіння коней, і через кілька хвилин поуз нього проскочили інші привідці польського війська: пан Остророг та Конецпольський. Кінь у останнього був, мабуть, плохіший за коня його товариша, бо, щоб не одлучатись од Остророга, він нещадно бив свого коня малахаєм і стискував острогами.

– Нехай впаде на вас кара Божа! – крикнув старий шляхтич. – Вкрили ви ганьбою рідну країну.

Через кілька хвилин шляхом пробігли ще кільки гайдуків, що не мали змоги поспішатися за своїми панами, далі ж пан Януш з дочкою знову лишилися серед тиші.

З півгодини їхали вони без перешкод і були вже на середині між Пилявою й Константиновом, коли несподівано з-поміж кущів вибіг на шлях невідомий і вхопив коня пана Януша за недоуздок.

– Давай, хлопе, мені коня! – скрикнув він. – Я тобі добре заплатю за нього… А не віддаси волею – примушу віддати своєю шаблею!

Пан Януш придивився до невідомого і, на диво, пізнав у ньому коронного гетьмана Конецпольського.

– Чи давно пан гетьман став гайдамакою? – спитав він Конецпольського з презирством.

Чиста польська мова та горда постать пана Януша примусили Конецпольського уважніше до нього придивитись, і він пізнав власника Пилявського замку.

– Ах, це ви, пане Янушу? – скрикнув він, засмутившись. – Нехай пан пробачить… Це через хлопське вбрання…

– Яка пригода спіткала пана? – спитав старий шляхтич.

– Мій кінь спіткнувся, скинув мене і втік! – говорив Конецпольський тремтячим з хвилювання голосом.

– Та за вами ж бігли гайдуки!

– Я хотів взяти коня у одного з гайдуків, але прокляті хлопи, рятуючи своє нікчемне життя, побігли далі, лишивши мене на шляху безпорадного. О Єзус-Марія! Тепер, певно, вже наближаються до нашого шляху козаки Кривоноса. Вирятуйте мене од смерті, пане Янушу: дайте мені вашого коня!

– Пане гетьмане, позаду вас ціле військо; воно чекає вас, свого привідця; воно сподівається од вас наказу й поради! Вертайтесь до війська – тоді й зрятуєте й себе, й військо!

– Назад?!. О ні!.. Там смерть од розлютованого хлопства або поганська неволя!

– Коли ви, пане, маючи під рукою величезне військо, боїтеся вскочити козакам до рук, то як же не боятись мені того ж, маючи з собою молоду дочку?

– На вас, пане Янушу, хлопська одежа. Вам безпечно. Коли б мені добути хлопську одежу, я мав би себе за врятованого!

– Я охоче проміняю панові цю огидливу мені хлопську одежу!.. – сказав, сміючись і глузуючи з легкодухого гетьмана, старий шляхтич.

– А я повік буду панові вдячний! – скрикнув Конецпольський і раптом почав скидати з себе своє пишне вбрання і дорогу зброю польського вельможі і коронного гетьмана. – Я тільки гроші лишу собі, – говорив він. – З грошима я знову добуду собі коня!

Пани переодяглися, і пан Януш, пожартувавши і заспокоївши Конецпольського тим, що у нього тепер самий справжній хлопський вигляд, поїхав з дочкою далі.

Опівночі без ніяких перешкод доїхали вони до мосту на річці Случі і, переїхавши його, опинилися у Константинові.

коронний гетьман Конецпольський – описка Кащенка: Олександр Конецпольський був коронним хорунжим, гетьманом був його покійний на той час батько Станіслав.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 171 – 178.