1. Що примусило мене і Опанаса
іти в люде?
Олександр Кониський
Коли годі блукати по світу, то й годі! Послухав я Опанаса, і осілись ми на одному місці «спасати душі».
Живемо! Спокійно живемо місяць, другий, півроку; ніхто й ніщо нас не тривожить – ми ні до кого й до нас ніхто. Живемо, наче ченці, в мирі: тихо, спокійно, тихіше води, нижче трави. Встанемо вранці – зараз до чаю; нап’ємось – в садок, у холодок. У садку, мов умисне задля нас, стояв віковічний, високий, розлогий та густий клен. Отут під кленовою зеленою шапкою ми з Опанасом зараз на божу постіль; лежимо, гадаємо, розмовляємо, а більш любуємось небом та блакитним наметом. Надворі тихо, тепло, ясно… Біля нас мала дітвора грається: одно підбіжить – чоломкнеться, друге підлізе нищечком та залоскоче або смикне, третє сяде на тебе верхи – «ньо!»… Пригорнеш його до лона, вп’єшся у його пухлу щічечку та так аж замлієш… Гарно! Хіба се не життя?
Лежимо, гадаємо собі про всячину, аж поки не гукнуть нас до снідання. Гадаємо та мріємо собі, ніхто нам сього не забороняє, бо й гадаємо ми собі, і мріємо нищечком, щоб ніхто не вчув. Бо й нащо його голосно гадати? Ми бували в бувальцях і знаємо, що до чого – а хліб до борщу… Поснідавши, коли невелика спека – зараз на прохідку, а душно – знов під кленовий намет. Трохи задрімаємо до обіду; літній день довгий, обідаємо не рано. За обідом поздоровкаємось з вишнівкою чи слив’янкою, а після обіду – спочинемо, як слідує, годину чи дві… Вставши – чи купатися, чи на прохідку. Увечері чай, вечеря, та й набік у перину. Та так щодня…
Хіба не життя!
Трапляється вряди-годи заглянеш у книжку. Перш усього шукаєш, чи є «дозволено цензурою»; коли є, то й читаєш її повагом, а коли нема, так насамперед обміряєш, чи буде в неї десять аркушів, чи ні. Коли вийде менш десяти, приміром дев’ять і дев’ять десятих, так і цур їй! Значить, се таке, що краще й не читати, а то часом… Часописи – так зовсім сміливо читаємо, особливо «Московский ведомости» або «Правительственный вестник» [38], добре знаєш, що за се нічого не буде, нічого спокусливого тут не вичитаєш… Читаємо, гадаємо, мріємо!.. Часом і в політику вдаримось: а як то Бісмарк? що буде в Туреччині? що гадає мікадо?.. Про мікадо – так іноді й не вдержимось: думаємо, думаємо мовчки та й заведемо спірку таку, що мов той мікадо – рідний батько наш, а не японський імператор.
– Отже, таки мікадо справді добре діло вдіє… Заведе у себе волю, – сказав раз Опанас, прочитавши щось у «Правительственному вестнику».
– Куди йому, плюгавому! – всміхнувся я. – Хіба з ними… Невігласок отой мікадо… бач, констит…
І! Господи! Як напустився на мене Опанас, як почав він заступатися за японців!.. Він своє, а я своє; я слово, а він десять, та таку бучу підняли, що хто його зна, до чого б ми й доспорились, коли б не перебила нас жінка, спасибі їй.
– Годі вам! – каже. – Я бачила, що під ворітьми стоїть квартальний!
Ми нараз і осіли, мов води в рот набрали… Знаємо своє діло: «їж борщ із грибами, держи язик за зубами». Лучче мовчки мріяти!
І мріємо собі, гадаємо мовчки, сміливо гадаємо! Се не заказано, можна. Та воно й для самої гадки корисніш, коли чоловік держить її за зубами: там вона ніким не огуджена, не осміяна сидить собі в теплі та в добрі, наче морква в грядці, і росте, і спіє, і виспіє гаразд. Треба буде і можна буде, ну тоді її з-за зубів і пустити, вона знайде свою дорогу. Се вже я добре знаю і по собі, і по людях, і по Опанасові.
Та й куди і на що не глянь – то так воно виходить. Он під вікном у мене по купі гною ходить півень-галаган. Чого він так гордо голову дере, чого так сміливо виступає? Певно, від того, що він не кричить, не репетує, а мовчки собі думає та думає. А прирівняймо знов до нього курку: зовсім що інше – якась вона несмілива, полохлива. Через що? А через те, що чи знесла, чи не знесла яйце, інколи не яйце, а просто нікчемний наливок, а скільки вона нарепетує, скільки накудкудаче!.. Овва!
Знов же й те: як на кого, а я чоловік полохливий, і по-моєму, і мовчки, і гадаючи не треба давати волі думкам, а треба знати, де їх зупинити, бо думки таке діло, що як даси їм волю, то певно заведуть тебе в неволю. Думкам кінця нема! От, приміром, та ж таки купа гною; здається, що б можна про неї гадати, а тільки почни! Коли б, мов, оцей гній у селі та в мужика!.. Е, було б у мужика доволі товару – був би й гній; а він би його вивіз на ниву та такий-то підмет зробив, що на! Та насіяв би ячменю, а ячмінь вродив би на славу: по пояс, буйний, та колосистий, та вмолотний! Була б у мужика і каша, і кутя, і подать було б чим оплатити, і молодиця дробину розвела б…
Еге! А чом же у мужика гною нема? Чом у нього товару нема? Чому в нього землі нема? Чого у нього податі є? От і пішла гадка, і пішла, і пішла, і зупину їй нема… Заведе вона так, що й не стямишся, як скрикнеш: «Ex, коли б мені сила та воля!» – а тут тебе, раба божого, зараз за лоба та на віз, та й гайда на мочарі!.. От воно до чого можна дійти, не вміючи мовчки гадати та язик за зубами держати. Вже ж недаром старі люде видумали прислів’я: «Помовчи, язичку, папки дам». І правда! От ми з Опанасом мовчимо тепер і живемо собі покійно, наче в бога за пазухою; а колись були дурні, язикали – ну нам і вкоротили язиків…
Тепер ні! Тепер «ми самі з вусами…» Не проведуть нас!.. Та й се ще не все: з якої речі нам гадати і розмишляти? Хіба, крім нас, нікому сього робити? Хіба задля сього нема начальства? Хіба воно, оце начальство, не задля того и поставлено від бога і від царя, щоб піклувалося про нас, щоб гадало-розмишляло, що треба, а чого не треба, про що можна мовчки гадати, а про що не слід. Ну, так нехай же урядники, станові, волосні, комісари, судді і всяке інше начальство гадає, а наше діло – мовчки жити та начальство і бога хвалити…
– Коли ж, – каже Опанас, – і рада б душа в рай, так гріхи не пускають; і радніший би не думати-гадати, а тільки жити, так що ж, коли ота невсипуща думка залізе до тебе в голову потай бога, мов злодій уночі, закрадеться у мозок та й почне там господарювати… Що з нею вдієш?..
– Е, е! Опанасе, мій голубе! Сількісь!.. Щоб не лізла думка в голову, пам’ятуй перш усього: «держи язик за зубами», згадуй частіш про північ, про Сибір, «неісходиму», про начальство та не забувай – хто ми такі і що ми?.. Люде, скажеш ти. Якби то так, а то, дивись лишень, чи люде ми? Люде звались у нас з того часу, як знесено кріпацтво; за кріпацтва, правда, були «пани» і «люде», а тепер стали «обивателі»; і ми обивателі, а обивателю «не положено» гадати і розмишляти… бо, кажу ж таки, задля сього постановлено начальство…
На запомогу начальству єсть ще «преса», як-от: «Московский ведомости», «Киевлянин» [39], «Правительственный вестник» і «Сенатские объявления» [40]. Що начальству господь положить на душу, те воно розкаже в «пресі», а «преса» освітить те критичним, філософським і іншим поглядом; а для того, щоб і «преса» не помилялась і щоб у неї «ум не зайшов за розум», на поміч «пресі» єсть цензура. Ну і читай тоді та дякуй мовчки (все-таки мовчки!) бога і начальство… Коли ж вже невмоготу більш мовчати, йди до церкви, співай на криласі – от і продереш горло і вдовольниш потребу не мовчати; або у яке велике свято зайди до начальства поклонитися, поздоровити з святом – от і поговориш; не кортітиме і не страшно буде тобі, бо «поговориш» не тільки «з дозволеній начальства», але – се треба добре вважати – з самим начальством! От воно що!
Отакечки ми й мовчали: мовчали та мріяли; мовчали та гадали і рік, і два, а далі остогидло нам мовчати, та так остогидло, що й сказати не можна; наче перед смертю закортіло говорити…
– Про що ж би його говорити? Хіба про Київ? – питаю Опанаса.
– Е, ні, ні, страшно…
– Ну, про картоплю?
– Про картоплю, може, й можна, а попробуймо… Та гляди ж, обережно, озираючись, щоб хто не підслухав.
Почали та й згадали, яку-то добрячу картоплю їли ми під Пирятином у баби Оришки. От якби такої картоплі й собі розвести! Так що ж, насіння такого нема; баба Оришка і дала б – так і в неї бігма; коли б у неї було більш, коли б у неї не такий малюсінький город, так би…
– Цитьте! Що се ви почали! Бач, до чого доверзлись! Хіба забули! – гукнула на нас нянька Горпина. Ми так і присіли… Справді, далеко ми зайшли. Значить, і про картоплю не можна говорити… Цур же їй! Давай знов мовчати – спокійніш і благородніш. Мовчали цілий рік. Якраз у саму страсну п’ятницю [41] закортіло знов говорити. Ми швидше за шапки та до церкви. Стали на криласі та як гукнемо за дяком: «Искупил ни єси от клятви законний»…
Я взяв горою, а Опанас окселентує мені низом; от, думаємо собі, переб’ємо голод, продеремо горло; а дяк як штовхне під бік та до нас: «Цитьте! Щоб вам заціпило!» Чи то ми не в той голос взяли, чи хто його зна чого, тільки не дав нам співати, вилаяв і з церкви вигнав…
Перетерпіли ми суботу, а в неділю, розговівшись, знов закортіло у нас співати. Сіли біля вікна, мовчимо, кріпимося; поки люде були в хаті – терпіли, а як повиходили усі з хати, ми в один мент, мов змовились, давай співати:
У місяці у юні випала пороша,
Тим дід бабу полюбив, що баба хороша!..
та навприсядки, мов парубки, носимося по хаті та додаємо словами:
Тільки баба вирне,
А дід бабу пірне!..
Аж гульк! Перед нами квартальний!.. Ми так і застигли!..
– А що се ви робите? – питає. – Га? Співаєте?.. Хіба не знаєте, що українських пісень співати не можна, заборонено!.. Та вам за се… Знаєте… Та я вам за се!..
Мовчимо ми. Звісно, що ж тут казати? Застав над піснею… «Заступи нас мати божа!» – молюся я мовчки, а квартальний зближається до столу, де стояла паска, горілка і вино. Опанас зараз і собі туди; миттю вхопив пляшку з мадерою, налив велику склянку доверху та «Христос воскрес!» до квартального. Похристосувався і випив з квартальним. Тоді і я став сміливий і собі похристосувався і випив з квартальним. Просимо його сісти, не погордувати та свяченого покуштувати… Сів, спасибі йому, їсть і вже не сердиться, а так ласкаво питає:
– Що се вам прийшло в голову по-українськи співати?
Ми висповідались йому, наче попу на духу, розказали, як нам кортіло спершу говорити, а потім співати, усе розказали. Слухав він, слухав, та й каже:
– Коли вже ви не стерпите, щоб зовсім мовчати, так я запоможу вашій біді: інколи заходитиму до вас і будемо говорити про всячину; зо мною «про все» можна балакати, тільки з умовою – без мене мовчати, і про се, що я кажу, анітелень! Чуєте?
Зраділи ми! Та ми до сього торгу і пішки, обіруч!.. Ще раз похристосувались, випили усе, що було… А ввечері і кажу нищечком Опанасові:
– Та й дурні ж ми з тобою! Як таки так: четвертий рік живемо у Києві і не догадались самі, щоб закликати квартального та з ним розмовляти! Прямо дурні! Ну, та дякуймо ж богові, що він заради Великодня запоміг нам! «Слава тобі, показавшому нам світ!»
Ждемо день – мовчимо; ждемо тиждень – мовчимо; знов починає кортіти на розмову, а квартальний не йде. Аж ось увечері в суботу «гряде жених от полунощи». Трошки веселенький – ще краще, менше вип’є. Сіли. Мовчимо. Не знаємо, з якого боку і про що можна. А квартальний мовчки дивиться по стінах, по столах, по шафах, запримітив на столі календар Андріяшева [42], розгорнув і каже:
– Се нічого, се можна!.. А тих, знаєте, заказаних книжок, часом, нема у вас?
– Крий боже! Цур їм! Крім отсього календаря та «Байок» Глібова [43], нічого нема!..
– Бач! От «Байок» і не слід держати, бо се книжка українська, а українські книжки заказані начальством!..
Повинились ми, сказали, що сього не знали, і зараз швирнули «Байки» в грубу. Квартальний похвалив нас за се та й питає:
– А як ви гадаєте про начальство? Що таке начальство і від кого воно?
– Про се, признаться, ми не гадали; але ж звісно, начальство од бога… «Всяка душа властям да повинується, ність власті, аще не од бога суть», – вирік Опанас.
– Так, так! Розумне ваше слово! – і знов похвалив. Та й знов питає:
– А чи можна жити без начальства?
– Історія свідчить нам, – став я відповідати, але гість наш замахав швидше руками та до мене:
– Годі, годі! Гетьте з історією! Нащо вона нам? Ви говоріть не по історії, а по душі…
– По душі?.. По душі… начальство.. Як же без начальства? Хто ж би тоді піклувався про нас? Хто ж би гадав за нас? Начальство… Ми б погибли без начальства: розжиріли б, розтовстіли б, знічев’я б і бога забули… Самі здорові, знаєте, що коли б не було начальства, кому б ми платили податі і налоги? Нікому! Ті б гроші лишалися у нас у кишені; ми на них стали б розкошувати, товстіти, п’янствувати… Без начальства за кого б ми молились богу? Ні за кого! А не молячись, забули б і бога, а забувши бога і його заповіді, стали б красти, розбивати людей, розпустувати, зовсім би скаменіли, перевернулись у звірів… От що б вийшло без начальства!..
– Так, так! Правда, свята правда! – знов похвалив і каже:
– Та ще не все: без начальства не було б государства, без государства не вдержалась би сім’я, а без сім’ї, що?.. Звір’є – і те живе сім’єю…
– Не все звір’є! – роззявив я рот, а Опанас швидше мене за рукав та сам до квартального. – Порадьте, будьте ласкаві, що можна робити, а чого не можна?
– Можна усе те, що на користь государству, начальству, церкві, громаді і сім’ї… Що хоч, те й роби – тільки в хмари не заходь…
Випили!
– Я, – кажу, – ніяк не знайду собі роботи.
– А якої вам роботи?
– Та такої б, поздоров боже вас, щоб не сидіти мовчки, а можна розмишляти.
– Гм! Роз-ми-шляти… Бач, чого гиря забажала проти ночі – кісничка!.. Що ж, і така робота є: приміром – шинкувати! Скільки-то в сім ділі треба голову поламати та покрутити мозком… Се діло не просте; хто, не розжувавши, візьметься за його зараз – тпрру та ну, та й не вивезе, зникне; а шинкувати – розмишляючи… Е, се діло добре і начальство за се нічого… От і робота. Що ж?
– Нема, кажу, у мене вдачі на се.
– Ну, на службу!
– Боязко.
– Чого? Начальства? Овва! У нас начальство добре, не кусається. От же я служу десятий рік… Нема охоти на царську службу – ідіть на приватну… От у банках, в акціонерів… Там добре, тільки що треба протекції… Справді, десь та треба вам притулитись, хоч не для роботи, так хоч задля начальства; а то от начальство якось ніяково поглядає на вас: що воно, каже, за люде такі? Ніде не служать, нічого не роблять, ні до кого в гості не ходять і п’яними ніхто їх не бачив на вулиці… Щось воно та не так… Треба б назирати за ними…
Мені зараз у голову так і залізла «ідея»: господи, так се за нами знов назирають!.. Робили колись – назирали, придивлялись: «Що і для чого роблять?» А тепер нічого не робимо – знов назирають: «Чому нічого не роблять?» На яку ж тут його ступити? Як же його вгадати, де гаряче, а де боляче? Як же його жити?.. Чого ж се, Опанасе, така на нас напасть? Відкіля вона йде? Чого вона присікалася до нас? Як від неї відкараскатися?.. І почали ми з Опанасом про таку нашу біду думати, гадати. Довго думали, далі кликнули на пораду Оришку. Вже не даром люде кажуть: «Де чорт нічого не вдіє, туди бабу пошле». Баба Оришка зразу, як почула наші речі, так і рішила:
– Се все вам через те, що ви все сиднем дома сидите, між люде носа не покажете!
– Страшно, бабусю, між люде!.. Коли ж ми не люде, а обивателі… Та між людьми, сама здорова, знаєш, не вмовчимо, заговоримо, та часом таке скажеш, що опісля не відкараскаєшся…
– А ви «такого» нічого не говоріть…
– Мовчать – остогидло.
– І не мовчіть, а говоріть по-людськи.
– Про що ж його можна говорити?
– Про все, про що люде говорять. Про святих печерських угодників, про добрість начальства, про отих навіжених «соціалістів» – тільки що їх треба раз по раз лаяти і в батька і в матір; навіть про пиво, про ковбаси…
– Брешеш, бабо! – не втерпів Опанас. – Про ковбаси не можна! Сама знаєш, ковбаса – ласе діло!
– Чи вже ж?
– А чи кожний їсть ковбасу? Ні! А чому ні? Бо нема. А чому нема? Чому в одного є дві ковбаси, а в другого ні одної? Чом би не зробити так, щоб поділити ті ковбаси на всіх?..
– Бач, куди він стриже!.. Цить лишень! – перебила Оришка. – Почав з ковбаси – на соціалізм зводиш. Та за се тебе знаєш куди? Хочеш, зараз піду, докажу… Ділити! Бач, що вигадав! А нащо їх ділити? У кого дві ковбаси – хай дві і буде у нього; а в кого ні одної нема – хай заробить…
Опанас прикусив губи. Справді, страшно стало: що, як відважиться Оришка та піде доказувати, що Опанас «соціаліст» або «нігіліст», та ще й мене потягнуть!.. Тепер такий час, що ні на кого не можна покладатись… Так як же його іти в люде? Навіть про ковбасу страшно говорити…
А баба Оришка знай все своє плеще:
– Не слухайте ви оцього Опанаса! Вилізіть з свого дупла, – ідіть у люде, а то, отут сидячи, цвіллю покриєтесь, і собі, і другим віку укорочуєте… От і пані – така безталанна; усе сидить дома, усе сидить, незабаром і говорить забуде… Хоч би в театр, абощо…
– Справді, Опанасе! Гайда завтра в театр! Тільки знаєш: вельми не ляскай в долоні і більш трьох разів не викликай актора, бо такий закон видав у Києві поліцмейстер!..
Жінка моя, господи, як зраділа, почувши, що підемо в театр… Пішли, якраз на «Гугенотів» [44]. Грають, мабуть, добре, бо публіка ляскає; співають трошки фальшиво: голоси, наче колеса не мазані, риплять; зате як добросовісно кривляться актори, ще добросовісніш актриси закидують вгору ногами і зовсім вже добросовісно обголюють своє тіло там, де… звісно, вимагає сього… п’єса. Після опери балет! Гарно танцювали, а миліш усього оті голі ноги, голі руки, груди… Правда, в іншої і грудей нема, зате в другої мов кавуни – дивишся, не надивишся… Гарно! Щоб трошки нижче згори та вище знизу – так от тобі і Єва, і Адам, і едем, і первозданний мир!..
Що ж, Опанас і тут нашкодив: дивився, дививсь, а далі як плюне, а потім голосно:
– Чорт батька знає, що таке!.. Одно розпуство! От коли б нашу «Наталку Полтавку» [45]…
А квартальний на сім слові як з землі виріс та до нього:
– Що, що? Забули, що я говорив, що приказував?.. Хіба не знаєте, що «Наталка» заказана!..
Я швидше Опанаса за полу та додому. Лаємо дома Оришку, що порадила іти в театр: трохи-трохи не вскочили в халепу. Та як-бо його і вдержаться? Треба бути німим, щоб не промовити слова… Одначе ж коли за всяке слово та в біду, так краще сидіти дома та мовчати. Зареклись ми знов не говорити. Терпіли цілу зиму, тільки й жили тим, що забіжить інколи квартальний та перекинеться яким словом про бога, про начальство та вип’є півкварти вишнівки.
Ох, господи, аж страшно й тепер нагадати, як то тяжко було нам мовчати… На весну всяка твар оживає; тим-то, мабуть, і нам навесні так замулило говорити, що нічого не вдіємо! Як там не придержуєш язик, як не пхаєш його за зуби, інколи й прикусиш, а він все-таки лізе та й лізе, пробі лізе – говорити хоче, так і преться, так і пручається… Мучимось ми з Опанасом… Хто його зна, що б із нами сталося далі, коли б жінка не запримітила, що ми начебто не ті стали.
– От, – каже, – збожеволіли! Коли ви не хочете іти в люде, я дам об’явку в поліцію, що ви божевільні…
Загадались ми з Опанасом: що діяти? А що, як, може, й справді ми зсовуємося з глузду? А що, як покличуть нас «свідетельствовати в положенії умственних способностей»? А ж ми якраз наговоримо такого, що признають нас божевільними, бо будемо говорити по-своєму, а так, як слід говорити, так, як треба говорити, «по-людськи», ми ще не навчилися… Овва! Які ж ми дурні! Щоб було піти «в люде» та навчитися говорити «по-людськи»… От тепер і на!… Якраз попадемо у божевільні. Бідна моя голівонько!.. Ну, тут непереливки, жартувати нічого. Коли так, рушаймо, Опанасе! Нічого більш ждати, годі сидіти дома! Рушаймо в люде! І рушили…
Примітки
38. «Правительственный вестник» – російська офіційна газета, що видавалась у Петербурзі (1869 – 1917). Публікувала урядові розпорядження, звіти про засідання державної ради і ради міністрів, адміністративні повідомлення, телеграми з-за кордону тощо.
39. «Киевлянин» – щоденна газета реакційно-монархічного, а з 1905 р. – відверто чорносотенного спрямування. Виходила в Києві російською мовою у 1864 – 1919 рр.
40. «Сенатские объявления» – «Сенатские объявления по казенным, правительственным и судебным делам» – офіційна газета, що видавалась з 1838 р. Сенатом як щотижневий додаток до «Сенатских ведомостей». Вміщувала всі оголошення урядових установ і офіційних осіб з питань судочинства та різних урядових справ.
41. Страсна п’ятниця – день на великодному (страсному) тижні, за два дні до Великодня.
42. календар Андріяшева… – «Киевский народный календарь». Видавався у Києві з 1864 р. культурно-освітним діячем Олексієм Хомичем Андріяшевим (1826 – ?).
43. «Байок» Глібова… – Йдеться про збірку байок Л. І. Глібова, що вийшла першим виданням у 1862 р. Другим виданням «Байки» вийшли 1872 р., ще до прийняття Емського указу, яким заборонялось друкування книжок українською мовою.
44. «Гугеноти» – опера (1835) французького композитора Джакомо Мейєрбера (1791 – 1864).
45. «Наталка Полтавка» – опера українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка (1842 – 1912), написана 1889 р. за однойменною п’єсою українського письменника Івана Петровича Котляревського (1769 – 1838).
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 73 – 81.