4. Кохання Чорноти з Галиною
Адріан Кащенко
Управившись з паперами й військовими справами, Чорнота вийшов на повітря. Стояла вже ніч, козацтво клалося спати, хоч подекуди ще й досі грали й співали кобзарі.
Молодого полковника потягло до намету, де була дівчина, його бранка, до того ж він згадав, що пан Януш досі з закрученими руками.
Взявши з собою невеликого ліхтаря, Чорнота увійшов у намет. Пан Януш сидів долі, зціпивши від болю зуби й насупивши чоло; Христина вже спала, Галина ж напівлежала, схилившись до батькових колін, і по очах її знать було, що той самий батько, який досі був для неї пугалом, тепер, коли він приймав муку, став близьким її серцю.
Побачивши Чорноту, Галина зразу ж звернулася до нього:
– Пане полковнику! Пожалійте мого старого батька! Мотузки прямо переїли йому руки!
Пан Януш гнівно глянув на дочку:
– Як насміла ти за мене просити? Мені хлопської милості не треба!
Чорнота приглушив у собі образу і сказав спокійно:
– Я, пане Янушу, не хлоп, а полковник славного Війська Запорозького… То, може б, пан звертався до мене більш чемно?
– Хлопський полковник є й сам хлоп!.. – пробубонів шляхтич.
– Даремне пан робить мені образу! – сказав Чорнота. – Я прийшов, щоб зробити, у чому можу, панові полегкість. Перше за все заспокойтеся: я не вчиню ні панові, ні панночці нічого лихого… От вам моє слово.
Пан Януш глузливо, крізь сціплені зуби, засміявся.
– Хлоп заспокоює своїм словом… Хлопське слово – вітер!..
Нарешті Чорнота спалахнув:
– Час би вже вам, панам, після того, що сталося, зрозуміти, що козаки такі ж, як і ви, вільні люде!..
– Що? – піднявши гордо своє чоло, скрикнув пан Януш. – Ви, хлопи, – рівня славній польській шляхті! Поки світ стоятиме, хлопи будуть хлопами!
Запал та гонор шляхтича не ображали вже Чорноту, і йому схотілося ще дужче подратувати поляка:
– Даремне пан виставляє себе на посміх! Ми вже шаблею здобули собі волю, здобули й панство… І якщо ви, ляхи, не схочете з нами по-братерському жити, то геть виженемо всіх вас з України. Заженемо у вашу Варшаву, та й сидіть там, як жиди на шабаші!
Пан Януш схопився на ноги, але зразу ж з розпукою на виду впав на землю.
– Коли б мені не зв’язані руки, я показав би тобі твоє місце, проклятий схизматик! От скоро прийде польське військо, пов’яже всіх вас, гайдамаків, і порозсадовить по палях!
Чорноті дуже кортіло збити пиху гонорливому шляхтичу, і він таки й зробив би це, коли б пан Януш не був батьком Галини; її ж очі викликали у ньому бажання заспокоїти дівчину і досягти того, щоб вона мала його не за ворога, а за щирого прихильника. Тільки заради Галини він не вважав на ті образи, що робив йому пан Януш.
– Це так пан мені дякує за мою до нього доброзичливість? – обізвався він. – Скажіть же, що я повинен зробити, щоб пан став до мене прихильним?
– Одвези мене з дочкою на той бік Пиляви і пусти на волю!
Чорнота замішався. Пустити їх на волю, щоб ніколи вже не побачити тієї чарівної дівчини, що він вирятував з пазурів Вовгури? Ні, сього він не може зробити. Він нікуди не пустить її од себе.
– Це ж неможливо! – сказав він. – Неможливо через те, що ми з вами воюємо. Правда, допитувати пана про польське військо мені вже нема нащо, бо я вже все, що потрібно, знаю з листа пана Преслава, добутого у Пилявському замку.
– Прокляття! – скрикнув старий шляхтич не в собі. – Я згубив Річ Посполиту! Ліпше було б, коли б ті харцизи спалили мій замок разом з паперами!
– А щоб пан не мав мене за ворога, я згоден розв’язати йому руки і дозволити вільно ходити по табору, з умовою, що шановний пан Януш подасть мені шляхетне слово не тікати з мого табору.
Руки старого шляхтича давно набрякли, як колоди, і завдавали йому великих мук, проте, подати шляхетне слово козакові він мав для себе за приниження і через те вагався з одповіддю.
– Ну що ж? Дає пан слово не тікати?
Муки, врешті, переважили гонор пана Януша, і він з прокльоном у серці одповів:
– Даю шляхетне слово…
– Ну от добре…
Чорнота почав розплутувати мотузки на руках в’язня, але вузли глибоко в’їлися у тіло, і при малому освітленні ліхтаря їх нелегко було розв’язати. У нетерплячці козакові почала допомагати Галина. їхні руки зустрічалися і плуталися одна з одною. Непомітно для самого себе козак придержав руку дівчини у своїй руці, і тепло його руки блискавкою пішло по її тілові.
Галина не зразу випручала свою руку і, засоромившись з того, пильніше припала до мотузків.
Нарешті, руки пана Януша були розв’язані, і він, стогнучи, почав терти їх.
Чорноті не хотілося покидати намету бранців, але ніякої причепки до того, щоб лишатися у ньому, вже не було.
– Прощайте тепер!.. – сказав він після мовчанки. – Заспокойтеся й спіть.
Коли Чорнота вийшов на повітря, над землею вже царювала ніч. Зірки своєю безліччю так запорошили небо, що, здавалося, не лишилося вже на ньому й клаптика вільного місця. У вогкій од нічної роси траві світилися блищаки, немов перемовляючись своїм срібним світлом з далекими зірками. Понавколо полявини, наганяючи на козаків міцний сон, стиха гомоніли своїми соковитими листями столітні дуби. У таборі стояла така тиша, неначе й самого табору не було тут; тільки пирхання коней та далеке пугукання вартових іноді порушали ту тишу.
– Іди собі спати! – сказав Чорнота, розглядівши біля намету вартового. – Сих ляхів уже не треба стерегти.
Вартовий охоче пішов спати, сам же Чорнота стояв біля намету вагаючись. У темряві ночі йому ввижався білий, гнучкий дівочий стан і блакитні очі, що з подякою й ласкою дивилися на нього. Завзятий козак, що всі свої юнацькі роки прожив у походах, серед степів, лісів та людської крові, був приголомшений дівоцькою вродою. Та врода закликала його до кохання й радості і вабила до щасливого, спільного з коханою дівчиною життя.
Цілим натовпом ходили тим часом думки і в голові Галини. У монастирі її повчали, що козаки – то прокляті Богом схизматики, що вони лютіші за звірів, бо розгніваний Бог не дав їм серця; од батька вона чула, що козаки такі ж саме хлопи, як і інші українці: брудні, нечемні, неосвічені, однакові з тварями, віддані Богом на те, щоб працювати на своїх панів. А що ж вона побачила? Козак, що її зрятував, такий огрядний, чемний, такий моторний красунь і до того добрий і навіть соромливий… Він далеко добріший і ввічливіший, ніж її батько… Батько ображав його, звав у вічі хлопом; він же все те йому подарував і поводився з ним по-шляхетському…
Галині стало соромно за батька, і схотілося догнати козака й подякувати йому за його добре серце.
Дівчина вийшла з намету і, побачивши Чорноту, наблизилася до нього.
– Спасибі вам, добрий полковнику, за вашу ласку…
З тим вона хотіла взяти козака за руку, але несподівано почула себе у його обіймах.
– Люблю тебе, моя пташко, як світ сонця, як душу свою… – шепотів біля неї знайомий голос. – 3 першого погляду закохався я у тебе, мов шалений. Хоч волею, хоч неволею, а будеш ти моєю!..
Дівчина почула, як козацькі вуси залоскотали її щоку і теплі вуста обпалили її губи поцілунком. З несподіванки вона й нестямилася, аж козак ще міцніше пригорнув її до себе та цілує ще раз… ще…
Нарешті дівчина прочуняла. Вона пташкою випорхнула з обіймів козака і, тремтячи всім тілом, побігла у намет.
Дивні почуття обхопили душу дівчини. Радість і щастя, що зворушили її істоту після поцілунку козацького полковника, скоро потьмарилися від сумних думок про те, що козак не шляхтич, а до того він ще й схизматик і ворог Польщі; що батько не тільки не згодиться на її шлюб з козаком, а навіть прокляне її, і, що впустивши козака у своє серце, вона вчинила не тільки великий гріх, а ще й зраду своїй батьківщині.
Під впливом таких думок Галина не спала всю ніч і більшу частину її простояла навколюшках, шепочучи ті молитви, яких багато вивчилася у монастирі, і, викликаючи до себе Божу Матір, щоб допомогла їй викинути козака з свого серця; за його ж доброзичливість вона подала собі слово оддячити йому чимсь іншим, а тільки не коханням своїм.
На другий день у розмові з батьком Галина нарікала на те, що він поводився з Чорнотою нечемно, не вважаючи на те, що полковник, як з усього виходило, дістав шляхетське виховання. З приводу сього старий шляхтич не сперечався з дочкою. Він ввесь час був сумний і каявся, що подав Чорноті слово не тікати.
«Як можу я тут сидіти, – думав він, – коли батьківщина моя у небезпеці? Я неодмінно повинен перестерегти привідців польського війська про то, що козаки захопили моє листування».
Проте втекти з козацького табору було нелегко. Як помітив пан Януш ще з першого дня, понавколо табору в усі боки рясно становилися чати, піші й комонні. До того ж він розумів, що вийти з-під захисту полковника Чорноти і натрапити на вартових було однаково, що піти на смерть, бо й крізь намет він чув, яким пеклом у своїх розмовах всі козаки дихали на шляхту.
Через кільки день у козацькому таборі почалася метушня. У серці старого поляка збудилася надія на те, що козаки, прочувши про велике польське військо, лагодяться тікати; та тільки та радість його була передчасна, – до намету бранців увійшов Чорнота і сказав, що мусить з своїм повком перейти ближче до річки Пиляви, бо на місці його табору стане гетьманське військо.
– Хотів я, пане Янушу, – сказав у розмові Чорнота, – оселити вас на який час у вашому власному замку під моєю охороною, та, на жаль, не можу сього зробити, бо у вашому замку житиме сам гетьман.
Старий шляхтич насупив брови:
– Коли б я міг се передбачити, я власноручно спалив би свій замок!
Через який час Чорнота й Ганжа вивели свої повки з полявини на лісовий шлях і повели прямо до греблі й мосту через Пиляву, куди вже Ганжа й ходив раніше, пана ж Януша з дочкою та Христиною вели під вартою позаду козацьких повків пішки.
Галина була у селянській запасці, мережаній сорочці й черевиках на босу ногу, а старий шляхтич з огидою поглядав на одягнені на його ноги сині, з великою матнею штани й брудну селянську сорочку.
Бранці йшли вже з півгодини. Незвичка до пішої ходи й до дебелих селянських черевиків робили Галині великі трудності. Вона спотикалася, зачіпалася за гілки, дряпала собі ноги і мало вже не плакала з утоми, як несподівано з лісу виник Чорнота і, підбігши конем до бранців, почав запрошувати дівчину сісти до нього на коня.
Побачивши чорнявого красуня полковника у всій його войовничій красі і почувши його ласкаву мову, панночка палахнула рум’янцем; проте, вона подякувала козакові, сказавши, що йтиме пішки разом з своїм батьком.
Сказавши так, дівчина одвела свої очі набік, щоб не зустрітись удруге з очима козака, аж у ту саме хвилину дужа рука молодого полковника обхопила її стан і, одірвавши од землі, посадовила на коня.
В ту ж мить стиснутий острогами кінь, мов несамовитий, кинувся уперед і поніс козака з його дорогою здобиччю поміж деревами.
Вони летіли вихором. Тепле, пахуче лісове повітря прудко шуміло повз них, а гнучкі віти лоскотали їх своїм листям; коли ж траплялося, що вони загрожували Галині небезпекою, то з хрустінням падали униз, підрубані шаблею хвацького вершника.
За хвилину Чорнота з Галиною були вже далеко, заховані деревами од людських очей.
– Ти моя бранка… – говорив козак, міцно пригортаючи до себе дівчину, – і повинна у всьому коритися моїй волі!
Серце дівчини затріпотіло у грудях, мов пташка у сільці. Вона уявила собі, що козак хоче умчати її кудись у гущавину, де вона буде вже у необмеженій його владі, і жах обхопив її молоду душу.
– Молю пана, – з благанням сказала вона, – поверніть коня назад!
– Не зви мене паном… не зви й полковником… Зви мене Йваном, я ж зватиму тебе по-нашому – Галею. Ти моя, й я нікому тебе не оддам!
– Молю тебе, козаче: пусти мене!.. У тебе ж добре серце!
Чорнота зрозумів, чого злякалась дівчина.
– Не бійся, горличко моя, я не буду насильником, бо люблю тебе не тільки палким коханням, як ніхто ще не кохав дівчини, але разом і ніжно – як дитину. Ти станеш моєю тільки після того, як своєю волею візьмеш зо мною шлюб.
Він почав палко цілувати її вуста, чоло і очі. Галина не змагалася. Після його останніх слів вона була у його владі, їй було так любо, так солодко… І непомітно для дівчини губи її теж склалися у поцілунок і цілували козака…
Аж тут перед очима Галини поміж віттями дубів почали виникати темні постаті черниць з чітками на руках і, заміряючись на дівчину чорними хрестами, погрожували їй пеклом… Мороз пішов по тілу дівчини…
– Ах!.. – скрикнула вона, одсахнувшись од козака. – Ти схизматик! Вони… черниці-кармелітки погрожують мені. З тобою я занапащу свою душу!
– Забудь, Галочко, ті єзуїтські вигадки! – говорив Чорнота. – Бог один і для мене, й для тебе. Я виряджу тебе з батьком у Чигирин. Там ви перебудете поки скінчиться війна, а тоді ми з тобою візьмемо шлюб. Одно тільки ти мені скажи: чи любиш мене?
Вона обхопила його шию.
– Я не знаю, що то – кохання, а тільки мені так любо з тобою, Іване, так радісно, що, здається, й у раї не було б краще!
Він міцніше пригорнув її до себе, голубив своєю рукою… Дівчина мліла у його обіймах, з довір’ям до нього пригорнувшись, а тіні лихих черниць танули під промінням вечірнього сонця й теплом молодого чистого кохання.
Нарешті, втомлений кінь спинився, і козак повернув його на шлях до свого нового коша.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 147 – 153.