2. Полковник Чорнота рятує Галину
Адріан Кащенко
Поки вовгурівці добували Пилявський замок, недалеко од нього, у лісі, ставало табором переднє військо Богдана Хмельницького: Чигиринський повк Івана Чорноти та Уманський – Демка Ганжі.
Попід кучерявими дубами й по великій зеленій полявині стояли встромлені кількома рядами у землю козацькі списи, а поміж тими списами чорніли, притулені одна до одній, рушниці. На траві, поміж списами та рушницями, були складені сідла й чепраки, а до самих списів та рушниць були попричеплювані шкіряні череси з пістолями, ножами та чингалами, ладівниці з набоями, порохівниці, сап’янові гамани з кулями, малахаї й інші додатки до козацької зброї.
Козаки лагодилися одпочити й повечеряти. З гущавини лісу вчувалося цюкання сокир та тріск і хрустіння гілок, – то козаки робили кілки під тагани та ламали сушняк на багаття. Більшість козаків вже розташувалася по полявині, розправляючи своє молодецьке, стомлене довгим походом тіло на вогкій, запашній траві, помережавши всю простору полявину своїми різнокольоровими жупанами.
Тільки у дальнішому кутку полявини стояло ще дві лави козаків на конях і при всій зброї, а поперед них, з’їхавшись докупи, радилися два полковники. Старішому з тих полковників Демкові Ганжі було років з тридцять п’ять. Постаттю він був певний богатир: стрункий, широкий у плечах, з високо піднятими грудями, він визначався над усіх козаків; пишним же його вусам, що звисали аж до коміра його червоного жупана, та довгому, аж тричі обмотаному навкруг вуха, оселедцю заздрило все козацтво.
Це був один з найбільш завзятих та жвавих прибічників Богдана Хмельницького. Це він напередодні першого великого бойовища з поляками на Жовтих Водах умовив реєстрових козаків одцуратись гнобителів України поляків та приєднатись до запорожців і тим дав можливість гетьманові так погромити поляків, як ніхто ще, відколи світ стоїть, не громив їх.
Далі Ганжа, перший з полковників, зібрав окремий загін з повстанців і ще до Корсунського бойовища вспів підняти всю Уманщину, добув саму Умань і вистинав всі панські хоругви жовнірів, що лагодилися йти до Корсуня на поміч коронному гетьману Потоцькому.
Після Корсунського бойовища Ганжа перейшов з своїм загоном через Брацлавщину на Поділля і наробив там полякам великого лиха. Не вспів він управитись тільки з Кам’янцем, бо гетьман викликав його до Білої Церкви, щоб разом іти назустріч польському війську до Пиляви.
У молодші свої роки Ганжа ввесь час був у війнах та походах, коли не на «гнобителів ляхів», так на «невіру бусурман», а якщо іноді й траплялося завзятому козакові сидіти взиму у Січі Запорозькій, так і тоді він не міг всидіти спокійно, а ходив щодня по куренях та викликав охочих козаків на герць. Герці «до першої крові» одбувалися на Січі щодня, «щоб козацька молодецька рука не нудилася», хоч часто траплялося й так, що перша кров була й останньою, бо козацька молодецька рука як рубала, то вже так, що не спиняли її й кістки, а як колола, то колола наскрізь. До таких герців Ганжа був дуже охочий і вже чимало своїх приятелів одпровадив, жартуючи, на той світ. Молодший з полковників був Іван Чорнота. Прозвало його так січове товариство за його дуже смугляве обличчя та чорне, як крила у гайворона, волосся.
Дитячі і навіть юнацькі роки Чорнота прожив серед челяді значного польського пана на Волині. Історія його матері була дуже звичайна у ті часи. Власник великих маєтків на Волині наглядів поміж своїми хлопками смугляву, надзвичайної вроди дівчину Надію і звелів привести її у замковий двір, оселивши там у окремій хаті. Це нікого не дивувало, бо бувало часто, що пан брав до себе ту чи іншу дівчину на кільки день, і тільки сама Надія та її ненька знали своїми змученими душами, чого варті були ті панські іграшки.
На диво всім, пан не вернув Надії з замковому двору, а прижив з нею сина Йвана та й лишив її біля себе назавжди.
Молода смуглявка так причарувала старого пана своїми чорними як ніч очима, що через неї йому зовсім стала вже не люба власна дружина. Івана він теж любив, і коли тому було десять років, послав його у Львів на виховання єзуїтам.
Єзуїти уславилися тим, що з дітей українців робили самих щирих католиків і поляків, та тільки з Чорнотою, як і з Хмельницьким, їм не пощастило.
Хлопець, зрісши серед дітей замкової української челяді і пам’ятаючи оповідання матері про ту кривду, що їй зробив пан-поляк, не горнувся душею до католиків, а навчателів своїх ненавидів якнайдужче.
Вісімнадцяти років він повернувся до замку з гарною освітою, шляхтичем на вигляд, але українцем у серці. Те серце ще більше одсахнулося од всього шляхетського після того, як дружина господаря замку, що ненавиділа його всією своєю істотою, побачивши одного разу, що Йван ішов з світлиці свого батька, скрикнула:
– Як смієш ти, хлопкин байстрюк, ходити по моєму замку?
Коли Йванові було дев’ятнадцять років, власник замку помер, а пані його, помщаючись на матері Йвана за ту ласку, що вона мала од її чоловіка, засікла нещасну Надію на смерть, з хлопця ж звеліла зняти шляхетське вбрання і надіти на нього хлопське.
Де блукав Чорнота після того – невідомо, а тільки під час повстання Павлюка у 1637 році він уже руйнував польські замки й костьоли понад Дніпром.
За жвавість, веселість та молодецьку вдачу Чорноту любило все запорозьке товариство, а за розум, освіту й хист його всі поважали. Дуже полюбив його й гетьман Хмельницький і після бойовища на Жовтих Водах доручив йому полковницький пернач.
От таких-то полковників послав Хмельницький поперед свого війська назустріч полякам, що, як була чутка, наступали на Константинів та Пиляву; сам же гетьман з арматою повагом посувавсь з-під Білої Церкви слідом за Ганжою й Чорнотою, скликаючи до себе всі загони повстанців, що за півроку вкрили Україну так рясно, як ряст вкриває землю після теплого дощу.
Тепер, ставши табором недалеко од річки Пиляви, полковники хотіли на власні очі бачити, як осавули розстановили на ніч чати, а разом вистежити, чи немає де близько ворогів.
Після наради вони рушили своїх коней і скоро зникли за рясними деревами разом з своїми козаками. У гущавині їм довелося то припадати до шиї коней, щоб не зачепитись за гілку, то обминати кущі, то прорубати собі шлях шаблями; проте, вони невпинно прямували у той бік, звідкіля червоне, вечірнє сонце кидало назустріч їм крізь віття дерев своє, розірване на тоненькі смужки, золоте проміння.
Проплутавшись поміж деревами з півгодини, вони натрапили на кількох комонних чатівників, а проїхавши ще далі, почули пугукання тих вартових, що, мов сичі, перегукувалися поміж себе, сидячи по деревах.
Через годину полковники виїхали на шлях, що гадюкою покрутився у лісі, і спинили коней.
– От тепер, – звернувся Ганжа до свого молодого товариша, – я поїду шляхом до греблі та пошукаю там «язика» [«Язиками» звалися люди з ворожої сторони, через язик котрих можна було дізнатися про заходи й становище ворожого війська. – Прим. А. К.], щоб розпитати про польське військо.
– А я, – одповів Чорнота, – попростую до замку, і щоб мені не довелося випити за вечерею і малої чарки горілки, коли я не добуду там язиків!
Повновиде, запалене вітрами обличчя Ганжі почервоніло од сміху, а очі заблищали.
– Ну, а я, братику мій, не зречуся кухля горілки, хоч би й з порожніми руками повернувся до табору.
Полковники розлучилися. Чорнота з половиною козаків пірнув у лісі і, натрапивши на стежку, протолочену турами, подався нею. Козаки їхали слідом за своїм полковником один по одному, витягшись довгою стьожкою.
Через який час з боку замку почувся гомін. Чорнота спинив коня, прислухався. Чуть було далекий галас і репетування.
– Когось мордують!.. – обернувся він до козаків. – Запевне, що пани – наших. Скоріше за мною!
Він стиснув коня острогами, вибіг з стежки на шлях, що йшов до замку, і подався ним чимдуж. Галас вчувався дужче й ближче; врешті шлях вибіг з лісу на полявину, і на очах козаків став Пилявський замок.
Вскочивши через розчинені ворота у замковий двір, він опинився серед натовпу селян та козаків саме тоді, коли Вовгура чинив там свою розправу. Серед покривавленого двору валялися п’ять безголових трупів у польській одежі, а позаду них стояло два стовпи. До одного з тих стовпів був прив’язаний у чому мати породила старий суворий шляхтич, пан Януш; до другого так само без ніякої одежі була прив’язана молода дівчина, панна Галина.
Біле як сніг тіло дівчини, її чарівна врода і благаючий погляд піднятих до неба блакитних очей мов пришили до себе погляд молодого козака, і він нічого більше не бачив, опріч її одної. Він не помітив навіть, що біля ніг дівчини корчилася у розпачливому риданні підстаркувата жінка, Христина.
– Червону стьожку їй на шию! [Себто: вирізати з шиї ремінь так, щоб скривавлене на шиї тіло здавалося червоною стьожкою. – Прим. А. К.] Стьожку! – почулося з натовпу вовгурівців.
– Справді!.. – регочучи, сказав Вовгура. – Така вродлива панночка та без стьожки! Пов’язати їй на шию червону стьожку!
Високий парубок з звірячим виразом у очах наблизивсь до Галини і простяг руку з ножем до її шиї, але Христина, мов вовчиця, кинулася до нього і трохи не звалила на землю.
– Заріжу! – скрикнув парубок і, пхнувши її з усієї сили на землю, знову простяг руку до Галини.
Тільки тепер схаменувся зачарований вродою дівчини полковник.
– Стій, єретичний сине! – гукнув він у ввесь голос. – От тільки протягни хто-небудь руку до панночки!..
– А то що? – спитав, виступаючи наперед, Вовгура.
На очі Чорноти став козак, що на цілу голову був вищий за своїх товаришів. У плечах він був ширший за столітнього дуба, а стулені його кулаки, вкриті рясним чорним волоссям, були більші за добрі довбні.
Чорнота зрозумів, що це був ватажок козацького загону і що доброю волею він не віддасть з рук своєї живої здобичі. Сам Чорнота, не вважаючи на свою ворожнечу до поляків, ніколи не мордував неузброєних ворогів, а тим більше жіноцтва; чарівна ж врода молодої дівчини, разом з її беззаступністю і мовчазною покірливістю до своєї долі, збудили у козакові непереможне бажання зрятувати її, а разом з нею й її батька.
– А то я покажу, – одповів він Вовгурі, – як рубає моя шабля маслаки!
– А хто ж ти такий, – спитав Вовгура, взявшись у боки, – що заступаєшся за ляхів, гнобителів наших, та смієш ставати на перешкоді славному лицареві Вовгурі?
Про Вовгуру Чорнота вже не вперше чув. Знав він і про його нечувану лютість і про те, що цей козацький ватажок приймав до свого загону тільки таких велетнів, які, взявши бугая за роги, мали силу повалити його на землю, а з землі піднімали його собі на плечі.
Як Вовгура опинився тут, біля Пиляви, попереду нього, Чорнота не знав, та, проте, одного погляду на молодчиків, що оточали свого ватажка, було досить, щоб упевнитись у тому, що це справді вовгурівці, і зрозуміти, як небезпечно їх дратувати.
Розміркувавши так, Чорнота взявся до хитрощів і, вдавши з себе спокійного, звернувся до Вовгури:
– Чого ж ти лізеш поперед батька у пекло? Мені пан гетьман доручив вести військові перед та добувати язиків; а ти звідкіля тут узявся та мордуєш на смерть тих людей, що їх треба одпровадити до гетьмана живцем. От від цього пана, – показав Чорнота на пана Януша, що з мукою у очах дожидав мордування, – як припечуть його залізом при гетьманові, то, певно, багато чого гетьман почує про польське військо.
– А я що ж!.. – з докором обізвався Вовгура. – Хіба я не вмію розв’язувати ляхам язиків?
– Чув я, як ти розв’язуєш!.. Тільки по-дурному мордуєш людей!
Великі очі Вовгури так вип’ялися на Чорноту, що, здавалося, хотіли геть вилізти спідлоба.
– А вони наших хіба не мордують? Тож тобі як, іграшки, що Ярема Вишневецький увесь шлях од Лубен до Гадяча обсадив козаками на палях, неначе деревами?
– Так ти Ярему й шукай, а не мордуй безвинних. Вже ж ця дівчина не садовила наших на палі…
– Вона не садовила, так батько її садовив… Он там, біля шляху, ми познімали, та вже вони конають… Всі вони, ляхи, наші вороги й гнобителі!
– Бий тих, хто обороняється… – говорив Чорнота далі. – Останніх же, неузброєних, досить повигонити з України, щоб і духу лядського у нас не лишилося. Мордувати ж не по-людському – то не лицарське діло, а катове… От що!
– Брехня! – почали гукати вовгурівці – Бач, який лядський заступник знайшовся! Та він, мабуть, і сам недоляшок!.. Ляхів мало вбивати – їм треба такої муки завдати, щоб вони чули, що вмирають!
– Що ж то, ви не хочете коритись гетьманові? – скрикнув Чорнота.
– Гетьманові? Гетьманові коримося! Хмельницький наш батько! Він визволив нас всіх з неволі! – загомонів натовп.
– Так от же дивіться! – сказав Чорнота, витягаючи з-за пояса пернача. – Я полковник Війська Запорозького і словом гетьмана наказую атаманові Вовгурі віддати мені власника цього замку з дочкою на допит.
Срібний полковницький пернач зробив на Вовгуру і всіх його товаришів велике враження. Запал натовпу зразу підупав, і всі вовгурівці почали поміж себе переглядатись.
– Та що ж, панове молодці! – обізвався згодом Вовгура до натовпу. – Хіба нам не вистачить ляхів на Україні. Віддамо сих – знайдемо собі інших!.. Якщо ти словом гетьмана вимагаєш, – сказав він далі до Чорноти, – так бери бранців.
Чорнота моргнув своїм козакам, щоб одв’язали шляхтича, сам же, зскочивши з коня, наблизився до Галини.
У ту мить Христина, що ввесь час, сперши дух, слухала суперечку козаків, обхопила його коліна і почала цілувати його червоні сап’янці.
– Це моя годованка! Я її, сирітку, вигодувала й виростила змалечку. Помилуй її!
Полковник ледве виплутався з рук Христини і наблизився до Галини, щоб одв’язати її од стовпа, але, зустрівшись з поглядом блакитних очей дівчини, засоромився її голого тіла і, знявши з себе жупан, обгорнув раніше ним упоперек її стан і вже тоді почав одв’язувати її од стовпа.
Перший час, коли Галину вхопили вовгурівці і, роздягаючи її, почали над нею знущатись, нещасна дівчина була здивована й ображена у найкращих своїх почуттях, не розуміючи, за що це такі люде, як і батькові хлопи, що їх вона з дитячих літ так любила, як рідних, і знала за завжди добрих і прихильних до неї, хочуть скривдити її, познущатися з неї і навіть замучити на смерть.
Коли її, роздягнену, почали в’язати до стовпа на очах натовпу озвірілих людей, смертельний сором обхопив душу дівчини, і вона з плачем почала просити, щоб її скоріше вбили, але слова батька спинили її.
– Дитино моя… – сказав старий шляхтич. – Ти дочка славної Польщі і походиш од стародавнього шляхетського роду – не принижай же себе ані слізьми на очах, ані благанням з уст перед цими смердючими хлопами. Перетерпи муку і вмри мовчки, як тобі доля судила. Наші брати помстяться за нас.
Після того Галина глибше заховала у своєму серці образу, задавила у собі страх смерті і мовчки терпіла глузування з свого голого тіла, зневірившись у тому, що хтось, опріч її Христини, що побивалася біля неї, має серце. Через це вчинок козацького полковника, що обгорнув її жупаном, глибоко зворушив її серце, і сльози рясно побігли з очей дівчини на її ніжні дівочі перси. То були сльози не муки й горя, а сльози радості з того, що знайшлося серце у невідомого козака, що зрозуміло муку її душі. Проте, не ймучи ще віри у свій рятунок, вона звернулася до Чорноти:
– Пан бере нас на те, щоб познущатися з нас ще на очах гетьмана?
– Не бійся, серденько… – одповів їй стиха полковник, голосом, яким говорять тільки до рідної дитини. – Од мене тобі не буде нічого лихого!
Коли пан Януш і Галина були одв’язані, Чорнота хотів одягти їх у власну їхню одежу, та тільки Вовгура рішуче проти того засуперечив, кажучи, що то вже здобич його козаків. Через це на пана Януша нап’яли якесь шмаття з хлопської одежі, Галина ж так і лишилася обгорнута самим жупаном.
– Садовіть пана на вільного коня, – сказав Чорнота до своїх козаків, – панночку ж я довезу сам!
З цим словом він вхопив дівчину у обійми, підкинув її на сідло свого коня, і не вспіла Галина моргнути оком, як і він сидів уже позад неї.
– Мене ж візьміть… мене! – зарепетувала Христина. – Не покидайте мене на старість сиротою!
Стара жінка вхопилася за стремено Чорноти і цілувала його чоботи.
– Добрий козаче! – звернулася до свого збавителя Галина. – Ти вже раз пожалів мене, пожалій і вдруге: візьми небогу разом зо мною.
Чорнота моргнув одному з козаків, що сидів на чужому коні, і той, під’їхавши до Христини, підхопив її на свого коня.
Через хвилину Чорнота з своїми козаками вже виїхав за замкові ворота і зник у лісі.
Під віттям дубів стало вже зовсім смеркати. Хутко їхати було неможливо, і коні пішли повагом.
Придержуючи дівчину біля себе на коні, Чорнота міцно обхопив її стрункий стан своєю дужою рукою; Галина ж, знесилена тим, що пережила, з довір’ям горнулася до нього, як ніколи не горнулася ні до братів, ні до батька.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 134 – 141.