15. Жид Лейба продає Чорноту полякам

Адріан Кащенко

Лишившись у саду на самоті, Чорнота деякий час не знав, що йому почати й куди йти. Дівчина, котру він щиро покохав, погордувала ним. Вона не схотіла з шляхтянки стати козачкою. Він зрозумів це як зневагу до себе, і почуття образи, що прокинулося у серці козака, допомогло йому прочуняти від чаду кохання.

«Добре б я ускочив, – подумав козак, – коли б узяв за себе таку, що гордувала б мною, своїм чоловіком! Бувай здорова, дівчино! Отой залицяльник, що все брязчить біля тебе острогами, мабуть, більше тобі до пари!»

Постоявши скільки хвилин у задумі, він рішуче повернувся і пішов поуз будинок до вулиці. Хоч Лейба й забрав силу грошей і од Чорноти, і од пана Януша, проте, він ще рахував, що його справа не скінчилася: на козацькому полковникові він намітив собі забагатіти. Лейба гадав, що пан Януш або замкне Чорноту десь у своєму будинкові і буде мордувати, або передасть комендантові на катування и страту. Як у тому, так і у іншому випадку він мав на мислі за великі гроші визволити полковника і вже намітив собі, що візьме з нього десять тисяч злотих.

З такими думками Лейба ховався за рогом будинку, нетерпляче дожидаючи, на чому скінчиться справа, і був Дуже розчарований, побачивши, що Чорнота вільно йде вулицею. Серце його навіть занудьгувало за здобиччю, що тікала з його рук… Але через хвилину його хисткий розум вже надумав, як полагодити свою справу.

Мов хижий гад, поплазував Лейба за полковником і, оббігши кільки будинків, вийшов на вулицю йому назустріч.

– А я все чекаю тут пана, щоб проводити до своєї хати! – сказав він, крутячи полами свого лапсердака, як пес круте хвостом, запобігаючи хазяйської ласки.

Чорноту взяло сумління, чи не через Лейбину зраду його так застукали у саду з Галиною, і він, грізний, наблизивсь до нього:

– Гляди, Іудо: як довідаюсь, що ти мене зрадив, то не жити тобі на світі!

Лейба ледве не присів до землі:

– Ой вай! Я пана зрадив? За його добро? Та нехай мене земля не прийме!.. Нехай я дітей своїх не побачу!..

– Ну, годі! – суворо перебив Чорнота. – Будеш тепер клястись півгодини… Веди мене зараз за браму!

– Ой пане!.. Того тепер ніяк не можна! Варта вже змінилася, і біля хвіртки зараз стоїть такий собака, що його ні за які гроші не купити.

– Так що ж тепер робити?

– Завтра звечора знову стоятиме той, що сьогодні нас впустив. Тоді я пана й виведу; зараз же просю до моєї господи: там пан і переховається до завтрого вечора.

Чорноті нікуди було дітись. Довелося піти за Лейбою у його льох, де перебувала вся його сім’я. Там Лейба накидав йому на долівку якогось шмаття, і Чорнота поклався було спати, та тільки заснути не мав сили, бо від шмаття й долівки йшов такий важкий дух, що сон ніяк не брав козака, і, прокрутившись деяк до світу, він нишком, не збудивши нікого, вийшов на вулицю.

Вулиці у Львові у ті часи теж були смердючі, та після Лейбиного льоху повітря надворі здалося Чорноті, як після дьогтю мед.

Здибавши на вулиці двох перекупок, що несли одна на довгій палі бублики, а друга на дошці паляниці, Чорнота догадався, що вони йдуть у базар, і пішов слідом за ними.

– А ксьондзи говорять… – почув Чорнота оповідання однієї з перекупок, – наче вчора над містом розійшлося небо надвоє і звідтіля святий Ян з Дуклі посварився на козацький табір. Так Хмельницький як побачив таке диво, та й говорить до козаків: не можна нам добувати Львів, бо поб’є нас святий Ян… Та й одступився од брами.

– Брешуть вони, оті ксьондзи! – одповіла друга жінка, перекладаючи дошку з паляницями з одного плеча на друге. – Так би Хмельницький і злякався б їхнього, католицького, святого! Хіба б же він не попросив наших святих, щоб одігнали їхнього Яна!

– Та ще що я чула… – почала знову перша жінка. – Неначе у Бурлюка у хаті ляхи витрусили цілу купу зброї.

– Чула й я це, голубонько. А зброя та купувалася на ляхів. Так ляхи мають завтра Бурлюка четвертувати.

– Ох, сердешний!

– Та це ще що! А от у єзуїтському монастирі вчора отруїлося за трапезою аж тридцятеро душ! Кажуть, єзуїти навмисне їх отруїли.

– За що ж?

– Щоб менше у Львові було русинів, а більше поляків!

– Та чого ж то русини пішли трапезувати до єзуїтів?

– Та то ж усе втікачі з передмістя. Куди ж їм подітись? Сюди поховалися, а тут нема чого їсти… Єзуїти ж закликають всіх до себе харчуватися: і католиків, і наших, та тільки садовлять за окремі столи, та католиків годують, а нашим підсипають отрути.

Слухаючи ту розмову жінок, Чорнота дійшов до базару Там чимало народу ночувало попід крамницями і тепер прокидалося.

– Як же його тут жити?.. – говорив один чоловік своїй жінці й дітям, показуючи їм паляницю. – За оцю паляничку злотого віддав.

– Ох Господи! – бідкалася жінка. – Куди ж нам у світі Божому подітись?

– Куди? – обізвався Чорнота. – До своїх треба було тікати… До козаків, а не до ляхів, ворогів наших!

– Так люди ж лякали, наче козаки нікого не милують!

– Брехня!.. – доводив полковник. – Ляхам та жидам справді немає од них милосердя, бо й вони козаків не милували, а своїм вони ще й харчі дають і добро всяке.

Чорнота купив собі дещо поснідати і ввесь день вештався по Львову, умовляючи людей, де вони траплялися купами, щоб не боялися козаків, а ставали б на їхній бік.

Поки Чорнота ходив по базару та прислухався до розмови людей, Лейба, не знайшовши його ранком у своїй хаті, почав було турбуватись, але далі, зваживши, що козак неодмінно повинен буде увечері прийти до нього, заспокоївся і, нап’явши свого найкращого лапсердака, пішов до найлютішого ворога грецької віри й козацтва пріора єзуїтського монастиря.

Пріор Дукша ввесь той день був дуже заклопотаний. Ранком він був на нараді у коменданта, при якій була вирішена одна дуже таємна справа. У Львові було мало припасу харчів, у передмістях же, де тепер розташувалися козаки, були цілі скирти незмолоченого хліба і повні вінбари зерна та борошна. Зважаючи на це, військові начальники, у тому числі й пріори монастирів, що самі були комендантами по своїх монастирях-замках, обмірковували, як би погіршити становище козаків, щоб не сиділи вони по передмістях на готових харчах, а стояли б у холодному полі. Багато під час наради розмовляли, сперечалися й докоряли радники один одного, а ні до чого не договорилися, поки врешті пріор Дукша не сказав страшного слова:

– Передмістя треба спалити!

Спочатку всі злякалися думки, щоб лишити без притулу стільки людей, кільки жило по передмістях, та скоро Дукша всіх заспокоїв:

– За ким пани побиваються? – спитав він. – Зараз у передмістях лишилися самі схизматики, католики ж всі збіглися сюди!

Ці слова рішили долю передмістів, і пріору єзуїтів було доручено упорядкувати підпал Галицького передмістя, а пріору кармелітів – Краківського.

Повернувшись з наради, Дукша зібрав до себе десять найслухняніших ченців і звелів їм перше всього заприсягти на хресті, що вони нікому не розкажуть про те, про що він їм буде наказувати, і тут же наказав, щоб увечері вони переодягалися міщанами, пішли у Галицьке передмістя і підпалили його у десятьох місцях.

Не вспів пріор вирядити ченців, як йому сказали, що до нього домагається доступитись невідомий жид. Збагнувши, що по-дурному жид не насміє прийти до нього, Дукша звелів допустити його.

Лейба увійшов, низько кланяючись.

– Може, мені й не годиться уступати у світлицю до найяснішого пана пріора, та тільки бажання врятувати і ваші, і наші святі церкви від наруги гоїв-схизматиків примусили мене до того.

– А що саме ти маєш говорити? – сказав Дукша, сидячи у своєму високому й великому кріслі, що скидалося на королівський престол.

Лейба знову низько вклонився.

– Я, нікчемний жидочок, все думаю собі та гадаю: чи не добре було 6 нам захопити якогось з прибічників Хмельницького? Чи не згодився б тоді цей злодій за викуп свого товариша одійти геть од Львова?

– Ну, й що ж з того? – гостро сказав Дукша. – Зрозуміло, що це було б добре.

– Отож і я так міркую… – витягши уперед свою довгошию голову, говорив далі Лейба. – А пан пріор не пошкодів би грошей, аби дістати собі до рук найближчого приятеля козацького гетьмана, полковника Чорноту?

– На це я не пошкодів би грошей, – та чи можливо ж за гроші це зробити?

Лейба лукаво повів очима:

– Коли б мені гроші, то я зумів би це зробити, найясніший пане пріоре…

– Як би ж ти це зробив?

– Про те, найясніший пане, знає тільки старий Лейба…

– Знаю, що ви, жиди, лукаві, як гади… – з огидою на виду сказав Дукша. – Та тільки й я не дурник, щоб дати тобі гроші, може, за брехню. Скільки ти вимагаєш грошей за Чорноту?

– П’ять тисяч злотих…

– І у тебе повернувся язик просити такі гроші за козака?..

– Він не простий козак, а полковник, та до того ще й військовий обозний.

Пріор вагався недовго. Гроші він мав дати не свої, а монастирські, спокуса ж мати у своїх руках таку близьку до Хмельницького людину була дуже велика, бо од нього можна було допитатись про всі заміри козацького гетьмана і приборкати привідця козацького війська погрозами замордувати його найближчого товариша.

– Твоя жінка й діти тут, у Львові? – спитав Дукша Лейбу.

– Тут, найясніший пріоре!

– Так ти приведи їх сюди, до мене у заставу, а я тоді дам тобі ті гроші, що ти просиш; коли ж ти приведеш до моїх рук Чорноту, тоді візьмеш свою жінку й дітей додому.

Лейба мало не підскочив з радості, але вдержався і, одповівши про свою згоду, з низькими поклонами покинув монастирські покої пріора.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 215 – 219.