25. Пан Януш вбиває дочку
Адріан Кащенко
Вирядивши трохи нечемно свого непроханого гостя, київського воєводу, Чорнота скоро заспокоївся. Він був задоволений з того, що так рішуче й гостро відкинув пропозицію людини, яких на Вкраїні звикли звати недоляшками. Це надало йому веселого настрою, і він, сміючись, почав розказувати Галині про те, що сталося.
– Хотіла б ти, Галочко, щоб я став гетьманом? – спитав він наприкінці.
– Ні, не хотіла б! – щиро одповіла Галина. – Не хотіла б через те, що тоді ти ще менше бував би біля мене.
Він сів на лаву, ласкаво притяг її за руку до себе і посадовив собі на коліна.
– Голубко моя! Як пригадаю я, скільки-то тобі за твій молодий вік довелося пережити, перетерпіти й перемучитись, так прямо жаль мене за серце бере з того, що й зараз я не можу дати тобі спокійного життя.
Молода жінка обхопила його руками за шию:
– Такі хвилини, любий мій, як оце зараз, заплатою мені за все те, що довелося пережити.
Він одхилив з її чола волосся і пильно з коханням дивився у її великі, блакитні й глибокі, як далеке небо, очі.
За останні місяці Галина трохи зблідла на виду, а проте, стала ще красивішою, бо чудові очі її ще побільшали й стали виразніші.
– І спромігся ж Бог утворити таку вроду, як у тебе… – сказав він, палко цілуючи свою дружину. – Коли я, Галочко, побачив тебе вперше…
– Ой, не згадуй нашої першої зустрічі! – перебила Галина. – Мені соромно й досі… Коли ти обгорнув своїм жупаном моє оголене тіло, я зразу своїм серцем вгадала, що у тебе щире, лицарське й добре серце, і у ту мить моя душа вже поєдналася з твоєю. Страшна була та хвилина, але й солодка…
– А чом же тоді, у Львові, ти, Галю, погордувала мною?
– Забудь про те, Іване! То я вивіряла себе. Мені ще здавалося, що непокірливість до батька не дасть мені бути щасливою з тобою. І я тоді перемогла своє серце… Та тільки після перемоги я зразу ж зрозуміла, що не можу жити без тебе.
Чорнота ще раз міцно пригорнув до серця свою дружину і, спустивши її з колін, встав з лави.
– А тепер знову треба одягати свого кармазина і знову на бенкет. Ну от уже, серденько, вирядимо гостей, збудемось скоро й комісарів і тоді поживемо трохи спокійніше. Я поведу тебе на Трубіж. Крига вже зійшла – поїдемо гуляти човном. Там гарно: вода аж реве, дерева віття свої у хвилях купають.
– Справді? От як славно! – весело говорила Галина, допомагаючи чоловікові убиратись.
Через хвилину він був одягнений і, поцілувавши жінку Ще раз, вийшов з хати.
Галина лишилася сама, бо Христина була у пекарні біля свого діла. Надворі смеркалося. По кутках хати вже складалися тіні, і через кільки хвилин молодиці стало вже сумно.
Вона встала, щоб іти до пекарні та загадати Христині запалювати у хаті світло, але почула, що у сіни хтось увійшов.
– Ти чогось вернувся, Йване? – спитала Галина, гадаючи, що з якоїсь причини повернувся чоловік.
На своє питання вона не діждала одповіді, а замість того у світлицю важкою ходою уступив її батько. За той час, що Галина не бачила батька, постать його дужче зігнулася, а сиві вуси більше звисли донизу.
Не вважаючи на темряву, Галина розгляділа батькові очі. Мороз пішов по її тілові з його погляду, і, захищаючи себе руками, неначе од примари, вона поточилася од батька на другий край світлиці.
– Тікаєш од батька? – з лютим посміхом спитав пан Януш.
– Таточку… не дивіться на мене так… простіть мене!
Галина кинулася до батькової руки, щоб поцілувати її, але він з серцем одпихнув її од себе:
– Геть!.. Хлопка не може бути мені дочкою! Вона все ж таки припала йому до ніг:
– Таточку… простіть мене за те, що вчинила!.. Я ж кохала… і ви ж колись кохали!
– Геть, безсоромнице! – одпихнув він знову. – Говори мені: правда тому, що ти перейшла до єретичної схизми?
– Бог один для всіх, тату!.. Я взяла віру свого чоловіка!
Пан Януш здригнувся, неначе хтось простромив йому серце гострим залізом.
– Будь же проклята та хвилина, коли ти на світ народилася! Будь проклята ти сама, що познущалася над пам’яттю своєї нещасної матері, а мою сиву голову вкрила ганьбою! Кістками твоєї матері, що ти порушила у гробі, я тебе проклинаю!
– Таточку!.. – дивлячись на батька очима, повними жаху й благання, говорила Галина. – Пожалійте моє молоде життя! Зніміть своє прокляття! Невже ви схотіли моєї смерті?
– Так! Смерті я схотів! І ти вмреш, погане насіння, якщо не вчиниш зараз же того, що я вимагаю!
Галина слухала його, сперши дух.
– Ти зараз же покинеш цю смердючу хлопську хату, поїдеш разом зо мною до Варшави і там після покути, яку покладе на тебе святий примас, ти знову повернешся до святої римської віри!
– А мій чоловік, тату? – жахливо скрикнула Галина.
– То вже я поклопочуся, щоб твій шлюб з схизматиком проголосили недійсним, і ти знайдеш собі іншого, відповідного до твого шляхетного роду, чоловіка.
– Ні за що в світі! – ламала руки Галина. – Я не можу жити на світі без Івана. Я кохаю його більше за життя!
– Ти кохаєш вовка!.. Ворога свого народу! Само пекло тебе породило!
– Благаю вас, таточку: дайте мені жити… Я тільки тепер зазнала щастя, і ви, мій батько, хочете його відняти!
– Ага… плодити хочеш ворогів своєї батьківщини і святої віри? Не буде сього! Уостаннє кажу тобі: або ти підеш зо мною, або вмреш! Ти знаєш мою вдачу!
У руці старого шляхтича заблищав витягнений з піхов чингал.
– Я не можу!.. Вирвіть у мене серце! Я не можу зректися Йвана!.. – захищаючи себе руками, говорила Галина.
У ту хвилину, зачувши гомін, до світлиці вбігла Христина і, скрикнувши, вхопила розпаленого шляхтича за руку.
– Згляньтесь на Бога, пане!.. Рідну дитину?..
Пан Януш обернувся, і очі його засвітилися, мов у вовка:
– А, зраднице, ти тут!.. На ганьбу мені ти вигодувала це насіння!..
Рух руки – і у серце старої жінки увійшло гостре залізо.
З галасом кинулася Галина до своєї названої матері, але назустріч їй блиснув у руці батька скривавлений уже чингал і увійшов їй у груди по саме держало.
Впала додолу Христина, впала й Галина. Без крику й муки впали вони, бо рука старого шляхтича, дарма що була стара, вміла улучати у серце. З божевільними очима стояв пан Януш між двома трупами. Підлога хутко вкривалася теплою кров’ю, що вже підмочила й його сап’янці; з чингала кров збігала краплями йому на кунтуш, але старий шляхтич нічого того не помічав. Пекуча, настирлива думка опанувала його істотою: «Чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду?»
Морок у хаті густішав і, зрештою, застилав кутки й підлогу…
Мороз пробіг по тілові старого. Тіні вбитих встали йому на очі по всіх кутках хати і дивилися на нього вогненними, повними благання очима.
Мов божевільний, вибіг старий шляхтич з хати і, встромивши у піхви скривавлений чингал, пішов вулицею. Куди він ішов, він того не знав, та те й не цікавило його, йому треба було тільки розв’язати питання, чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду, чи ні; до всього ж останнього йому було байдуже.
Пан Януш йшов довго, пригноблений своїм питанням, аж поки будинки Переяслава скінчилися, а перед його очима розістлалися темні од вечірнього туману хвилі Трубежу… Не спиняючись, пішов він далі понад кручами річки, не звертаючи на них найменшої уваги і не знаходячи у собі одповіді на питання, що давило його мозок.
Не розв’язалося ще те питання, як в голову йому вдарило нове:
«А де ж той рід твій… – питало його сумління, – що його честь ти рятував такою дорогою ціною? Чи не один же ти лишився з усього твого роду?»
Розпачливий зойк вибився з грудей старого… Нащо ж йому топтатись ще на цьому світі? Для кого… й для чого?.. І чого сподіватись?
Непереможна сила розпуки потягла його до кручі і штовхнула униз, де глибоко під ногами чорніла вода. Гулко плеснули хвилі Трубежу, приймаючи тіло запеклого ворога козацтва, і навіки сховали його під собою.
Пізно уночі повернувся Чорнота до своєї хати і, побачивши, що сіни не замкнуті, розгнівався на Христину і разом занепокоївся. Щоб засвітити світло, він прямо з сіней увійшов у пекарню.
– Христино! – покликав він стиха.
Ніхто не обізвався. Збентежений ще більше, він викресав вогню, роздмухав його й засвітив каганець. Христини у пекарні не було.
Передчуваючи недобре, хутко пішов козак у світлицю, держачи у руці каганець. Тьмяне лоєве світло блимало йому перед очима, і він не зразу розглядів і не зразу зрозумів, що сталося… Але згодом розплющені очі Галини, що напружено дивилися на стелю, і ціла річка крові на підлозі сказали йому все…
Каганець випав з руки загартованого у січах козака, і нелюдські згуки, схожі на рев простреленого кулею звіра, вибилися з його грудей…
На ті незрозумілі вигуки, що через розчинені сіни досягали вулиці, збіглися сусіди і, запаливши світло, знайшли Чорноту прикипівшим до трупа своєї передчасно покинувшої світ, молодої, коханої дружини.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 268 – 272.