21. Галина тікає із Замостя до Чорноти

Адріан Кащенко

Пан Януш, прибувши з Львова до Замостя разом з Лейбою, не міг їхати далі через хворобу Галини. Після останньої зустрічі з Чорнотою, коли козак знову мав дівчину у своїй владі і не схотів взяти, а пустив їхати з батьком, Галина почала ще дужче шанувати козака, але разом з тим засумувала і почувала себе ображеною.

Дівчині здавалося, що коли б козацький полковник справді палко кохав її, то він не зрікся б її так спокійно, а взяв би до себе бранкою. Вона не мала сили зректися батька своєю волею, але у таємних куточках її серця жеврілося бажання, щоб Чорнота взяв її мимо її волі і тим заспокоїв її сумління.

Розчарування й зневір’я у коханні козака так вплинуло на дівчину, що вона навіть захворіла з нудьги. Пролежавши три тижні, вона, й одужавши, лишилася похмурою й нервовою і, нудьгуючи, цілі дні лежала на ліжку. З батьком вона щодалі ставала більше непривітна й неввічлива, що ж до пана Струся, так того, після випадку під Львовом, вона не хотіла й на очі свої пускати.

Дні облоги козаками Замостя тяглися довго й сумно. У місті хоч і було досить харчів, так не вистачало доброї води, виїхати ж з кріпості було неможливо, бо всі шляхи заступили козаки; через північну ж сторону, поміж болотами, можливо було пройти тільки пішки.

Проте пан Януш неодмінно хотів покинути Замостя, щоб у Варшаві розважити Галину і вибити з її голови, як він говорив, дурниці. За порадою у цій справі він звернувся до Лейби, і той взявся за тисячу злотих дійти поміж болотами до найближчого села і, придбавши там верхових коней, повернутись до кріпості за паном Янушем та його дочкою.

Доля судила так, що ця мандрівка Лейби була останньою, – він, вбитий козаком з рушниці, впав у густому чагарнику і лишився навіть непохований.

Коли Христина увійшла у будинок, де жив пан Януш, він і Галина сиділи у їдальні, збираючись скоро йти по своїх світлицях на ніч. Побачивши свою мамку, Галина скрикнула і кинулася їй на шию. Здивувався їй і старий шляхтич і теж зрадів, діставши надію на те, що Христина розважить дочку і та легше забуде козака.

Після довгого привітання стару жінку посадовили і почали розпитувати, як вона їх знайшла.

Христина вигадала, що од Пиляви вона йшла пішки, слідом за польським військом, що була і у Львові та тільки після того, як козаки зняли облогу, а не знайшовши там пана Януша, придибала до Замостя. По околицях вона довідалася, яким способом люде ходять до кріпості, та й сама так прибула до них.

– А того харциза коли ти уостаннє бачила? – спитав пан Януш.

– Якого, пане?

– Козацького полковника Чорноту, що насмів важити на родовиту шляхтянку, мою дитину!

– Не бачила від самої Пиляви! – збрехала Христина.

Слова батька обурили Галину.

– Скільки вже разів, тату, – сказала вона, – я просила вас не ображати при мені Чорноту! Він певний лицар, а не харциз. Ви умисне мене дратуєте… Хочете запровадити на той світ!

Вона підвелася обурена й гнівна і, взявши Христину за руку, повела її до своєї світлиці. Там дівчина скоро заспокоїлась і, посадовивши Христину поруч себе, почала горнутись до неї, як до матері.

– Занудьгувалася я, Христе! – говорила вона. – Виболіла душею. Батько став мені чужий, залицяльників же, що він до мене підмовляє, я ненавидю!..

– Бідна моя дитино! – говорила стара жінка, голублячи свою укохану годованку. – А він же тут… недалеко… Той, хто тебе так кохає, лежить тепер тяжко поранений… та ще чи й буде живий!

– Ой нене! – скрикнула Галина, притуливши руку до серця, що гулко заколотилося у її грудях. – Він поранений! Він приймає муку!.. Чому ж ти не йдеш ходити біля нього?

– Я біля нього від самої Пиляви. Твоєму батькові я говорила неправдиво. Тепер же я покинула пана Йвана тільки для того, щоб привести йому тебе!

– Як мене?.. Привести до нього? – з хвилюванням спитала Галина.

– Покинь, голубонько, їх, отих чужих тобі людей! Іди до того, хто кохає тебе, хто плаче й сумує за тобою.

– Щоб я пішла до нього сама? Я – дівчина й шляхтянка? Та, може, він мене й не хоче!

– Не хоче?! Та він кохає тебе більше за власну душу! Він щоночі уві сні кличе тебе, милує й пестує. Моя ласка йому не мила. Він плаче за тобою і хоче твоєї ласки… і ще ту ніч, як тільки унесли його у хату пораненого, він зараз же звернувся до мене з сльозами на очах: «Ох, – каже, – Христино, як хочеться мені побачити Галюсю!»

Дівчина схопилася й заметушилася по кімнаті:

– Він мучиться… Він кличе мене!.. Я піду, Христино! Я зараз же піду з тобою!

Вона кинулася виймати з шухлядок деякі свої речі і полізла у шафу за одежею, але Христина спинила її, сказавши, що вона повинна все покинути, за винятком хіба найдрібніших речей, і показала їй українську одежу сільської дівчини.

– От я принесла тобі вбрання!

Галина почала цілувати ту одежу, що їй подала мамка.

– Серед людей у такій одежі я зростала, нехай же вона буде рідною мені одежею довіку!

Дівчина радо хвилювалася, і Христина ледве примусила її сидіти мовчки й тихо, поки засне батько.

Тільки після третіх півнів Галина, переодягнена селянкою, вийшла разом з Христиною за хвіртку кріпості і, перебігши через місток, опинилася у вогкому повітрі болотів, на вузенькій стежці, поміж гущавиною очерету, осоки та червоної лози.

На сході небо вже побіліло і почало вкриватися рум’янцем нового дня. Все, що спало у цю осінню ніч поміж чагарниками, – птахи й комахи почали перекликатися й прокидатися до нового життя.

Єднаючись душею з усім, що було навколо, Галина почула у собі невідому їй до того жвавість та завзяття. її млявість та недуга одлинули геть, і дівчині здалося, що вона досі спала, а тільки тепер прокидається до нового життя.

– Як тут любо, поміж очеретами! – скрикнула Галина. – Тут ніхто нас не побачить… Ніхто не буде повчати, як нам жити!

Вона кинулася цілувати Христину.

– Спасибі тобі, мамо, що ти визволила мене з неволі і привела сюди, під вільне небо. Батько не дозволяв мені звати тебе матір’ю, тепер же я буду звати так довіку.

– Дитино моя… – заплакала стара жінка. – Ти й єсть моя доня, бо я вигодувала тебе своїм молоком і передала тобі з тим молоком своєї крові. Хоч батьки твої й поляки, та кров у тобі українська.

Христина й Галя обидві плакали, милуючи одна одну, і, щасливі, взявшись за руки, пішли далі.

Через який час, коли сонце вже піднялося на сніданок, вони наблизилися до Лабунівки.

Дійшовши до своєї хати, Христина потихеньку одчинила двері, провела Галину через сіни до своєї комори, сама ж увійшла до недужого.

Чорнота тільки недавно після ночі прокинувся, і Криця давав йому вмиватись.

Христина наблизилася до Чорноти і, глянувши на нього, зраділа: він добре спав ніч і дивився далеко бадьоріше, ніж учора.

– Як пан себе почуває? – спитала вона.

Чорнота глянув на жінку вдячними веселими очима.

– Спасибі тобі, Христино!.. Як приклала ти вчора до ран свого зілля – зразу мені полегшало. Не так стало пекти.

Христина розв’язала йому рани, оббанила їх і, приклавши зілля вдруге, перев’язала їх наново.

– Де ж це ти, Христино, всю ніч ходила? – спитав Чорнота жартливо. – Чи не женихалася часом з козаками?

– Шукала тобі, пане, радості! – одповіла вона весело. Чорнота не вгадав, до чого йде річ, і спитав знову жартливо:

– Ну й що ж? Знайшла?

– Знайшла!

– А де ж вона, та радість?

– Там… у мене у коморі сидить!

– Що це ти, Христино, сьогодні така жартлива стала? – спитав Чорнота. – Певно, радієш, що мені полегшало? Спасибі тобі за твою щирість.

– Одно справді через те, що тобі полегшало, а друге таки з тої радості, що у мене у коморі сидить, – одповіла Христя, знову-таки сміючись.

– О, це вже ти, Христино, мене зацікавила. Тягни-бо тую радість скоріше сюди!

– Притягла б, так вона у мене соромлива. Буде соромитися пана Криці! Пане Криця, я покажу й тобі ту радість, тільки трохи згодом, а тепер вийди, будь ласка, на який час з хати.

– Та мені й без того давно пора до своєї сотні! – одповів Криця. – Я тільки й чекав, поки ти прийдеш. Бувай здоров, Іване, до вечора, а увечері побачимось!

Криця з Христиною вийшли, і Чорнота лишився сам, з цікавістю сподіваючись дізнатись, що то Христина вигадала і чим вона хоче його розважити. Аж бачить: іде з сіней Христина і веде за руку хорошу, як ясний світ, дівчину… А дівчина та спустила очі додолу і ховає їх од козака за рясними віями… Аж ось глянула!..

– Боже милий!.. – скрикнув Чорнота. – Це ти, Галочко, моя кохана!..

Галина припала до його ліжка, поклала йому на чоло свою руку і поцілувала в уста.

– Сердешний мій… тобі болить!..

– О ні, моє щастя! Ніщо мені не болить. Нехай мене ще двічі прострелять кулями, аби тільки ти була біля мене!

– Ти сказав тоді, біля Львова, – почала говорити Галина, – що візьмеш мене тільки тоді, коли я прийду до тебе сама, своєю волею… От я й прийшла! Я покинула батька і потай утекла до тебе. Говори ж: чи любиш мене, чи, може…

– Чи треба ж ще це говорити, моя сизокрила голубонько! – перебив її річ Чорнота. – Чи ти ж не бачиш сього по моїх очах? Присягаюся, що кохатиму тебе довіку!

– Вірю тобі, соколе мій, бо люблю тебе і лишаюся біля тебе на все життя!..

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 249 – 253.