3. У таборі Чорноти і Ганжі

Адріан Кащенко

Тяжкі думки сповивали чоло пана Януша, коли він, з пов’язаними за спину руками, їхав між козаками. Гордовитий шляхтич не стільки болів душею за своєю долею, скільки за долею своєї доньки, що тільки починала жити. Яка доля чекала її?

«Запевно, її візьме собі на втіху, – думав пан Януш, – цей хлопський ватажок, що зараз кудись нас везе, а далі… далі…»

Старий шляхтич навіть здригнувся, уявляючи собі, як його дитина, що тільки розцвіла красою, достанеться на знущання п’яним хлопам.

Мучився він і ганьбою Польщі, що дожила до такої руїни, але тут він мав певну надію, що все незабаром одміниться, бо за тиждень до сього він дістав од приятеля своїх синів, гусарського ротмістра пана Преслава з Збаража, звістку про те, що вісімдесят тисяч польського війська під приводом трьох сенаторів йде назустріч Хмельницькому і вже виходе з Збаража на Пиляву.

«З того часу як послано листа, – міркував пан Януш, – минуло два тижня, і наше військо повинно б не сьогодня-завтра бути тут. З такою силою нема чого й говорити, що наші не тільки розженуть всю цю хлопську й козацьку наволоч, а навіть злапають харциза Хмельницького і запровадять його до Варшави на страту».

Такі думки заспокоювали старого шляхтича, і у нього навіть виникла гадка утекти од козаків і бігти назустріч полякам. Тільки зв’язані руки та дочка на сідлі у козака не давали до сього можливості.

Через який час Чорнота з козаками й бранцями наблизивсь до табору і, згадавши, що, захопившись рятуванням Галини, він не пошукав у замку паперів, які могли б дещо виявити про польське військо, прикликав свого давнього товариша й побратима сотника Крицю й звелів йому, взявши свою сотню, бігти до замку і забрати всі папери пана Януша.

Далі він звелів нап’яти для бранців намет і добути їм якусь одежу; сам же, побачивши, що Ганжа вже повернувся до табору і, сидячи з люлькою у зубах на колоді, слухав якогось невідомого чоловіка, наблизивсь до нього.

– Добув язика? – спитав він Ганжу.

– От сідай та слухай! – одповів той. – Цей чоловік – коваль з Константинова і тікає звідтіля од ляхів.

– А чого саме ти тікаєш? – спитав Чорнота неймовірно. Чоловік здвигнув плечима.

– Та як же було не тікати? Загадали мені вражі ляхи, щоб кувати їм коней. От я два дні кував, а далі розкинув розумом та й думаю собі: це ж вони, єретичні сини, воюватимуть сими кіньми наших козаків, так краще я втечу до козаків та куватиму козацьких коней.

– Це добре ти розміркував, – а як же саме втік? – спитав Ганжа.

– А так: докував учора одного коня вже поночі та, скочивши на нього, й махнув сюди.

– А як на твою гадку, – спитав Чорнота, – скільки всього йде на нас поляків?

Коваль похитав головою.

– Сила така, що, мабуть, і за тиждень не перелічив би їх. Насунулися вони, мов сарана. Там, у Константинові, самих возів з панським добром така сила, що навіть вся толока поза містом возами вкрита, прямо що й оком їх не скинеш.

Ганжа весело засміявся:

– Буде біля чого нашій голоті походити, йди, ковалю, сідай до козацького гурту та вечеряй, а після вечері виряжу я тебе з твоєю звісткою до гетьмана… А тепер, Іване, – обернувся він до Чорноти, – час уже й по чарці та зубам роботу дати.

Вся полявина була вкрита тепер таганами з вечерею і купами козаків, що сиділи навкруг багаття й вечеряли. По повітрю разом з парою слався запашний дух кулішу й галушок.

Полковники сіли недалеко од чималого гурту козаків, прямо на траві, і джури принесли їм туди ваганці з галушками, а другі – з ковбасами та салом. Раптом з’явилася й сулійка з горілкою, і Ганжа з Чорнотою, весело розмовляючи, почали вечеряти.

Розмова полковників скоро увірвалася, бо від сусіднього козацького кола почулася гра бандури, а далі й густий, журливий голос кобзаря, що співав стародавню думу:

Ой три літа, три неділі,

Як козака в лісі вбили,

Під явором зелененьким

Лежить козак молоденький, –

На цім тіло почорніло,

А од вітру струпішіло.

Над ним коник зажурився,

По коліна в землю вбився.

«Не стій, коню, наді мною,

Вже я бачу щирість твою!

Біжи, коню, дорогою,

Чорним лісом, стеженькою!

Вийде к тобі моя мати,

Буде за мене питати… –

А де, коню, син мій дівся,

Чи в Дунаї не втопився? –

Ой знай, коню, що казати,

Скажи, коню, не втопився,

Але, мати, оженився:

Ой взяв собі паняночку,

Серед поля земляночку,

А на личку рум’яная

На ній сукня зеленая».

– Така, така козацька доля… – сказав засмучений Ганжа, коли пісня увірвалася. – Гарна ця пісня й сумна така, що за серце бере. Так колись і моя старенька матуся питатимуть коня мого про мене.

– Гаразд же, що про мене й спитати нема кому, – обізвався Чорнота. – Один я на світі, як Хведір Безрідний.

– Ану лиш, кобзарю, про Хведора! – гукнув Ганжа. Бажання Ганжі не подобалося козакам.

– Та годі, пане полковнику, сумних співати! – почулося з їхнього боку. – Тепер уже не ті часи! Минулося наше безголов’я… Минулася неволя лядська-агарянська! Тепер годиться жвавіших та веселіших пісень співати!

– Справді, про Хведора Безрідного вже обридло слухати! – додавали інші. – Заспівайте, дядьку, якусь з нових дум!

– Та підождіть, – обізвалися треті. – Дайте божому чоловікові попоїсти.

Кобзарю піднесли чарку. Коли він підвів голову, щоб подякувати, спідлоба у нього визирнули замість очей дві страшні криваво-чорні рани. Очі йому були випечені татарами за те, що тікав з неволі. Це у ті часи була така звичайна річ, що ніхто про те кобзарів і не розпитував, хіба що вони самі співали про свою недолю.

Випивши та заївши, кобзар почав направляти бандуру.

– Як хочете новіших, так заспіваю такої, якої мене Господь навчить.

Всі потишилися, і кобзар заспівав знову:

Ой обізвався пан Хмельницький,

Отаман батько чигиринський:

– Гей друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

І з ляхами пиво варити зачинайте!

Лядський солод, козацька вода,

Лядські дрова, козацькі труда! –

Ой за те пиво

Зробили козаки з ляхами превелике диво;

Ой за той пивний молот

Зробили козаки з ляхами превеликий колот;

Ой за той пивний квас

Не одного ляха козак за чуба потряс.

Ой не чорна хмара над

Польщею встала:

Тож-то не одна ляшка удовою стала!

Бо на праву середу

Зайняли козаки ляхів так, як би череду.

Ой котрих гнали до Прута,

Була доріженька барзо крута;

Котрих до Бузька –

Була доріженька барзо грузька;

А котрих до Хотини,

То, біжучи, попотіли…

Кобзар на хвилину спинився, немов щось пригадуючи.

– Чи ти, Йване, чув коли-небудь оцю думу? – спитав Ганжа Чорноту.

– Зроду не чув! – одповів той. – Гляди, коли він не оце тільки її компонує. Бачиш, який замислений сидить.

Але кобзар уже повів свою думу далі:

Гей, обізвався пан Хмельницький,

Отаман батько чигиринський:

– Гей, друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

Од села Ситників до города Корсуня

Рівчаками шлях перекопайте,

Потоцького піймайте.

Мені до рук подайте!

Гей, Потоцький, Потоцький!

Маєш собі розум жіноцький!

Не вмів ти єси в Кам’янці

Подільськім пробувати

Печеного поросяти, курку з перцем та шапраном уживати,

А тепер не вмієш з нами, козаками, воювати

І житньої соломахи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримці-нагаї сирої кобилини жовати!

Кобзар скінчив, і козаки загомоніли. Всім ця дума припала до вподоби.

– Гарно склав ти, кобзарю, пісню! – сказав високий чорновусий козак-уманець. – Справді, так воно й було! Гнали ми ляхів з Ганжою, нехай здоров буде, аж до Хотина, прямо-таки як череду товару!

– А ми з Морозенком аж до Прута гнали! – обізвався другий. – Та не самих поляків, а ще й жидів цілі отари!

Ганжа аж зайшовся з реготу:

– Ой панове-молодці, нагадали ви мені, як жиди од нас давали дропака: лапсердаки свої позадирали аж на плечі, пантофлі порозгублювали, а білими панчохами грязюку місили. Як пригадаю, то й не вдержусь од сміху. Ти б, чоловіче божий, ще б про жидів у пісню щось додав!

– Додам колись… – одповів кобзар. – Не все відразу. Козаки вже повечеряли, але не хотіли ще кластись спати.

Всім хотілося б без краю слухати кобзаря. І не біля цього тільки гурту козаків був кобзар, – співало їх кільки душ по різних кутках полявини.

– Ще якусь заспівайте, кобзарю! Ще! – просили козаки. – Про славу заспівайте!

– Співав би, добрі люде, – одповів кобзар, – аби слухали, та щось мені у горлі дере, неначе полови туди мені насипано!

– От лихо! Меду б тобі кухоль, так де його у поході візьмеш!

– Джура! – гукнув Ганжа. – Піднеси божому чоловіку кухоль мого меду!

Джура раптом наточив з боклага добрий кухоль меду і підніс кобзареві. Той вихилив його одним духом і, обтерши рукавом вуси, почав знову співати:

Розляглися круті бережечки по роздоллі,

Пожурились славні козаченьки у неволі.

Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці, не журіться,

Посідлайте коні вороні, садовіться

Та поїдем у чистеє поле, у Варшаву,

Та наберем червоної китайки на славу;

Гей, щоб наша червона китайка не злиняла,

Та щоб наша козацька слава не пропала.

Гей, щоб наша червона китайка червоніла,

А щоб наша козацька слава не змарніла.

Гей, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна засмутилася,

А ми ж тую червоную калину та й піднімемо,

А ми ж свою славну Україну та й розвеселимо.

– Гарно, гарно, – загукали навкруги.

– Це теж нова дума, – сказав Чорнота. – Саме вона до наших часів і припадає!

– Тепер, чоловіче божий, веселішої! – почулися голоси козаків, коли кобзар скінчив.

– Такої, щоб горіло!

– Хіба такої, щоб до танців? – спитав кобзар.

– Атож! Адже за день ноги у сідлі набрякли!

– Вороги за річкою, а ви танцювати? – обізвався Чорнота до козаків.

– За річкою? – почулося з натовпу. – Те байдуже: поки дійдуть сюди – дотанцюємо!

– А прийдуть вороги сюди, – обізвався вусатий уманець, – то будем їх бити, як під Жовтими Водами та під Корсунем били; коли ж несила наша буде, голови свої за неньку Україну покладемо! Ушквар, кобзарю, такої, щоб аж лихо танцювало.

Весело забряжчали й засміялись струни бандури, і кобзар голосно гукнув:

Ой я сіно скромадила,

Сім сот хлопців принадила…

Зразу коло біля кобзаря поширшало, а посеред кола вихором закрутилися дві пари козаків.

В кого – один, в мене – два,

Чорноброві обидва!..

Додав кобзар, хвацько вибиваючи пальцями по струнах, і серед кола закрутилося ще скілька пар козаків.

Пішла ходором вся полявина од козацького гопака; пролісками ж аж луна пішла од вигукування танцюристів. Тільки Чорноті вже не довелося на те дивитись, бо під ту хвилину до нього наблизивсь сотник Криця і подав йому цілий пакунок паперів.

Полковникові треба було переглянути ті папери, і він, покликавши до себе на поміч полкового писаря, пішов з ним до намету. Там вони поморочилися над паперами мало не цілу годину і врешті-таки натрапили на листа пана Преслава з звісткою про кількість польського війська.

Зважаючи на велику вагу тієї звістки, Чорнота послав того листа гетьманові з курінним отаманом та десятьма козаками, що провожали до гетьмана коваля.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 141 – 147.