20. Хмельницький у пораненого Чорноти

Адріан Кащенко

Христина знала, що пан Іван, як вона звала Чорноту, повів військо на штурм Замостя, і ввесь день і ніч у непокої його дожидала; побачивши ж біля півночі, що Чорноту, блідого як крейда, несуть на ношах, вона сплеснула руками й заголосила, гадаючи, що він мертвий. Кохання козацького полковника до її годованки Галини поріднило її з ним, і тепер стара жінка побивалася за ним, як за рідним.

Козаки, несучи Чорноту поночі, дуже невміло перев’язали йому рану, так що поки полковника донесли до хати, він мало не зійшов кров’ю. Христина, живучи у Пилявському замку, була не останньою знахаркою, бо ті сім років, що її годованка пробувала у монастирі, вона, живучи у добрих обставинах, допомагала людям у їхніх нещастях та хворобах. Вміла вона добре і рани перев’язувати, і зілля таке знаходити, щоб загоювало рану, бо у ті часи лікарі були тільки по великих городах, простим же людям доводилося самим діходити, як лікарювати і допомагати один одному при лихій годині. Не маючи своєї сім’ї, Христина й привчилася до того діла.

Прочунявши з несподіваного горя й переляку, вона оббанила недужому рану і, оглядівши її, повеселішала, бо хоч ран було аж дві: одна менша, куди куля увійшла, а друга більша, кудою вона вийшла, зате маслак у нозі був цілий.

Коли Христина знову почала перев’язувати рану, Чорнота застогнав з болю і розплющив очі.

– Це ти, Христино… – сказав він стиха. – А мені здалося, що вона… Таке мені уявилося, Христино, неначе вона мені рану оббанює, і так мені любо стало, що й не боліло…

– Коли б же то, соколе мій! Мені те ще за більше б щастя було!

– Чогось я, Христино, ні руки, ні ноги не зведу. Невже ж смерть мені прийшла з такої дурниці?

– Не турбуйся, соколику, – живий будеш. Одужаєш та й знову конем гарцюватимеш!

– А вона тут, Христино…

– Хто вона? Галюся!.. Як ти те знаєш?

– Рудого Лейби голос я біля Замостя чув, а вони ж разом їхали зі Львова, то, певно, разом і у Замості спинилися.

У ту хвилину до хати прибіг збентежений Криця.

– Що тобі, друже Йване?

– Та що мені? Хоч би й пропав, то байдуже… нема кому плакати… – одповів Чорнота. – Ти скажи краще, хто мене зрадив? Чому гуляй-городина після заходу сонця не громила Замостя?

– Бо її розбили ляхи з гармат ще до полудня. Там таке лихо сталося, що сумно й говорити… Що народу загинуло!..

– А де ж були наші гармати? Треба ж було бити з гармат на ляхів, щоб не дати їхнім гарматам розбивати гуляй-городину.

– Кому ж було бити з гармат, коли на полі гетьман їх зовсім не виставив, а у гуляй-городину не дав пушкарів.

Чорнота схвилювався і хотів підвестися на ліжку, але Христина спинила його, наказавши лежати спокійно.

– А скажи, які повки були у гуляй-городині? – знову спитав товариша Чорнота.

– Та які там повки?.. Подністрянська харамжа та галицькі кияшники!

– Це зрада! – трохи не крикнув Чорнота. – Ось хто зрадив мене, й своє військо, і козацьку славу! Гетьман сам наумисне вигубляє своє військо! Доки ж ми будемо терпіти гетьмана-зрадника?

– Добре, товаришу, говориш! Добре! – почувся у сінях голос Хмельницького, і висока могутня його постать з’явилася на порозі. – Я й ліжко покинув та побіг мерщій до свого товариша-побратима, почувши, що його поранено, а він бач, як мене ганить!

– Не підходь до мене, зраднику! – проказав Чорнота з мукою на виду і одвернувся од Хмельницького.

Гетьман наблизився до ліжка пораненого ображений і похмурий, але, побачивши бліде й змарніле од муки обличчя свого улюбленого товариша, зразу засмутився, і на виду його відбився жаль і каяття. Деякий час Хмельницький стояв мовчки, голова ж його хилилася все нижче, і Криці навіть здалося, що з очей гетьмана скотилася сльозина.

– Прости, товаришу… – пригніченим голосом сказав гетьман після довгої мовчанки. – Чи я ж того хотів, чи на те сподівався? Чи не говорив же я тобі, що не хочу добувати Замостя? Нащо ж ти пішов проти моєї волі?

– Так це ти помстився? – обізвався Чорнота. – Добра ж у тебе помста: на мене розлютувавсь, а вигубив кільки тисяч неповинних людей!.. Та ще яких людей?.. Тих, що покинули і жінок, і дітей та віддали своє життя тобі до рук… Тих, що, як на Бога, покладали надію на тебе, сподіваючись, що ти виведеш їх з ярма на волю… Ти ж не помислив нічого ліпшого, як послати їх до різниць? Геть же від мене, Каїне! Не побратим ти мені… Як тільки одужаю, так тільки ти мене й бачив!

Хмельницький одійшов до столу і довго сидів біля нього, мовчки схиливши голову на руки. У хаті стояла важка тиша. Христина й Криця почували себе ніяково і не знали, з чого почати розмову.

Нарешті гетьман наче прочуняв і обізвався:

– Христино! Дай мені горілки. Тяжко мені від прокльону побратима! Нехай, може, хоч горілкою заллю своє горе, що не розуміють мене навіть найближчі мої приятелі.

Христина постановила на стіл сулійку з горілкою і дещо до закуски. Хмельницький налив дві чарки і звернувся до Криці:

– Випий хоч ти, пане сотнику, зо мною, коли господар лежить!

– Я, пане гетьмане, не звик пити серед ночі! – одповів Криця.

Хмельницький хитнув головою:

– Так… так… Добре! Це, мовляв, тільки ти, гетьмане, такий п’яниця, що серед ночі п’єш! Ну що ж? Вип’ю й сам, коли всі мене цураються…

– Та ні, пане гетьмане! – схопився щиросердий Криця. – Хіба ж я цураюся? Якщо вам самому сумно пити, так я вип’ю.

Він сів до столу насупроти гетьмана і випив разом з ним.

– Послати треба ранком у Львів по найкращого лікаря… – сказав Хмельницький Криці, трохи заспокоївшись.

– Не треба! – обізвалася, почувши те, Христина. – Я йому скоріше вигою рани, ніж лікар.

– Знахаруєш?.. – глянувши на Христину суворо, спитав гетьман. – Ну гляди ж мені: як за три дні Йванові не полегшає, то погано тобі буде.

Хмельницький знову деякий час просидів мовчки замислений, далі ж налив собі чарку і, випивши її, сказав:

– От так, пане сотнику… Визволяв Україну од ляхів-гнобителів Наливайко, визволяли Лобода, Трясило, Жмайло, Павлюк, Остряниця… А чого досягли? Не зуміли вони свою неньку визволити, а тільки тяжчого ярма їй добули! А я от зумів! Я погромив поляків під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявою… Та як ще погромив? Так, як споконвіку ніхто їх не громив.

– Козаки побили ляхів, а не ти! – обізвався Чорнота. – Козаки та посполиті життя своє віддавали, а ти тільки дивився!

– Так-так, братику… козаки! – спокійно повів Хмельницький далі. – Хіба я ганю козаків? Та тільки вони й тоді не шкоділи свого життя, як ходили з Павлюком, Гунею та Остряницею… А отже, не подужали поляків. А зо мною подужали. От ти й міркуй, у чому тут річ… А тепер от, коли Богдан побив ляхів і вискріб їх геть з України, як гній з пораненого тіла… тепер всі стали розумніші за нього. Тепер уже годі слухати Богдана!.. Тепер уже й іншого гетьмана можна обрати!.. Тепер уже Богдан зрадником став!..

– Не потурай ляхам! – обізвався Чорнота. – Не вигубляй козаків – не будемо зрадником звати! За що ти вигубив неузброєних людей у гуляй-городині?

Гетьман підняв голову і, метнувши грізно очима, вдарив долонею по столі.

– Щоб корились своєму гетьманові, а не гвалтували на чорних радах! Коли гетьман зумів перемогти польське військо, так він зуміє й вдержати ту волю, що здобув Україні! Ваша думка така, що треба розвалити Польщу дощенту, моя ж така, щоб жити з нею у вільній спілці; бо як розвалимо Польщу, то зараз порозтягають її сусіди; розтягаючи ж її, порозтягають і нас, що стоїмо на шляху!

– Між козаками й ляхами вже не може бути згоди! – обізвався Чорнота.

– Буде те, що Бог дасть… А треба дбати про те, щоб така згода була можлива. От тепер поляки обирають нового короля. Я написав до сейму, щоб обрали Яна-Казимира, бо я вже з ним змовився: Україна при ньому буде вільним князівством у рівноправній спілці з Польщею. Якщо ж пани мене не послухають та оберуть королем когось іншого, так тоді я піду на Варшаву, настановлю королем, кого сам забажаю, і примушу панів робити те, чого я хочу!

– Ох, ох, ох! – простогнав Чорнота. – Мало ще навчив тебе Чаплинський польського братерства, як засік на смерть твого сина та одібрав дружину!

На обличчі гетьмана відбилися болючі згадки, і він схопився з-за столу.

– Не нагадуй мені про те, що рве мою душу! – Він трохи походив по хаті і сказав спокійніше: – Того, що було, вже не повинно бути. Тепер пани повинні схаменутися і поводитись з нами по товариству.

– Ох, тяжке буде у тебе похмілля після лядського меду… – не вгавався Чорнота. – Та шкода, що те похмілля буде не тобі самому, а через тебе й усій Україні!

Хмельницький наблизивсь до недужого.

– Ну годі, Йване, сперечатись! – сказав він щиро. – Прости мене та спи спокійно.

– А я завтра знайду такого зілля, – обізвалася Христина, – що недужому зразу полегшає.

Надворі вже благословлялося на світ. Гетьман пішов з хати, Крицю ж Христина попросила лишитись біля недужого, бо сама лагодилася йти по зілля.

Через годину стара жінка ходила вже по пролісках, вишукуючи зілля, у голові ж у неї стояла все одна думка:

«Він мучиться й горить, мов у огні; серце його прагне милування від руки тієї, кого покохало; вона ж, що теж його кохає, – тут, за півмилі, і не знає того, не відає…»

Щиросердна жінка знайшла зілля для рани козака, надумала й того, як добути ліків для його серця. Весела повернулася вона до хати і, упорядкувавши все біля недужого, пішла по сусідах добувати дівоче українське вбрання. Шукати його було недовго, і у обід Христина повернулася до хворого; надвечір же, нагодувавши обох козаків, попросила Крицю переночувати біля Чорноти, а сама, заховавши дівоче вбрання у кошик і заклавши його зверху буряками, пішла на вулицю.

Стара жінка надумала скористуватись з того, що знала, як поляки пускали селянок у Замостя на базар, і пішла на ті саме стежки, що ними напередодні ходив Чорнота з козаками.

Біля мурів кріпості вона застала, що поляки копали ями й ховали повбиваних козаків. Біля мосту стояв вартовий; проте він не спитав Христини, а, глянувши на її буряки, сказав:

– Щастя твоє, що не приходила вчора, а то чи була б і жива – невідомо.

Через хвилину Христина була вже за хвірткою у Замості і пішла вулицями, розпитуючи про пана Януша.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 244 – 249.