3. Яким шляхом доктор Мукосій
виводив нас у люде?

Олександр Кониський

Тяжко ховати батька і неньку, ще тяжче спускати в могилу діток або подружжя, а чи відає хто, як тяжко ховати самого себе, самому лягти живцем у труну і чути, як справляють над тобою похорони!.. Та ще які похорони і хто їх справляє?.. Чудні похорони… Умер чоловік справді, по-людськи, по-божому, – все одно від чого б не вмер: чи з холоду, чи з голоду, чи об’ївшись, чи з пошесті якої, – вмер як слід, і годі! Тіло обернулось «в землю», бо сказано: «земля єси і в землю обернешся». Душу чи анголи на крилах возьмуть, чи нечистий потягне крюком – все одно, люде не бачать того, а тіло не чує…

Вмер і годі: нема чоловіка, лишилося тіло: вберуть його, заб’ють в домовину, в яму засиплють і кінець… Чи поплаче хто, чи ні – байдуже. Знаєш, що по закону тебе поховають: паламар за четвертака подзвонить «по душі», піп за коповика що треба вичитає, і «со святими упокой» заспіває, і «вічну пам’ять» виведе… усе як слід, по требнику. Вірній всього знаєш, що тіла твого на улицю не викинуть і ніхто голосно не реготатиме, не радітиме, що ти вмер, бо першого не можна по закону, а останнього посоромиться зробити хоч який безстидник, хоч би сам київський Піхно [48]… А хоч би хто й реготав і радів, байдуже, – бо ти нічого того не чуєш, ти не чоловік, ти мрець – і тільки!

Зовсім що інше живцем лягати в домовину! Та як лягати?.. Положити в неї не тіло своє, а минувшину свою; ховати не тіло, а дух свій, свої гадки, свій символ, свого бога!.. І чутимеш на сих похоронах не плач дітей, не вбивання дружини, а сміх і регіт «благонамеренных» шпигів, злодіїв товстопузих. Радіють вони: по-їхньому «воскрес чоловік», блудний син «вернувся до отчого лона»… Як же їм не веселитись! Як не радіти!.. Хіба се не муки! І сам ти радієш з злодіями, ховаючи свою минувшину, сам клянеш її, сам кидаєш на могилу її не землю святу, а грязюку, багно, гній з свинушника і сам протикаєш його святу могилу осиковим колком…

– От до чого дожились ми, Опанасе! Чи думали, чи гадали коли ми з тобою, що доведеться нам так паскудно вмирати?..

Опанас нічого не відповів, тільки глянув у вікно, і на старих очах його блиснули два самоцвіти.

– Чи вмирать, чи жить? Чи до божевільних, чи в Тару, чи в «люде»?..

– Чи на гіллю! – скрикнув Опанас. – Чи в Дніпро!.. На гіллю – бридко: ніби собака; а Дніпра жалко поганити… Знаєте, що у мене єсть…

При сім слові двері – рип! Ба, на порозі Мукосій.

– Я, – каже, – забіг оце до тебе на хутилочку, на годиночку: пробі, ніколи, хоч розірвись…

– Чого це?

– Недужих – ось поки! – він показав пучкою на горло. – От до обіду дві години, а мені треба заїхати до десяти недужих…

– Як же ти до всіх поспієш?

– Треба поспівати, коли не хочеш з довгою рукою під монастир!.. Сюди-туди, треба всюди… Але не тратьмо часу, кажи швидше: купив собі хату?

– Е, який-бо ти швидкий! Се таке діло, що сім раз примір, а раз одріж…

– Добрий кравець зразу одріже… Та не про се річ, а коли так, так нічого верзти невідь-що, – купуй швидше. Завтра банк продає дуже добру селитьбу. Тисячів двадцять варта!

– Еге! Не по мені жупан шитий.

– Не витребенькуй, а купуй.

– Та де ж купило взять?

– В кишені… Ти послухай: селитьба добра, банк дешево продасть… Я декому шепну, – тисячів за десять купиш…

– Се знов якось ніяково. Кажеш: варта двадцять тисячів, а купиш за десять… Коли двадцять коштує, так треба двадцять і давать…

Мукосій аж підскочив та до мене:

– А що, хіба не правду я гадав, що ти соціаліст! Настоящий соціаліст! Хіба се не соціальна теорія: «Брати стільки, скільки варто матеріал і праця…» Що мовчиш? Ну, дякую тобі, що проговорився, а то б підвіз був ти мене під піддашшя…

Я злякався, не знав що й казати, – так наче заціпило. Спасибі Опанасові, виручив: глянув на мене та до Мукосія:

– Ви, добродію, не так зрозуміли… Ми гадаємо собі так: коли ми що купуємо непоцінно, так щоб люде не сміялись або не лаяли та не говорили: «Сякі-такі, покористувались чужим добром! Селитьба коштує двадцять тисячів, а вони її взяли за половину…» От що страшно…

– Дурні ви обидва, як бачу! Вибачте за се слово… Видно, що ви живете не з людьми, а в лісі. Жили б з людьми, то б знали, що кожен розумний чоловік мізкує своє добро дорожче продать, а чуже дешевше купити. Се таке світове, що й мала дитина знає…

– А по-нашому, – каже несміливо Опанас, – тут наче пахне оманою…

– По-нашому! – перекривив його Мукосій. – По-нашому! По-вашому так, а по-людськи виходить, що ви обидва соціалісти: напхали собі в голови прудонщини та й верзете: «Власність – крадіжка – крамарство – мошенство…» А за се знаєте що? Туди, де козам роги правлять.

– Годі-бо, не сердься. Ми Прудона [49] зроду не читали… А бач, так по-християнськи, страшно, щоб гріха на душу не взять…

Як зарегоче Мукосій:

– Гріх! ГріХа боїться! Бач, який праведник! Так чого ж тобі і лізти в люде? Тобі дорога в Лавру та в схимники… Ха-ха-ха!

Мукосіїв регіт взяв мене за печінки: соромно стало, почервонів та мізкую собі, що б його таке сказати, щоб втерти носа Мукосієві, а він швидше за шапку та й каже:

– Ну, як знаєш… Хочеш «в люде» – купуй хату; не хочеш – як хочеш. Тільки знай, що поки нема в тебе своєї хати, я не поведу тебе «в люде». Сам посуди: хто ти? – пролетарій! Чого гадаєш? Іди купуй! Діло чисте, як скло, – а люде похвалять… Іди завтра в банк та купуй. Прощавай! Ніколи…

Що його діяти? Довго ми радились з Опанасом. Своя хата – діло добре, що й казати. Але справді, як же його викрутиться? Дорога, не по нашим грошам; дешево купить дорогу – чудно якось. Самим будувати – не нам за се діло браться: нічого не тямимо в будівлі. Не купити – розсердиться Мукосій, піде благовістити, що я соціаліст. Йому всі і всюди повірять – і зараз тебе, раба божого, гайда за Урал!.. Горенько наше. Кликнули бабу на пораду, розказали їй усе, що чули від Мукосія.

– Ану, стара, поверни своїм розумом та порадь нам! – каже Опанас.

– А ви селитьбу ту бачили? – питає баба.

– Ні.

– От, бачте, і видно, що у вас у бороді, вибачайте, гречка цвіте, а в голові на розум ще й не орано. Хто ж купує не бачивши? Хіба не знаєте, «завічного купця пугою б’ють». От що!

Ну, як же тут не сказати, що у баби справді голова мудра! Пішли ми, подивилися на селитьбу, – і баба з нами пішла.

Селитьба гарна; не така, як от у товстопузих банкірів, не така, як у багатирів-панів, не така, як у голоштаньків-чиновників; а от така саме, як у заміжних панків, що і в кишені у їх колись було туго, мов засупонено, і голова на свистуна не походила, і так усе було по-людськи. На улицю домик на дев’ять вікон (у нас, звісно, по закону не можна, щоб вікна були до пари). Під вікнами насаджено бузку, липи і акації білої. Будинок дерев’яний, чепурненький; двір великий; на дворі дві комори, під ними льохи, далі конюшня, колодязь, голуб’ятник і те місце, що всім треба, а за сим місцем невеличкий садок: дві яблоні, три дулі та щось сливнику; квіток не видно, а щось воно ніби пахне, ніби воняє… Опанас каже, що воняє з «місця», а баба каже, що то пахнуть у сусіда квітки… І завели спірку: воняє! – пахне! – воняє! – пахне!

– Ти б пішов понюхав у тюрмі, як воняє, а тоді б ти й знав, що пахне, а що воняє… Хіба так воняє? Начебто я зроду-віку не нюхала!

– Коли нюхала, так і нюхай на здоров’я, нехай воно тобі «пахне»… Нюхай, піди носа приложи…

– А щоб ти не діждав, щоб я свого носа притуляла, господи прости, до . . . . . . !

– Годі вам, – озвався я, – у чужому дворі завелись…

Дворище баба вподобала і зараз розписала по-своєму:

«Отут, – каже, – качки у мене полоскатимуться, отут гуси, отут поросятам загородить можна, а осьдечки коло саду стане місце на саж; можна вигодувати яку свинячку, – свої ковбаси будуть…» Подивилися в домі – і тут добре. Опанас каже, нібито стеля низько, мало воздуху, а баба спорить, що «так краще, теплій зимою буде»… Ходили, дивились, роздивлювались… А як би його у кого тямущого спитати, що воно варто?

– Як, бабо, на твою гадку?

– Хіба я знаю! Воно гарно, та хто його знає. Якби на хуторі, у нас, – ну, одні гроші, а в Києві другі…

– Розумна твоя річ.

Спитали квартального – і він не знає, але напутив нас до будівничого. Дали будівничому десять карбованців і почули від нього, що «коли що і на кого: можна дать і п’ятнадцять тисячів, а як на охотника – і більш; а як самому будувати, більш не вийде, як десять, одинадцять тисячів».

От сим я й заспокоївся. Значить, совість буде чиста, коли куплю за десять тисячів, і, глянувши на златоверхий, перехрестився та й кажу:

– Помагай, господи, час добрий! – а далі до жінки. – Чи купувати?

– Купуй.

– А ти, бабо?

– Куди люди, туди й я.

– Хоч і в соціалісти? – дратнув Опанас, не втерпів-таки.

– А бодай ти не діждав, стара собако! Щоб тобі на тім світі соціалісти лою гарячого за шкуру налили!..

– За що?

– Мало хіба ти допік мене?

– Ну, а твоя, Опанасе, яка рада: чи купувати, чи ні?

– Про мене – не треба, бо… – глянув на бабу і зупинився, – бо… дорого.

Баба визвірилася; немовби хоч і до зубів, так готова… Я аж затремтів. Коли ж несе господь квартального.

– Чи купувати? – питаю.

– Обома руками благословлю!.. Пора вам покинуть невідь-що… отой пролетаріат чи як його там! Пора, як і всі добрі люде… А нуте могорича! – Випили.

– Таке діло, що не можна… Станете господарем-власником, зовсім нове життя піде, – каже квартальний. – Станете побиватись не аби про які там незаконні речі, а про те, як би виконати свої обов’язки… А обов’язків чимало буде: перше діло, щоб дворник був «надежний»…

– Не злодій? – перебив Опанас.

– Не те! Злодій дарма, а щоб знав, коли і куди ви ходите, хто до вас ходить, про що розмовляєте, що гадаєте, і коли що – зараз давать знать…

Опанас аж поблід.

– Так се ми, – каже, – знов в опеку, та вже до дворника!..

– В яку опеку? Ніякої опеки! Закон по-твоєму опека? – гримнув квартальний.

Я швидше йому склянку калганівки… Випив, закусує і каже:

– Далі треба дивитись, пильнувати, щоб на улиці проти двору було раз у раз чисто, щоб у дворі не воняло, щоб з помийниці не лили де попало, а в одну яму; щоб з ями і з «місця» не воняло… От найважніші обов’язки господаря.

– Та й годі?

– Ні, єсть і інші, але вже не такі важні; приміром: світить «плошки» в царські дні, викидать флаги і якомога показувати радість в царські дні…

– Не купуйте, кажу вам, не купуйте! – радив Опанас на самоті. – Пом’янете моє слово, що наберемось ми великої халепи… По-моєму, краще вже хоч у Камчатку, ніж такі «обов’язки» нести…

– А що ж діяти, коли у нас інших нема?

– Хіба справді нема?

– Нема.

– Гарні ми «громадяни», чи нехай і «обивателі»! Се так до ладу… Не диво ж, що соціалісти…

– Що, що? – захрюкала баба з-за дверей. – Думаєш, я не чую, як ти пана на бунт напучуєш, у соціалісти підмовляєш? Та за се тобі знаєш що?

– Геть, стара відьмо! Остогидла ти мені! Іди доказуй! Чортового батька докажеш!.. Іди!

– Опанасе! Голубоньку! Що се ти! Подумай! – став я прохати його. – Схаменись! Ти, бабусю, не вір йому, се він з п’яних очей…

– Та вже на сей раз нехай, подарую… Справді, він п’яний… хоч в огонь, одначе, не полізе… Пам’ятуй же! Ось тільки нехай пан не купить дворища, – так от чорна земля, щоб і я так почорніла, коли не видам…

Оцим словом баба все діло порішила! Тут вже нічого міркувати було. Купуй, та й годі!

Купив! Купив якось чудно: грошей банкові я не давав, а купив якісь векслі у Мукосія, а він їх якось в банк, а банк якось засчитав… купив я якось руб за коповика, а банк узяв ті векслі знов руб за руб. Походило на якусь нісенітницю або наче на мошенство; але, як вияснив мені діло Мукосій, «по-людськи», так ніякої нісенітниці, ніякого мошенства не було, а просто тільки настоящий «законный коммерческий оборот». От як «по-людськи» і по-бабиному, а Опанас верзе, що се якийсь «гешефт»… Але ж…

От я й господар, власник. Тепер, бабо, зась тобі! Тепер я не соціаліст!.. Перебрались ми в свій д і м: як слід, по-християнськи освятили, панотець свяченою водою окропили усе…

Живемо! Баба землі під собою не чує. Жінка радіє, дітвора грається, Опанас сидить наче хмара, а я походжаю собі, заложивши, вибачте, руки назад, та згори дивлюся на всіх; на душі стало якось легко, тільки наче чого соромно, наче я що вкрав… Сам собі ради не дам, що зо мною діється: такого ще зо мною зроду-віку не було; ніщо й не болить і ніби нездужаю: на душі легко, а ніяк не засміюсь; наївся вволю, а ніби натще вадить…

– Опанасе? Що воно таке? – питаю.

– Не моє діло.

– А чиє ж діло? Хіба я вже не твій, а ти не мій? Кажи!

– Нехай Мукосій скаже, он приїхав…

Мукосій в хату, поздоровився з хлібом, з сіллю.

– Гарно у тебе, – каже, – гарно. От ще як постановиш отут софу, а тут повісиш «Сусанну», а тут розкинеш килимець, а там постав «Амура з Венерою», так зовсім буде по-людськи. Та чи не забув ти, що треба справити вхідчини?

– Мабуть, що треба. Але кого ж кликати?

– Наших усіх треба. А ж ти тепереньки наш?

– Авжеж, ваш!

– Ну, наших і клич.

– Себто кого?

– А от у неділю приходь до мене увечері, так і знатимеш, хто наші. У мене щонеділі збираються усі наші: я тебе зазнайомлю з ними…

Наступила неділя. Прибрався я гарненько у нову одежину, виголився, причепурився наче під вінець – і до Мукосія.

Боже, як гарно у нього! Світло-світло, хоч голки нижи! Квітки, килими, бронза і пахощі… Людей невеликий тиск, але доволі: і голова, і поліцмейстер, і три професори, аж п’ять попів, два жандармські офіцери, генерали і дехто з «именитого купечества». Усі такі веселі, сміються, шуткують, розмовляють так щиро, жваво, тільки, звісно, не по-нашому, а на «общепринятом литературном языке». Мукосій з усіма зазнайомив мене: кожен вітає так любляче, щиро, наче брата; кожен хвалить, що я купив дворище і поздоровляє; а поліцмейстер так прямо сказав: «Нам таких людей давайте и давайте!» Жандарми нічого не сказали, тільки похвалили, зате протопоп аж поцілував мене і промовив: «Тако радуется добрый пастырь о единой овце заблудшей и паки обретшейся». Панійок було мало, а панночок ні одної.

Найсердечній вітав мене професор фон Хапугін, чоловік літ за сорок; хоч і лисий, але ще свіжий; чисто виголений, тільки під бородою стирчало кущами волосся. Очі у фон Хапугіна чорні, палкі, привітні, як у французьких «провокаторів». Але і цілком він увесь так нагадував мені провокатора, що коли б я певно не знав, що я в Києві, так гадав би собі, що я в Парижі за часу Наполеона III [50] і що зо мною розмовляє настоящий провокатор.

– Давно чув я про вас, давно сердечно бажав спізнатись з вами, – говорив професор. – Такі люде, як ви… знаєте… світа стільки ви бачили…

– Довелось-таки поблукати…

– Мені аж заздро! Я от ніяк не виберусь, хоч би в Німеччину… Недостача грошей… дорожнеча… А може, й лучче, що я ніде не був… Самі добре знаєте, що тому, хто жив у Парижі, у Берліні, тяжко вернутися в рідний край… Тюрма у нас… ніякої волі нема!.. Ви згоджуєтесь на се?

– Та воно, бачте, як якої волі… От у німців своя воля, а у французів знов своя, а у швейцарів знов інша воля… Хто до якої привик…

– Але воля, воля!.. Можна дихати, говорити… єсть вольна преса… А у нас?.. «Киевлянин»? Ха-ха-ха!.. Цензура!.. Ви як мізкуєте про се?

– Як коли, а більше того, що народи освічені люблять порядок, а народи-темні, хижі – тим давай самоволля… Там, де порядок заживе наміцно, там освіта і література мусять вимагати цензури яко органа попереднього, направляючого течію громадського життя, мислі і науки…

Професор запалив цигарку і промовив:

– Куди нам до порядків! Он у Європі можна не вірить і в бога, а у нас не можна не ходити до церкви… Іди, молись, ладан нюхай, поклони бий, свічки став, попа в руку цілуй… Хіба в Швейцарії так?

– Без бога ні до порога, – кажу я.

– Знаю. Але се народ так гадає, і на здоров’я йому! Народ без релігії – все одно що отара овець; але нам, людям інтелігентним! Бог мій – то моя власна совість.

– І в Німеччині є, – кажу, – релігія, а французи, так ті, звісно, католики, фанатики, не те що наші православні… настоящі християни…

Професор прикусив губи і пішов, а до мене зараз поліцмейстер:

– Чи подобається вам Київ?

– Ще й питаєте!..

– Справді, гарно тут жить, жаль тільки, що шинків мало та студентів багато… дівчат одбивають… А ви як до сього діла?

– Я жонатий чоловік… Колись було…

– Овва, і я жонатий, так що ж! Хіба се кому вадить?.. А гарні, ой, які гарні єсть дівчата! Учора одна приїхала… цимис!.. – Поліцмейстер висолопив язик і облизав губи. – От коли маєте охоту, так поїдьмо повечерявши у музей: там є особлива кімната; без мене нікого з мужчин туди не пускають, а зо мною пустять… Поїдьмо!.. Вбий мене оцей святий хрест, варта того! Поїдьмо!..

– Смачна річ, та, бачте, я чоловік жонатий, а часом не втерпиш…

– Та й нащо ж його терпіти?

– Одначе ж – чистота сім’ї… святість браку… Коли б з сього не подумали, що я соціаліст!..

– Так тоді і я соціаліст!.. Нехай собі думають, що хто хоче, байдуже! Тепер ви н а ш чоловік, а хіба з наших бувають соціалісти? Та годі витребенькувати. Повечерявши, зараз в музей: подивимося на Венеру… Ай, гарна! На що вже святоша наш протопоп, а й він як побачив, так і відрізав. «Коли б, – каже., – не був я протопопом та коли б літ двадцять з плечей!.. Ой, палка, гаспидська душа!.. Так і дратує…»

Роздратував він і мене так, що я пішов швидше до панійок: гадав – хоч трохи смагу прожену, аж де там! Панійки аж потіють та, в карти граючи, ведуть речі про політику.

– Уже Мені оця Австрія! Сидить вона в печінках! Коли б моя сила та воля, я б її, гадючу голову, от як! – і з сим словом вона одірвала голову дзвонковому королю…

– Ви якого погляду на Бісмарка? – спитала мене поліцмейстрова жінка.

– Розумна голова.

– Коли б нам такого?

– Нащо він нам? Та наш Ігнатьєв [51] хоч якого Бісмарка за пояс заткне, проведе і виведе.

– От же в Берліні не провів… Навіть у Туреччину завів, а з Туреччини не вивів.

– Та, бачте, не його вина, а воля начальства; а воно краще, ніж ми, знає що і до чого…

– Прошу, панове, вечеряти! – промовив Мукосій. Вечеря була гарна: випили любенько! Випили за моє здоров’я: ще раз усі поздоровили мене і похвалили. Повечерявши, поліцмейстер зараз до мене: «Поїдьмо, завезу додому». Поїхали… Мабуть, не тією дорогою повіз він мене, бо вернувся додому вже світом…

Опанас дожидав мене, сидячи під ворітьми; але вздрівши, хто везе мене, швидше сховався. Покіль я націлувався з поліцмейстером, Опанас уже лежав у перині і хріп, нібито спав…

– Спиш, Опанасе?

– Коли б вже навіки заснути!

– Чого це так?

– Не бачив би, з ким ви їздите…

– Хіба що! Хіба поліцмейстер не такий чоловік, як усі люде?

– А вже ж такий: дві руки, дві ноги, одна голова…

– Не глузуй, Опанасе! А краще поможи вхідчини справити…

– А я думав одходну прочитати…

– Що ти!… Кому?

– Минувшині…

Щось тяжке повернулось у мене на душі. Молодість, жвавість, товариство, ідеї, народ, освіта, земля, воля, сніги, бори і Єнісей… Так оце все і встало передо мною… і страшно мені стало. Я аж затрусився, зуби застукали, наче п’ятерня у млині…

Опанасові, мабуть, жаль стало мене: швидше він до шафи, вийняв «очищену», налив повнісіньку чвертку та до мене:

– А нуте! На перший почин… швидше… разом…

Я проковтнув… скривився… в серці запекло…

– Дарма! – каже Опанас. – Се так з першого разу, далі привикнете… Се значить «заливать очі»…

Не минуло й півгодини, як в очах у мене заходили нові образи… Минувшини наче зроду не було… Передо мною стояла гарна, світла будущина: от я адвокат, от професор, от банкір, голова, губернатор… от я сила!.. Сила велика… Усіх я непокірливих давлю, усі мені в землю кланяються, вітають мене, поважають… Гарно!

– Давай, Опанасе, вдруге!

Випив і вдруге.

Контури на картині стали ще ясній. Далі, далі росту я до росту та вгору йду… От дійшов до того, що я став «чоловіком», а за спиною у мене наче хто співає: «Егда ж беззаконный Иуда сребролюбием недуговав омрачается… тебе, праведного судию…»

Обернувся, дивлюсь, аж баба навприсядки витинає, а Опанас рюмсає, наче мала дитина…

– Що це ви?

– З радощів, паночку! – каже баба. – Як узріла, з ким ви приїхали, так і зраділа, і зраділа… самі ноги носять!.. А він, дурний, плаче… От дурний! Опанасе! Дурню старий! Танцюй, гуляй!.. Ось ну!

Семени, Івани, надягайте жупани!

Ой гу!

О тепер моя воля, напитися добре дома!

Ой гу!

А Опанас рюмсає та рюмсає…

Примітки

48. Піхно Дмитро Іванович (1853 – 1913) – російський економіст, у 1879 – 1907 рр. – редактор реакційно-монархічної газети «Киевлянин».

49. Прудон П’єр Жозеф (1809 – 1865) – французький дрібнобуржуазний соціолог, один з ідеологів анархізму.

50. Наполеон III – Луї Наполеон Бонапарт (1808 – 1873) – французький імператор у 1852 – 1870 рр., небіж Наполеона І. З 1848 р. – президент французької республіки, у 1851 р. здійснив державний переворот, проголосивши себе у 1852 р. імператором Франції. Після поразки у франко-прусській війні 1870 – 1871 рр. уряд Наполеона НІ був скинутий революційним народом.

51. Ігнатьєв Микола Павлович (1832 – 1908) – російський державний діяч і дипломат. У 1881 – 1908 рр. – міністр державних маєтностей, пізніше – міністр внутрішніх справ; проводив реакційну політику. Постать Ігнатьєва була об’єктом сатиричного зображення в багатьох брошурах і памфлетах як у Росії, так і за кордоном.

Егда ж беззаконный Иуда – скорочені слова з тропаря, що співається у .

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 89 – 98.