16. Чорнота в єзуїтській катівні
Адріан Кащенко
Чорнота повернувся до Лейби тільки увечері і застав його самого.
– Ай вай!.. Вельможний пане! – зустрів жид козацького полковника. – Чи можливо ж вам так довго ходити вулицями?.. Боронь Боже, трапилася б яка пригода… Вже смерклося, то нам час іти!..
– Ну й добре, що не доведеться довго сидіти у твоєму смердючому кублі. Підемо.
На вулиці було хмарно й вітряно. Вихор свистів по високих шпилях костьолів, скидав з дахів будинків важку черепицю і грюкав хвіртками та ворітьми.
– От саме добра година, щоб панові тікати! – сказав Лейба, коли вони наблизились уже до брами монастиря. – Я виведу пана аж за окопи!
Скоро вони перейшли монастирський двір і уступили у ті саме суточки, що ними йшли й сюди. Там було темно так, що хоч у око стрель. Чорнота хотів було взятись за лапсердак Лейби, щоб не стеряти його, та не намацав його ні спереду, ні збоку себе. Жид зник, немов крізь землю провалився.
– Де ж ти, єретичний сине? – гукнув козак, простягаючи руки наперед себе, щоб не вдаритись об стіну.
Тут раптом Чорноту схопили скільки пар рук під силки, нап’яли йому на голову якийсь лантух, звалили на землю і, зв’язавши руки й ноги, понесли невідомо куди.
Все те сталося так несподівано й хутко, що Чорнота не вспів навіть вихопити свого ножа, щоб оборонитись. Він і незчувся, як його понесли вже по сходні униз, а куди несли, хто ніс і нащо несли, – того він ніяк не міг зрозуміти.
Коли через який час козака спустили з рук і, поставивши на кам’яну підлогу, зняли з голови його лантух, він побачив себе поміж кількох чернеців у досить великому льосі. При світлі лоєвої свічки чорні постаті тих чернеців з нап’ятими на голову високими, гостроверхими відлогами здавалися пекельними примарами, що зібралися сюди на погибель людям, і хоч який одважний був Чорнота, а з несподіванки і у нього пішов поза шкурою мороз.
Проте козак не вірив у нечисту силу, скоро опанував собою і, гадаючи, що сталося якесь непорозуміння, звернувся до ченців досить спокійно:
– Нащо ви мене узяли? Адже я йшов з Лейбою, а Лейба за мене заплатив.
Замість одповіді чернеці почали трусити Чорноту і, витягти з халяви його ножа, одібрали, облапавши добре всю його одежу, нарешті, посадовили на ослін.
– Зараз сюди прийде сам пріор і буде з тобою розмовляти, – сказав один з ченців і вийшов з льоху.
Чорноті стало моторошно. Він зрозумів, що потрапив до рук єзуїтів, і знав, що ті не мали звички випускати козаків з своїх рук живими, бо й козаки, піймавши їх, не милували.
«Проклятий Лейба продав мене!» – подумав він.
У льосі стало тихо, мов у домовині. Чернеці знову стояли понавколо нерухомі і мовчки, мов примари, топили у ньому свої очі з-під своїх чорних відлог. Через кільки хвилин Чорнота вже не мав сили видержувати їхні настирливі погляди.
– Чого баньки повитріщали? – сказав він сердито. – Не бачили козака, чи що? Знаю вже, що шкуру з мене живого будете драти… Деріть, коли ваше щастя. Було б і вам те саме ще позавчора, коли б гетьман не спинив моїх козаків!
Чернеці стояли так само мовчки й нерухомо. Це дуже дратувало Чорноту, і невідомо, на чому б воно скінчилося, коли б під той час у льох не увійшов пріор.
Попереду пріора несли два панікадила з запаленими свічками, а позаду високе, з рівною спинкою і великими м’якими поручнями крісло. Подивившись на Чорноту зблизька, він сів у крісло і спитав:
– Ти козацький полковник Іван Чорнота?
– Справді… – одповів Чорнота, – мене хрестили Іваном, а товариство обрало полковником.
– Якщо ти подаси слово поводитись тихо-мирно, так я звелю тебе розв’язати.
Козак похитав головою:
– Того вже я не знаю, як я буду поводитись. Може, пан пріор лаятиме козацтво або мою віру, так я того не подарую!
– Все одно… – сказав пріор, – твої змагання були б даремні, бо тут моя влада, моя й сила!
– На те б я не зауважив, що твоя тут влада! – гостро одповів Чорнота. – Ліпше лиши мене зв’язаного.
Пріор здивовано подивився на гордо підняте чоло козака і почав говорити до нього чемно й лагідно:
– Я чув, що ти маєш шляхетське виховання й освіту і через те став дорадником гетьману Хмельницькому. Я не вчиню тобі нічого лихого і навіть випустю на волю, якщо ти напишеш гетьманові листа про те, що у нас у Львові дуже велика сила і що ти не радиш йому добувати місто.
– Овва! – кепкуючи, сказав Чорнота. – Тобто, щоб я збрехав? Яка тут у вас сила? Я ще вчора добув би вас, коли б гетьман не спинив!
Очі пріора засвітилися лютим світом і, вдаривши рукою об поручень крісла, він скрикнув:
– Ти повинен написати Хмельницькому те, що я тобі кажу!
– А як я не послухаюсь? – з завзяттям у голосі сказав Чорнота.
– Тоді ти вмреш!
– Роби своє діло, коли твоє щастя! – рішуче одповів полковник. – Козаки не продають своєї честі заради нікчемного животіння, як те зробили легкодухі ляхи під Корсунем та під Пилявою!
Пріор, гнівний, скочив на ноги:
– О проклятий схизматик! Ти, я бачу, запеклий злодій… Та тільки у мене єсть деякі пособники, що примусять тебе зробити те, чого я схочу. Відчиніть запону! – додав він до ченців.
Чорнота глянув у той бік, куди показував рукою пріор, і тільки тепер помітив, що у льосі одна стіна була зап’ята запоною. Та запона враз захиталася і розійшлася надвоє, а за нею на полицях, гаках і просто долі виявилося кільки десятків струментів та приладдів задля катування людей. Були тут залізні панчохи, що, розпікши на вогні, одягали людині на ноги; були шила, щоб виколювати очі, десятки всяких жигалів, щоб пекти ними людське тіло; ножі великі й менші, щоб вирізувати з шкури ремінці; гострі клещі, щоб ними виривати з живого тіла шматки м’яса; залізні каптани з гострими цвяшками усередині, щоб надівати їх на людей; крісло з цвяхами на сидінні; колеса, схожі до прялок, щоб ними вимотувати з людей жили, і ще багато такого приладдя, що Чорнота не міг і вгадати, до чого воно.
Защеміло у козацького полковника серце, коли побачив він всі ці струменти, бо розумів, що з них досить було покуштувати одного, щоб уже не жити на світі або лишитись навіки калікою. Хоч він і знав, що гетьман і без його листа не буде добувати Львова, а проте, не хотів зганьбити себе брехнею і написати такого листа, якого вимагав пріор.
«Дістався ворогам до рук, то треба загибати», – рішив Чорнота і, вдаючи з себе цілком байдужого до того, що бачив, проказав:
– Твоє щастя, єзуїте!.. Починай!
Очі пріора тепер горіли, як у звіра, що почув свіжу, гарячу кров.
– Одягніть йому на ліву руку рукавицю! – сказав він до ченців.
Один з чернеців зняв з гака довгу, аж по лікоть, залізну рукавицю з голками усередині і, розчиняючи її надвоє, сказав:
– Обидві б заразом краще!
– З правою підождемо, щоб було чим писати листа, – одповів пріор. – Я все тіло йому пошматую, все знівечу, тільки праве око та праву руку лишу!
Поки єзуїти захожувалися біля козака, Лейба правив своє діло. Як ми вже знаємо, він не хотів губити Чорноту, через якого так розжився, і до того мав на мислі, визволивши його, дістати од нього у подяку ще добрий стовб грошей. Дві сотні злотих знайшли йому двох щирих прихильників між прислужниками пріора, і він намовив їх вбігти у льох, де починалося мордування Чорноти, і перепинити те мордування, налякавши пріора, а виходячи з льоху, не замикати дверей. І от у ту саме хвилину, коли чернець-кат хотів надівати козакові залізну рукавицю, двері у льох з грюком розчинилися і на порозі з’явилося двоє ченців:
– Пане пріоре, горим! Полум’я досягає покрівлі костьолу!
Пріор зрозумів, що його наказ вже виконано: передмістя горять, і вогонь загрожує монастиреві. Доводилося почекати з кривавим бенкетом.
– Ну, підожди до ранку, запеклий схизматик! – з погрозою сказав він Чорноті і хутко пішов з льоху, гукнувши ченцям вже з-за дверей, щоб вони замкнули в’язня.
Чернеці натовпом побігли за пріором. Двері грюкнули, залізний засов брязнув, і все у льосі стихло.
Невесела ніч мала бути Чорноті. Доводилося всю ніч сидіти прив’язаному, чекаючи на другий день мордування. Проте козак був байдужий до всього. Він пригадав слова коханої дівчини про те, що вона не хоче бути козачкою, і це полегшало йому звикнути до думки про смерть.
Сумні міркування козака перебило скрипіння біля двері засову. Чутно було, що хтось помалу його одсовує. Згодом двері заскрипіли і одчинилися невеликою щілиною, а у тій щілині Чорнота побачив довгий, закарлючений ніс Лейби та одне з єхидних його очей. Далі, врешті, двері одчинилися, і Лейба вужем проліз у льох.
– Ой бідний пане!.. – почав він, зачиняючи за собою двері. – Чи не зробили вам чого лихого?
– Ти чого, Іудо, прийшов? – з огидою на виду спитав Чорнота. – Сам продав мене єзуїтам, а тепер прикидаєшся, наче шкодієш?
– Нехай підо мною земля репне! Нехай лопнуть мої очі! Нехай я шабаша не діжду, коли я зрадив у чомусь пана полковника! – клявся Лейба і разом почав розв’язувати Чорноті руки й ноги. – Щоб я зрадив того пана, що зрятував мене од смерті? Скарай мене, Боже! Коли я довідався, що пана захопили єзуїти, я зараз же кинувся додому, забрав усі, які були у мене, гроші і, прибігши сюди, одкупив отих ченців, що вбігли й налякали пріора і тих, що не замкнули дверей, а засунули тільки засова… Я не пошкодів всього свого, що загорював за свій вік, щоб тільки врятувати пана Чорноту з біди, бо знаю, що пан не скупий і як повернуться до козацького табору, то перешле мені і всі ці десять тисяч злотих, що я витратив його рятуючи, і ті, що ще маю витратити, тікаючи зараз же з Львова, бо як одшукає мене тепер пріор, так замордує у цьому самому льосі на смерть за те, що я визволяю свого дорогого пана!
– Чи ти не сказився, христопродавець? – скрикнув Чорнота. – Де я візьму такі гроші?
– Пхе!.. Десять тисяч злотих? Та у пана гетьмана Хмельницького тепер повні кухви золотих дукатів стоять, – так хіба він за життя свого товариша пошкодіє кільки тисяч злотих?
Руки Чорноти були вже розв’язані, і він зараз же одпихнув од себе Лейбу:
– Чого ти тулишся до мого носа своїм смердючим лапсердаком. Геть к бісам! Тепер уже сам розплутаюся!
Він хутко розмотав останні мотузки і став на ноги.
– Тепер скоріше виходьмо! – взяв Чорноту за руку Лейба.
– Почекай, жиде! – одповів той. – Ось я раніше поламаю їм всі їхні струменти, щоб не було чим мордувати людей!
Козак кинувся до полиць і почав розкидати й ламати всі єзуїтські приладдя.
Лейба жахливо хапав його за руки, благаючи спинити свої заходи і не губити себе й його, та Чорнота не звертав на нього уваги і, побачивши, що залізні струменти од рук мало псуються, вхопив молот, що ним єзуїти перебивали мученикам маслаки, і почав трощити ним все, що кидалося у очі.
Грюк і брязкання розійшлися по всіх льохах, і якщо ченці й не почули гупання молоту, так тільки через те, що надворі у монастирі стояв під той час такий саме грюк і галас.
Нарешті, Чорнота втомився і покинув молота на превелику радість Лейби.
Взявши тоді до рук свічку, вони вийшли з льоху. За дверима був ще другий, довгий льох з залізними обручами побіля стін.
– Отут, – сказав Лейба, – вони прив’язують тих, кого мають мордувати. Чернеці мені говорили, що останні дні єзуїти покинули вже мордувати схизматиків, бо не мають часу. Тепер вони заманюють хрещених у свій двір хлібом і прямо кидають живих у колодязі або труять їх, як пацюків.
Проминувши ще кільки льохів, Чорнота й Лейба почали підніматися по східні угору і наблизились до тих самих суточок, де козацького полковника було захоплено. З тих суточок, не вважаючи на зачинені двері, чутно було галас і метушню людей.
Лейба загасив свічку і, одчинивши двері, потяг Чорноту у натовп. Той натовп щільною масою сунувся з передмістя до Львова, рятуючись од пожежі, і потяг було за собою й Лейбу з Чорнотою, але останній, наставивши уперед своє могутнє праве плече, почав прокладати собі стежку до хвіртки і хоч над силу, а все-таки продрався уперед і вийшов на повітря до окопів.
Тут перед очима козака розіслалося вогненне море. У передмісті палали сотні стогів сіна, скирти соломи, клуні, кошари, будинки й навіть церкви. Од великого полум’я схопився вихор і, піднімаючи цілі снопи запаленої соломи та оберемки сіна, крутив їх у повітрі і розкидав разом з безліччю іскор на інші будинки.
Долітали ті вогняні факели й сюди, до монастиря єзуїтів, і вони-то й викликали переляк між ченцями.
Мешканці передмістя, міщане, рятуючись од вогню, бігли у Львів так само, як і голуби, що, покинувши свої захоплені вогнем кубла під стріхами, кружляли, осяяні полум’ям, по повітрі над Львовом. Гомін та галасування людей, разом з виттям собак, доповнювали гармидер, і хто був свідком тих подій, не забув уже їх за все своє життя.
Оглядівшись навкруг себе, Чорнота ніде не знайшов Лейби і, гадаючи, що той не мав сили видратись з суточок проти течії людей, пішов сам, і не на місток, а на знайому вже стежку через рівчак, і попрямував до козацького табору.
Через пожежу у передмісті і турботу Хмельницький не спав, і Чорнота, прибувши до нього, мало не до світу розказував йому про все, що бачив і що чув у Львові.
Почувши про те, як ксьондзи й єзуїти мордують у Львові українців і як вигубляють їх, Хмельницький дуже обурився і, стиснувши свої рясні брови докупи, грізно скрикнув:
– Не подарую цього ляхам! Як впустю у місто Перебийноса, так тоді у лядській крові козаки по Львову човнами будуть їздити!
Проте цей вибух гетьманського гніву й почуття помсти продержався у серці його недовго і на прохання Чорноти дозволити йому штурмувати завтра Львів гетьман знову-таки не дав згоди:
– Не бажано мені нічого такого робити, що б навіки розірвало наше єднання з Річчю Посполитою. Жили ми з нею кільки віків, боронячись купно од невірних бусурманів, і, на мою думку, годиться нам жити спільно з поляками й надалі. Покарав я панів та гетьманів польських за їхні кривди, збив їхню пиху, та на тому й скінчити треба. Проти короля я не піду і руйнувати таке славне місто, як Львів, не буду. Аби тільки зрозуміли ляхи, що з нами годиться їм поводитись як з рівними, а не як з бидлом.
– Нічого того, про що ти думаєш, вони не зрозуміють… – одповів Чорнота. – А те, що ти лишиш єзуїтів та кармелітів без кари, вони зрозуміють як твою несилу і гірше не згодяться зректися панування на Україні. Дозволь мені хоч той монастир зруйнувати, де мене хотіли мордувати.
– Ну, нехай буде по-твоєму… – сказав Хмельницький після невеликої мовчанки. – Помстися за себе й за наших замордованих людей. Зруйнуй монастир. Та тільки гляди – у місто не вдирайся, бо не будеш тоді мені приятелем.
Чорнота хоч і неохоче, а мусив задовольнитись тим, що дозволяв гетьман.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 220 – 226.