13. Чорнота штурмує Львів

Адріан Кащенко

Підступивши з військом під Львів, Хмельницький покликав полковників і всю військову старшину у свій намет на вечерю та щоб разом перемовитись і про військові справи.

Посеред гетьманського намету стояв довгий стіл, а на столі кільки жбанів з вином та медом. Посудь на столі була вся срібна, добута на війні од поляків, їжа ж за вечерею була проста: ковбаси, печений валах та кільки полумисків вареників. Пили за вечерею чимало. Всяк сам коряком наливав собі у кухоль з жбану вина; тієї ж моди, щоб вино наливали пахолки або служниці, тоді ще не було.

Гетьман випив уже три кухля венгерського і заохочував до того й гостей. Дехто з останніх уже й сп’янів так, що хоч би й до свого намету йти, так гетьман нікого з-за столу не пускає.

– Пийте, друзі мої й побратими! – говорив він, підливаючи декому вина власною рукою. – Пийте за славу козацьку й за щасливу долю неньки України!

Коли всі випили, Чорнота звернувся до гетьмана:

– Давай же, батьку, прославимо завтра Україну на ввесь світ: добудемо завтра Львів. Нехай з завтраго він буде рідним братом нашому славному Києву, бо Львів і Київ – діти однієї неньки України!

– Чого ж хапатися?.. – сказав Хмельницький. – Треба раніше обдивитись на мури та рівчаки та постріляти з гармат, а тоді вже бити на місто.

– Нема чого й роздивлятися довго!.. – сперечався Чорнота. – Я тобі його добуду до обід… Тільки дозволь!..

– Гляди, щоб не обпікся!

– Не бійся! Чорнота ще ніколи козацької слави ворогам під ноги не кидав!

– Бити ляхів… Бити! – почали обзиватися й інші полковники. – Треба бити на них, поки не опам’яталися, бо як не візьмемо Львова враз, то бісового батька добудемо його з часом!

Гетьман важив так, що опанувати Львовом нелегко, і, щоб не виявляти перед старшиною свого небажання добувати його, рішив дати Чорноті самі наймолодші повки, маючи надію, що з ними військовий обозний у город не вдереться, а все-таки налякає поляків, і ті почнуть одкупатись.

– Ну, нехай буде по-твоєму, – сказав він до Чорноти. – Дам завтра тобі скільки повків і йди з ними пополохай ляхів!

Ранком другого дня Чорнота, довідавшись, що гетьман призначив на штурм Львова самі молодші повки, сів на коня і поїхав обдивитись на них.

Всі повки, кількістю десять тисяч людей, складалися з селян та ремісників, що тільки недавно підвели рахунки з своїми панами. Всі вони були з Волині, Поділля та Галичини, де повстання піднялося тільки останніми часами. Одежа на всіх була селянська, різноманітна: хто був у чумарці, хто у сіряці, а хто й у самій сорочці, не вважаючи й на осінь. На ногах не всі мали чоботи, – багато козаків були у постолах. Узброєні козаки були здебільшого списами, проте, чимало їх було з вилами й косами без ніякої іншої зброї; галицькі ж опришки були здебільшого з самими киями, через що їх і прозвали кияшниками. Рушниць у молодих повках було обмаль, та й ті, що були, годилися тільки для полювання, а не для бою.

Невважаючи на такий склад своїх повків, Чорнота не журився, бо він уже надумав, як добути Львів майже без зброї.

– Що ж, панове молодці… – весело звернувся він до козаків. – Будемо бити ляхів?

– Та вже ж не милувати їх, єретичних синів! – одповідали козаки. – Вони нам уже у печінках сидять!

– Глядіть же, діти! – почав повчати козаків Чорнота. – Гетьман посилає вас у перший великий бій, щоб вивірити, чи справді з вас козаки будуть, чи, може, вам тільки телят пасти та сіяти гречку…

– Не бійся, батьку! – залунало по полю. – Віддячимо ляхам за їхнє знущання. Багато вони пили нашої крові, нап’ємося сьогодня й ми їхньої!

– Та глядіть ще!.. Тут, у місті, більша половина наших людей – українців. Щоб не було помилки… Щоб не вбити замість ворога свого брата; бийте тільки тих, хто сам погрожує вам своєю зброєю. На чуже добро очей не поривайте! Поки не заграють у сурми, ніде не спиняйтесь, хоч би перед очима золото було розкидане! Куди вестимуть вас полковники, туди й суньте міцним натовпом. Будуть ляхи бити на вас з гармат, та ви на те не вважайте… Один раз мати на світ породила – один раз і помирати… А смертю своєю дітям вашим та меншим братам волю на ввесь вік добудете! Чи гаразд, діти?

– Гаразд, батьку, гаразд! Помремо за рідний край!

– Ну, нехай вас Бог благословить і заступить Мати Божа!

Чорнота зняв шапку й перехрестився у той бік, де саме вставало сонечко і де лишилася рідна всім Україна, а за ним поскидали шапки й побожно хрестилися всі молоді повки.

Наділи шапки. Чорнота подав гасло. Сурми заграли, і різноманітні козацькі повки піші посунули міцними лавами на Галицьке передмістя.

Польського війська у передмісті було обмаль, а вали та засіки навкруг передмістя були невисокі й неміцні, і козаки, як весняна повідь, знесли всі перепони, вдерлися у місто і погнали поляків поперед себе вулицями. Рішуче оборонялися тільки католицькі монастирі, і добування їх трохи загаяло козаків.

Всі найбільше заможні з мешканців передмістя, поскидавши похапцем деяке своє збіжжя на хури, кинулися до Галицької брами Львова, щоб зрятуватися за мурами. Вулицями зчинився нечуваний гармидер, і тисячі людей та возів збилися на мості, що був перекинутий через глибокий рівчак перед Галицькою брамою.

Цього тільки й чекав Чорнота. Він ще звечора надумав вдертись у город через браму разом з втікачами і тепер кинувся до мосту на чолі своїх повків.

Комендант Львова Артішовський, побачивши, що підняти міст через натовп уже неможливо, звелів скоріше зачинити браму, лишивши втікачів козакам на поталу, та тільки й цього полякам зробити не вдалося, бо обхоплені жахом люде сунулися у браму щільним натовпом.

Почали тоді поляки палити у козаків з гармат, що стояли на мурах, та тільки й це не помогло, бо хоч козаки й падали повбивані ядрами, а все-таки натовпи їх сунулися до брами і були вже за кільки ступнів од неї.

– Нуте… Нуте, молодці! – гукав Чорнота. – Надавіть на ляхів!.. Надавіть ще!

Жах обхопив поляків, що з стін дивилися, як козаки неупинною потокою линули до брами. Скрики розпуки почулися по мурах і перекинулися на вулиці й майдани города. Аж тут несподівано позаду козацького війська заграли у сурми, а до Чорноти прибіг сотник Криця з наказом гетьмана припинити бій і одійти геть од міста.

– Він з глузду збився! – гукнув у нестямі Чорнота. – Або він ще не прочуняв після вчорашнього венгерського!.. Ми зараз мусили увійти у Львів!

– Сам не розумію, що сталося! – одповів Криця. – А тільки як побачив він тебе біля мосту, зараз схопився, замахав булавою і гукнув мені: «Біжи спини його! Верни його! Це моя гетьманська воля».

Чорнота почував себе тяжко ображеним, а проте, не насмів не послухати гетьмана, і гнівний, суворий, з насупленим чолом, повернув своїх козаків од брами і поїхав до гетьмана.

– Поглузував ти з мене, пане гетьмане! – сказав він, наблизившись до Хмельницького. – Коли б не Криця привіз мені твій наказ, я не пойняв би віри… Я подумав би, що мене хочуть зрадити.

Гетьман стояв веселий і ласкаво обхопив Чорноту рукою за плечі.

– Отже, не сердься, голубе мій! Налякав ти ляхів, ну й буде з них! Там же, у Львові, більше наших, ніж ляхів, – за що ж їх карати? Ліпше ми візьмемо з Львова великий окуп грішми, аніж без пуття поруйнуємо стародавнє місто.

Гетьман довго умовляв Чорноту не сердитись і не пустив його з свого намету, поки той не згодився сісти з ним обідати.

А у Львові тим часом дзвонили в усі дзвони і правили по всіх костьолах службу, воздаючи Богові за те, що заступив велике місто од руїн, а святі церкви од знущання й ганьби; ксьондзи ж, повчаючи людей, говорили, ніби бачили на небі святого Яна з Дуклі, котрий погрожував Хмельницькому і примусив його припинити штурм.

Увечері того ж дня Чорнота сумний ходив у наметі. Він не знав, чи у Львові пан Януш, чи повіз Галину кудись далі, а все-таки, ведучи козаків на штурм Львова, він мав надію, що може знайти там свою милу. Тепер же, коли гетьман виявив свої справжні думки, він стратив надію на те, що може скоро одшукати Галину.

Під ту хвилину козаки привели до нього невідомого чоловіка у міщанському українському вбранні, кажучи, що міщанин той розпитував про Чорноту по табору.

– У мене, пане полковнику, є до тебе аж два листи! – сказав міщанин, вклонившись.

Чорнота зараз вгадав, що один з листів од Галини, і, вирядивши козаків, нетерпляче вхопив листи й почав читати.

«Любий! – писала Галина. – Як би я хотіла побачити тебе. Ми так близько один од одного. Нас роз’єднують тільки львівські мури. Лейба говорить, що тобі легко прибути у Львів потай, а мені так багато треба тобі дечого сказати…»

У другому листі писав Лейба:

«Якщо ясновельможний пан полковник хоче бачити ясну панночку у Львові, так нехай убереться у міщанське вбрання і приходе завтра серед ночі до Босяцької хвіртки, що біля єзуїтського монастиря, а я там пана зустріну. Та ще пан мусить принести з собою тисячу злотих, щоб було чим засліпити очі вартовим; тому, хто подасть сього листа, треба окремо заплатити за послугу сто злотих».

Прочитавши листа, Чорнота розпитав посланця, як потрапити до тієї Босяцької хвіртки, про котру писав Лейба, і, заплативши йому сто злотих, доручив передати Лейбі клаптик паперу, написавши на тому клаптику тільки слово: «Прибуду».

На другий день Чорнота пішов у завойоване їм Галицьке передмістя, де тепер стояло кільки повків козаків, і купив собі на базарі міщанське вбрання; а увечері, написавши гетьману, що йде потай у Львів, щоб принести йому звідтіля певні вісті про ворожу силу, він пішов через передмістя до Львова.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 203 – 207.