2. Хто нас з Опанасом вивів у люде?

Олександр Кониський

Чи так, то й так! Коли в люде, так і в люде. Видима річ, що краще йти в люде, ніж поміж божевільних… Добре, але хто ж би показав нам шлях в люде? Самі не втрапимо, зблудимо. Се не те, що навпростець чимчикувати; тут треба знати: куди, коли і на яку ступити, де постояти, а де підтюпати? Де ж би нам проводиря взяти? А без нього ніяк не можна: підеш собі – погано, візьмеш цабе – ще гірше, почнеш прямувати – щоб часом до Верхоянська не допрямувався!.. Морока, та й годі! Іти треба, а їсти не можна, зовсім наче в тій казці про Івана Царевича і Сірого Вовка… Вже ж і не сидіти…

Проводиря давай шукати! До кого ж би його обернутися? Хіба до квартального – чоловік він вірний, не змилить; так п’є здорово і часом так заллє очі, що й сам не попаде на шлях, до того ще й бридко якось… Треба чоловіка поважного, заможного, хоч і торопленого, та аби «благонамеренного». Де ж його в бога такого чоловіка знайти? Купить? Не продаються на видоці, а шукати по закутках – боязко. Як його вгадаєш, чи він «благонамеренный», чи, може, і єсть якраз самий настоящий «соціаліст»… Поведе він тебе «в люде», а приведе у такий вертеп, що прямо «і в Камчатці мало місця»… Горенько, та й годі.

– Ну, кажи, Опанасе, що ти пригадав?

– Нічогісінько! Думав і вдовж, і впоперек – нічого не виходить. Треба з кимсь порадитись.

– З квартальним хіба?

– Ні, він до сього не дотепний; тут треба якусь мудрішу голову…

– Ну, до протопопа піди.

– Ходив. Справив до схимника.

– Ну?

– Був і в нього, нехай йому абищо! Визвірився, немов той сірий на підсвинка. «Ви, – каже, – питали б мене, як увійти в царство небесне, я б вам показав стежку, а то «в люде»… В люде – людей і питайте, а я чоловік не от мира сього!..» Отаке-то! Та з сим словом і прийнявся пхати за обидві щоки кав’яр з булкою та карасі та запивать мадерою. «На служіння богові треба, – каже, – сили підкріпляти…» Цур йому!

– Ну, так що ж діяти? Кого питати?

– Поспитаймо ще нашу бабусю.

– Гаразд.

Бабуся справді добру пораду дала.

– Хіба, – каже, – забули про Мукосія? А ж колись, як був він ще хлоп’ям, ви його водили в школу, тепер його черга повести вас «в люде».

– Та-та-та! Спасибі тобі, бабусю. Краще Мукосія ніхто не проведе нас… А ми-то про нього й байдуже, зовсім забули.

– Та все ж через те, що не показуєтесь в люде, а сидите неначе квочка на яйцях. Не диво, що й забули, – попрікає нас бабуся, – забудете й свою меню…

– Не дорікай-бо, бабусю! Сама поглянь, хіба не бачиш, що страшно й носа виткнути з хати; страшно слово промовити…

– Годі, годі! – перебила вона. – Хто хоче та вміє, тому не страшно… Коли ви не соціалісти, так що вам?..

– Цить! Бач, куди чеше гаспидська душа! – не втерпів Опанас.

– Чого цить!.. Дивись, чи не ти лишень – цить! Схочу – зараз заціпить! Квартальний недалеко: сама бачила, зараз пішов у шинок! – огризнулась баба.

– А щоб тобі повилазили! – процідив скрізь зуби Опанас. – От до чого дожили! Було всяково, а так не було…

Я бачив, як в Опанаса очі налилися кров’ю, як цокотіли зуби, немов пропасниця його била. Я швидше кинувся утихомирити бабу і заспокоїти старого. Раз, що бридко таке слухати, а вдруге, знов страшно: кинеться баба до квартального, почне доказувати, видавати… Нічого не докаже, нічого не видасть, бо чисті ми, наче херувими; а все-таки лиха накуйовдить: почнуть трусити, тягати в поліцію, до жандармів, а може, і в тюрму… Крий боже! Лучче в петлю…

А тим часом бабина порада і мені прийшлась по серцю: Мукосій усе відає, усіх знає, і його всі знають… Ану, обернусь до нього: догнав не догнав, а побігти можна. Рушай!

Але хто ж такий Мукосій? Мукосій – доктор медицини, і він варт того, щоб мої читателі спізнали його.

У нашому селі був убогий дякон Василь Мукосій. Тридцять літ назад довелось мені одвозити до бурси сина отсього дякона, Охріма. Готов би я був тоді на св. хресті і Євангелії [46] заприсягти, що з сього дяконенка нічого путнього ніколи не буде: таке воно було з себе непоказне, худе, пришиблене, миршаве та коряве. От же гляньте тепер, як я здорово помилився! Вийшов з сього корявого хлоп’яти не тільки що великий пан, а «великі люде», та ще такі люде, що, не знаючи, і вмер би, а не повірив, що се той самий корявий дяконенко, котрому мій Опанас проказував «Вірую»!

Мукосій тепер лікар, та ще який лікар! На весь Київ, на всю Київщину, та що Київщину, на всю… ну, хоч Європу!.. Хоч, може, в Берліні, Відні, Парижі його й не знають, зате він знає і Берлін, і Відень і навіть – що б ви думали? Не вгадаєте, – Мукосій знає Монако, бо й там він учився… Чому вчився? Звісно, чому – лікарювати. І справді, чоловік він «вчений» і добре вчений; хоча в способах і методі його гоїння людей нема нічого нереального, абстрактного; в своїх рецептах він завжди випише що-небудь таке реальне, що в аптеку за те «реальне» не менше треба нести як два карбованці…

Як і слідує всякому «вченому», Мукосій чоловік серйозний, одначе говіркий. Кілько я знаю лікарів, так вони мовчки пишуть свої рецепти, а Мукосій і пише, і розмовляє з недужим, і розмовляє не про недуг, а про що-небудь таке світове, що найбільш подобається недужому; з одним про начальство, з другим про бога і святих печерських, з третім про акції, з четвертим про вбожество; з тим про крамарство, з іншим про моральність; з тим про соціалізм, з іншим про жіночі жижки, груди або й про що інше трохи скоромне, про таке, що наше «Діло» [47] – так би зараз спихонуло…

За словом Мукосій ніколи в кишеню не полізе; зате і вважають його всі яко «світського і приятного чоловіка». Про розум Мукосія нема що й казати: розум його свідчить вже самий лікарський диплом і патент на «доктора медицини». По-моєму, він і філософ, хоча Опанас і не вірить мені, і каже, що він не ручився б за філософію Мукосія, коли б йому довелося їздити та гоїти яку-будь убогу дівчину; але ж Опанас – чоловік заздрий; я сам добре знаю, що як у мого сусіда князя Пампушкіна або у банкіра Злодійзона занепадає нянька або бонна, так гоїти їздить ніхто другий, як Мукосій.

Політики Мукосій ніякої не вважає і сам її не має, бо так воно й подобає усякому російському «обивателю». Та й нащо нам політика? До чого вона доводить? Добре ще, як тільки до гріха, а то часом і до Верхоянська… Політика – се діло не наше, се річ начальства; на те воно й постановлено від самого бога, щоб вигадувало політику, знало, коли яка політика потрібна, і давало прикази, коли обивателям яку політику слідує держати і як про неї розмовляти… Ну, а ми за начальством. Воно так і слід, і краще: по протоптаній стежці не задрипаєшся ніколи…

Ростом Мукосій не дійшов до звичайного середнього; на двадцять третьому літі він перестав рости; зате, нівроку йому, роздався завширшки. Звісно, природа своє надолужить; не там, так тут, а своє візьме. Ширина трохи обважняє Мукосія, та він привик до неї, він навик носити ще важче: інколи повні кишені напхає грішми і, байдуже, не втомиться і донесе усі гроші додому…

З виду Мукосій рудий, аж трошки червоний. Часом се вража йому. Покійна дякониха Устя сподівалася, що хлоп’я буде тільки русяве, волосся буде «під тінь» чорному. Певно, що так би воно й було або хоч так би воно мусіло бути, коли б не прикинувся якийсь чудний недуг. У бурсі ще занепав був Мукосій: спершу на голові завелась всячина, далі прокинулись шолуді (може, з очей або з пристріту!), далі все волосся вилізло, мабуть, вилиняло. Нове хоч і виросло, і виросло гарне, густе, дебеле, та коліром не вийшло! Замісто «під тінь чорному», вийшло руде, наче новий мідний лембик.

Доктор Мукосій стоїть тепер на кінці четвертого десятка: хоч трошки і світить тім’я, але се не шкодить лікарській практиці; се ще більш додає Мукосієві шаноби і степенства, особливо в таких случаях, коли доведеться йому гоїти дівчину або молоду молодицю… Вже коли лисина світить – значить, кров перекипіла, вже лікарське око не зверне туди, куди не слід. Коли ж «правила науки» вимагають зазирнути за пазуху, так що ж, у лисого лікаря око нічогісінько не побачить, кроме того, що слідує побачити лікареві «по правилам науки»… А до того, Мукосій чоловік жонатий.

Дітьми бог не благословив його: було двойко, так померли. Одначе Мукосій сподівається, що за допомогою своєї науки він підправить жінчине здоров’я і діти у нього будуть і вже такі, що не помруть. Що ся надія не дурниця, видно з того, що Мукосій половину своїх лікарських заробітків, тисяч десять карбованців щорічно, приховує в банках – «на дітей». Опанас базікає, що доктор Мукосій розуміє тут «якихось-то інших дітей» – може, дітей вбогого люду; але се неправда, бо я запевне знаю, що «на інших дітей» Мукосій щороку дає по десять карбованців на три дітські приюти.

Знов же не забувайте, що Опанас, хоч і старий чоловік, але язикатий і верзе невідь-що, приміром, буцімто Мукосій зовсім «невінчаний». Про мене, хіба не все однаково, чи він двадцять разів вінчаний, чи ні разу; я знаю, що він чоловік жонатий, і досить. Але для людей се не так. Єсть, одначе ж, люде, що бачили у Мукосія і бумагу від попа, що вінчав. Опанас і проти сього десь висмоктав, що Мукосій вінчаний не з сією жінкою: вінчали його, каже, з Аграфеною, а ся Агнеса. Кажу: яке діло, чи вона Агнеса, чи Аграфена, аби вона жінка була, а яке їй ім’я приятне, тим вона і зветься. А ж її не питали тоді, як хрестили, як її назвати! Нехай вона буде хоч і Прозерпіна або Клеопатра, аби путяща людина була та вдачна до свого жіноцького діла – от що!

Вже ж і сам Опанас нічого не втне супроти того, що Мукосієва жінка – настояща людина «женського полу», як слід бути тому. З мене, кажу, досить і того, що я знаю з уст самого доктора Мукосія; а він казав мені, що одружився на двадцять шостому літі, одружився з Агнесою, дочкою якогось крамаря, одружився, люблячи її; ніякого віна за нею не добивався і не хотів брати, та вже сам тесть силоміць положив йому в кишеню два білети на п’ятдесят тисяч карбованців…

Агнеса тоді була красавиця. Сьому не можна не вірити, кинувши погляд і тепер на Мукосіїху; очі у неї невеличкі, капельку біляві – побіліли від сліз за дітьми; вони тепер немовби в молоці, зате вони кроткі і спокійні. Треба великого знатця красоти і строгого критика, щоб ті молочні очі вважати яко ознаку невеликого розуму і величезного спокою. Бровки у неї вузенькі і з півдня такі чорні-чорні, аж сині, наче те крило у ворона. Губоньки невеличкі, тоненькі, наче барбарисові ягідки; зуби і тепер свідчать, що колись були і білі, і широкі, і гострі; конечно, задля ідеальної краси можна бажати хоч наполовину вужчих, зате плечі, стан, долоні рук, ноги – так самі і говорять, що у Агнеси колись було добре здоров’я.

Важніша річ, що Мукосіїха, хоч і любить вбиратись, але не горда. Та чом же їй не вбиратись! Вона ж багатого батька дитина і не вбогого чоловіка подружжя. Часом вона вбереться так, що вбрання краще її самої: от тоді-то наші цокотухи і почнуть верзти, що у Мукосіїхи «нема гострого ума». Запевно, що Мукосіїха вбиралась би ще краще, коли б не спиняв її доктор Мукосій: йому не жаль грошей на жінчине вбрання, але він не хоче, щоб на його подружжя заздрили люде… Та й те ще: ніяково б було, коли б стала гутірка, що жінка такого «досвідченого і вченого» чоловіка, як доктор Мукосій, так розкішно вбирається, що за одно яке її вбрання можна спорудити три «мужичі» хати з коморами і з усією оселею. Йому таки здається і те, що «добре вихованій дамі» не годиться надягати на себе «трохи не половину своїх достатків»; не через те, одначе, щоб від того було важко плечам Агнеси; плечі її, дяка богові, видержали б і втроє що важкіше…

Зате і сама Агнеса любить, береже і доглядує доктора Мукосія, а особливо побивається і пильнує про його здоров’я: щодня, як вернеться він додому з практики, вона зараз положить його любенько на канапі, сама подасть йому люльку, погладить по голові, поцілує в лисину і прийметься працювати коло кишені – значить, помагає йому в праці! Витягне гроші з однієї кишені в штанях, з другої, полапає в третій за пазухою, достане що є там, перелічить, бо не лічити ж самому доктору, їздячи по недужих, не роздивляться, хто скільки дав! Хто що дасть – доктор, не дивлячись, – в кишеню, щоб не бачила правиця, що взяла лівиця…

Доктор Мукосій не ласий до грошей, не скупий, щедрий. Отсе як перелічить Агнеса гроші з кишень, він і спитає:

– А скільки?

– Гарний сьогодня день: двісті дев’ять карбованців.

– Ну, дев’ять бери собі, а двісті сховай.

Він тільки любить, щоб праця його оплачувалась «по всіх правилах науки економії», і через те, коли в кишенях набереться менш двохсот карбованців, він промовить: «гидкий день!» – більш нічого не скаже і ввечері не поїде вже до недужих, а заверне до клубу, щоб там спочити за картами; часом повезе йому – і яку сотню виграє…

Найкращий заробіток Мукосієві літом; звісно, всюди жнива. Літом сотні недужих панів їдуть у Київ лічитися у Мукосія; він ніколи не торгується: хто що дасть, те й бере. До того він чоловік гуманний: грошей ніколи даром не бере. Приміром, випаде яка лиха пошесть: холера, обкладки, тифи, віспа – до таких недужих Мукосій ні за які тисячі не поїде, прямо скаже: «Я не спеціаліст, заразливих недугів не вмію гоїти! Шукайте кого другого». А чи так би зробив другий який лікар? Другому – що? Зовуть – і добре! Чи вміє, чи не вміє гоїти обкладки, а гроші візьме. У Мукосія таке м’яке та любляче серце, що в велику пошесть він і сам занедужає з одного жалю про людей. Особливо таким чулим до чужого нещастя став він з того часу, як поховав своїх діточок: одного з обкладків, другого з віспи. Ім’я його яко лікаря від сього нічого не втеряло, а ще виграло, бо всі тоді завірились, що доктор Мукосій справді не спеціаліст на дифтерит і віспу.

Мукосієва гуманність знає і інші ще факти. По смерті його брата лишилася убога вдова з сином. Мусила вона перебратися до Києва, щоб віддати хлоп’я в гімназію. Доктор Мукосій прийняв її до себе, дав їй хату, поки вона знайде собі місце або квартиру. Одначе минув уже рік, а вона й досі нічого не знайшла, правда, я не знаю, чи й шукала вона, а Мукосій і виду не показує, що час би вже знайти їй квартиру. Ходить вона в нього за ключницю, але що йому з того: хіба у нього не стало б достатків найнять собі ключницю? Ніколи ні разу Мукосій не виговорить своїй невістці, як часом не донесе з базару п’ятака або хоч би й злотого, бо знає, що крамарі народ теплий…

Отакий-то доктор медицини Охрім Мукосій! Тим-то його у Києві всі знають, усі поважають, шанують; усюди він «свій чоловік», усюди він знає всі входи і виходи… Тим-то я і вдався до нього, щоб вивів мене «в люде». І не помилився я! Мукосій стрів мене радо, немов рідного брата. Опанас запримітив, що він з гордощами вітав мене, та се неправда; се вже така навичка у Мукосія, що він здається нібито гордовитий.

Розказав я Мукосієві усе як слід, як попові на духу.

– Давно б, – каже він, – так пора! А то я сам собі дивувався, що чоловік ти з головою, а лежиш, згорнувши руки, ніби замер…

– Справді, я був замер.

– Ну, я воскрешу тебе. Тільки знаєш, тепер такий бридкий час… Треба бережно… Про тебе, знаєш, що гадають! Так тут абияк нічого не вдієш… Треба: раз, доказати, що ти не такий, а вдруге, щоб і мені не нашкодив… Ну, кажи ж правду: ти й досі такий, як був, чи вивітрився?

– Себто як? Ти питай напрямки, а то я не розберу…

– Справді, нам нічого обиняками; кажи прямо: віриш в бога?

– А хіба ж у нас можна не вірити?

– От бач, бач! Зараз і вбік!.. Се я знаю, що не можна, знаю ще краще, що до чужої душі мені нема діла, але ж так, знаєш, задля людей… На видоці… Без віри не можна… Ну, говів ти?

– Хотів був, так занедужав…

– От бач! Яка ж се віра! Ну, та тепер якраз спасівка, говій швидше, та говій так, щоб усі бачили, що ти говієш!..

– Добре! Я й сам думав…

– Ну, тепер кажи: чи ти соціаліст, чи ні?

– Хіба сам не знаєш! Який з мене соціаліст!..

– Гм! А нащо ж ти свій хутір продав, коли ти не соціаліст?

– Продав, бо не вмів господарювати, та треба було і в Київ перебиратись: дітвора росте, час до школи.

– Гм! Так чом же ти у Києві хати не купуєш?

– Цур їй! Клопітно… Спокійніш чужу наймати…

– Чи чуєте! Се так говорить українець!.. Аж сором слухати! Хіба забув наш символ у пісні:

Збудуй мені хаточку з лободи,

А в чужую не веди!..

Годі! Коли ти не соціаліст – купуй хату, і баста! А не купиш – я тобі не товариш! Так прямо й кажу…

«Оце пісня, так-так що пісня!» – подумав я собі, а далі й кажу:

– Дорогі хати в Києві!

– Що ж, не дешеві. А ж ти за хутір взяв тридцять тисячів, на хату буде…

А їстиму що?

– Аби хата! Всі знатимуть, що ти не соціаліст… Я виведу тебе в люде: буде і хліб, і до хліба… Сім’я велика у тебе?

– Семеро дітей.

– Се добра річ – благословив тебе господь, а мене ні… А ще скажи: чи ти вінчаний, чи так?..

– Та ще як вінчаний! Не просто, а «с разрешения начальства».

– Себто як?

Я розказав.

– Бач, який ти завзятий! – промовив Мукосій і почав сповідати мене, як і про що я гадаю. Довго, довго сповідав і вкінець звернув річ на патріотизм…

– Патріотизм, – каже, – вимагає, щоб усі ми, як один чоловік, стали на допомогу урядові супротив соціалістів і нігілістів… Се наш обов’язок… Чи так?

– Авжеж! Тільки ж, бач, Охріме, чим же я запоможу? Не йти ж мені в жандарми або в поліціанти…

– Ніхто сього й не каже. А хіба тільки й світа, що у вікні – хіба чим іншим не можна?

– Чим же? Порадь.

– Буде на все свій час.

Ми попрощались. Охрім дав слово, що приїде до мене подивитися на моє життя і виведе мене «в люде»…

Вернувся я додому. Під клен – лежу. А думки так і осіли мене: чи не краще б воно було сидіти дома, хоч і мовчки, ніж іти «в люде»? Чи не лучче буде, щоб мене зробили божевільним, ніж «людьми»? І сюди гаряче, і туди боляче… Став радитись з Опанасом, з жінкою…

– Що ж, – каже Опанас, – і «не в людях» не смачно, та і в Нерчинську…

Мене при сім слові мов хто кип’ятком облив…

– Ні, ні, – скрикнув я, – нічого довго думати! «В люде, в люде!» Нехай веде Мукосій!..

«А минувшина! – наче хто шепнув в ухо. – Минувшина! Хіба втеряти її не страшно, хіба се не мука? Але ж один тому кінець!.. Коли вмирать, так час терять…»

Примітки

46. Євангеліє – частина Біблії (головна частина Нового завіту), в якій вміщено легенди про життя та повчання Ісуса Христа.

47. «Дело» – російський літературно-критичний журнал ліберальної орієнтації, що виходив у Петербурзі в 1866 – 1888 рр.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 81 – 89.