1. У батьківському дворищі

Олександр Кониський

Батьківське Горовенкове дворище вже більш п’ятнадцяти літ наймав приїжджий панок Олександер Захарович Галкін. В Глупові знали про його тілько те, що він служив урядником у суді в Харкові, вислужив там пенсію і ради того, що в Глупові дешево жити, перебрався сюди, що він удовець, що з ним живе його дочка Наталя. Приїхавши в Глупів, Галкін сподобав Горовенкове дворище і найняв його. Дворище стояло на кінці города, колись то був просто хутір; але за п’ятдесят літ Глупів розрісся і присунувся до самого Горовенкового хутора.

Галкін не вважав на те, що дворище далеченько було від середини Глупова; раз, що він держав конячку, а вдруге, йому іменно хотілося осісти так, щоб дальше від пилу, воні, колотнечі, гуркотні, щоб округ його стояла тиша, щоб йому спокійно було доживати віку в захистку, де б природа голубила чоловіка, причаровувала до життя. Горовенкове дворище мало доволі краси, що від самої природи, а що і від рук і праці старого Горовенка.

Дворище обіймало більш десяти десятин землі: від шляху воно було обсаджене білими і жовтими акаціями, а з останніх трьох боків обкопане широким і глибоким ровом; по один бік рову розрослась така густа колючина, що навіть і собаці не можна було пролізти між нею; на другім боці рову росли товсті гіллясті верби. Від воріт до дому вела широка дорога, обсаджена липами, поміж котрих сиділи кущі бузку і білого ясміну; перед самим домом впирався в його ганок великий круглий квітник.

Дом був старинний, дубовий, під залізом, з готичеськими вікнами; чорно-сиві стіни якось сурово і гордо визирали в прогаловини дикого винограду. З дому двері вели прямо в сад. Велика долина відходила зараз під квітки, далій вправоруч ішли кущі порічок, малини, агрусу; за ними городина, за нею тік, клуня, комори, омшеник, в котрий давно, давно вже не залітали бджоли, зате ніхто не мішав водиться там осам, шершеням, пугачам. Доріжка вліво від дому вела вже в настоящий сад.

Чудовий сад був у Горовенка! Не маючи більш тридцяти п’яти літ настоящого догляду, він все-таки не спустів, і тепер він ще був красивий, дарма що містами дерева одичавіли, а в однім місті – більш десятини сливняку і вишняку чисто висохло від непролазної гущини.

Юрій Горовенко мало знав все дворище, з молодих літ він не жив на йому, а зрісши, бував тут вельми рідко: в останні ж дванадцять літ він ні разу не навідався на батьківщину. Він інстинктивно любив се дворище, як місто, де він родився, де покоїлись батьківські кістки. Ні за які гроші, ні за що в світі він не збув би того дворища, хоч йому і в думку не спадало, щоб коли довелося осісти на сьому дворищі і доживати віку. Заповітною гадкою у його було: віддати дворище земству, щоб воно завело тут ремісничу народну школу: він мізковав сю зиму умовитися про сю річ з земством; за життя матері він не хотів розпочинати сього діла, бо знав, «що вона бажала зложити кістки поруч своєї дружини».

Тепер Горовенко їхав на рідне селище, їхав не по добрій волі, а приневолений; їхав під вартою двох десятників, наче який душогуб або злодій; їхав у Глупів під надзор поліції… і не диво, що дорога батьківщина здавалася йому могилою. Хижа сила ні за що, ні про що, підборкавши йому крила, окрутивши, спутавши, пригнітивши, кине його живцем в отсю могилу: кине і не задушить його зразу, а моритиме голодом, нудьгою, щоб він вмирав повагом, день за днем: вмирав фізично і духовно, вмирав, тліючи в неволі, добивав сам себе, даремне б’ючись на волю з тої клітки-могили, з тої широкої тюрми. Йому б було легше, коли б могилу йому обібрали де-небудь на півночі; тліти-вмирати на чужині між чужими легше.

Такі сумні гадки не покидали його усю дорогу до самого Глупова. Показався на горі, заблищав золотий хрест глупівського Мазепинського собору. Горовенко глянув на його і швидше заплющив очі; йому здалось, що він лежить вже в труні; на труну поставили вже горбате віко; воно придавило йому груди; йому душно, тісно, тяжко! він один – один! Закричать би, гуконути би: «Рятуйте, хто вірує в правду і волю!» – Даремна праця! Він один, ніхто його не вчує, ніхто не поможе; ніхто не підніме віка; ніхто не випустить його на світ божий! Мусить задушитися, вмирати, а вмирати він не хоче; він хоче жити – жити, поки хоч чим-небудь помстить за наругу, за неволю, за матір. А чей востаннє попитає свою власну силу: може, скине віко домовини… І йому здалося, що він зібрав усю свою силу; вперся руками, ногами і головою в віко; напружується зірвати віко… Не бере… «Ой, ой, нічим вже і дихати».

Горовенко голосно зітхнув і розкрив очі. Коні зупинились… він у поліції. Ісправник відобрав від Горовенка атестат і взяв розписку, що він нікуди з Глупова не піде, не поїде; ніяких листів і рукописей ні до кого ні по пошті, ні через руки не посилатиме, не показавши спершу ісправникові задля цензури; коли від кого отримає лист чи що – повинен принести ісправникові на прочит; ні в кого дітей не вчитиме; ні на якій приватній службі не служитиме, не спитавши на те дозволенія начальства, і щосуботи приходитиме в поліцію.

Мовчки Горовенко підписав розписку і мовчки вийшов з поліції. Зложивши своє збіжжя на заїздному дворі, він пішов на батьківщину. «Що заспіває мені Галкін, – думав, ідучи до його Горовенко, – чи пустить жити, чи ні? Хоч би одну кімнаточку дав». Галкін за все дворище платив триста карбованців річно; отсе все, з чого мусив жити Горовенко. Правда, за ним було ще право требовати з казни щомісяця на прожиток шість карбованців, але він думав, що не годиться йому брати сі гроші. «Казна їх ні з кого другого, – думав він, – візьме, як з того ж таки вбогого народу, а хіба вона і так мало дере з його? Ні, як буде, то буде, а не хочу сього». Галкіна Горовенко бачив до сього часу разів зо три, не більше і вважав його за чоловіка сухого, черствого, без серця, за бюрократа, котрому усяке чуже лихо байдуже, а особливо – лихо чоловіка засланого, як от він, Горовенко.

День був хоч і осінній, але ясний і теплий, один з тих чудесних днів, які бувають у суху осінь на нашій Україні перед заморозками. Посупившись, вступив Горовенко в своє дворище. Серце його стисло ще міцній: могильною тишею повіяло на його. В квітнику він побачив якогось дідуся невеличкого росту, з довгою широкою білою бородою: сиве, але жовтовате волосся спускалось у його на плечі рідкими пасмами… «Се певно садовник», – подумав Горовенко і, не підходячи близько до діда, спитав:

– Діду! чи пан дома?

– А якого вам треба пана?

– Олександра Захаровича Галкіна.

– Галкіна? – переспросив дід і, наближившись до Горовенка, промовив. – От вам і сам Галкін: здорові були. Ба, ба, ба!.. і не пізнав вас! Се ви, Юрій Горовенко! – він протяг до його обидві руки.

– Вибачте, – відповів Горовенко, – і я вас не пізнав.

– Не диво, не диво! Скілько то літ не бачились! Та тоді і я не такий був, молодший був; ні бороди, ні отсих пател не носив; тепер, бачте, яким пасічником став. Прошу ж вас до хати, жалуйте; а я ще вчора сподівався вас. Жалуйте…

Ввійшовши в дім, Горовенко пізнав старі вимальовані стіни і стелі: переміни ніякої.

– Сідайте, сідайте на канапчику, – говорив Галкін. – Мені ще позавчора говорив ісправник, що ви їдете до нас «жити»… Він вас знає, товариш ваш.

Горовенко, здивовавшись, глянув на Галкіна і відповів:

– Щось не в познаку! Не в приміті, щоб були у мене такі товариші.

– Каже, вмісті були на університеті.

– А як його звати?

– Пухно.

– Ба, – згадав, – справді, були вмісті, але зроду не товаришовали.

– Ну, вибачте: що чув, те і кажу… А де ж ваші пакунки?

– Пакунки мої на заїздному дворі. у

– От тобі і на!.. се славно!.. не сподівався! Чом же ви просто сюди не їхали?

Горовенко трошки засоромився.

– Ніяково було, боявся, щоб не побезпечити вас.

– Ой, ой! мене побезпечити! чим? Гріх вам за се… Та я, як вчув про вас, що їдете у Глупів, так аж підскочив з радості. Простіть старому… правду кажу. Не лиху вашому я радів… нехай мене господь боронить від сього, а радів, що в мене буде добрий, освічений сусіда… Зараз звелів приготовити вам дві кімнати, вони у нас зайві; нам на двох і шести доволі… Ви ж отут з нами житимете?

– Коли ласка ваша, я про се і прийшов просити.

– От і дякую вам, – Галкін стиснув руку Горовенка. – Тепер і мені повеселішає… та чи ви надовго до нас?

– Може, і до смерті.

– Крий боже! Знаючи, чого ви приїхали у Глупів, я б бажав, щоб ви завтра повернули до Ломакова; але яко егоїста, вибачте, бажаю, щоб довше сиділи у нас. Ха, ха, ха!.. От як приходиться двоїтися…

Горовенко хотів щось сказати, але Галкін перебив його:

– Так я зараз пішлю за вашими пакунками.

– Дякую вам, але тривайте – треба спершу умовитись за ціну: я даром не хочу жити.

– За яку ціну? – підскочив Галкін. – Ще чого не було! Раз, що ви господар сього всього дому, а вдруге, кажу вам, ті кімнати у нас пустують. Ціни ніякої не візьму… се б була наруга мені… Годі! Нехай іде за пакунками.

– Постійте ще: крім хати, мені треба і їжі.

– Се інша річ: за їжу – гроші візьму.

Умовились. Галкін післав привезти Горовенкові пакунки і сказав йому:

– Поки суд та діло, поки вернеться дочка та сядемо за обід, може, спочинете з дороги? Ось ваші і кімнати.

Галкін провів Горовенка в приготовлені йому кімнати, миттю вийшов і так швидко зачинив за собою двері, що Горовенко не вспів і подякувати йому.

Горовенко лишився на самоті і став серед хати. Пахло трохи цвіллю. Він скинув очі на стелю і через вікно другої кімнати побачив сад, а в йому Галкіна. У голові у його мигнула чудна думка: «Чого отсе Галкін такий приязний до його, такий ласкавий? Один другого вони так мало знають; просто таки вперше, можна сказати, бачилися, а дивись ти – як стрів! Вітає наче батько сина! Що між ними? Він, Горовенко, засланець, «чоловік неблагонадежний», а він, Галкін, урядник судовий, генерал, пенсіонер… Огонь а вода…

Чи нема тут чого? Чи не підмовив Галкіна Пухно шпигунити за ним, вивідувати, як і про що він, Горовенко, мислить? Певно так! Бо з якої речі отака приязнь, таке вітання? Так, так; не даром же він так креше по-українськи! О! хитра собака!.. Ну та розумний же і я чоловік! От впопавсь, сам себе в руки віддав. Ну, що б було погодити до завтрого чи що з пакунками, не переїздити, а спершу придивитися, розкусити Галкіна; так ні! пристав наче мокре рядно… От і вскочив, Юрку! Тепер що? Сиди в сільці та щогодини пильнуй держати язик за зубами. От навіжений я».

Юрко злився і сам з себе глузовав. Звісно, що ніхто не вміє так, як українець, кепковати з свого лиха і сам з себе.

Горовенко кусав собі губи, скуб бороду і говорив: «Ну, ну! утяв до гапликів… Що ж тепер вдієш? Хіба завтра ноги на плечі та на другу квартиру – так ще гірш буде: скажуть, що я догадався про їх умови, більш почнуть сочити, десятника приставлять… ще гидше буде… Отсе втяв… Господи!.. Ну що ж?.. Поживу тут тиждень, нехай вже місяць; зберусь на гроші; пригадаю якусь підходящу причину та тоді і переберусь… А поки що, сиди, коли заліз та стережись».

Горовенко обвів очима кімнату. Се була кімната його матері, тут він родився; ось той канапчик, де сиділа його неня; ось те зеркало, що вона дивилась. Погляд Горовенка упав на зеркало; він побачив себе і подався назад; на голові в його за сей тиждень показалося сиве волосся; під очима попідводило жовто-сині дуги; на чолі простяглися дві глубоких морщини… «Рано», – подумав він і переступив другу хату. Ген-ген в саду з-за дерев білів верх хреста на батьківській могилі. Юрко взяв бриль і пішов на могилу вклонитися кісткам родителя.

До могили вела кленова доріжка, котру заслало листя з дерев, що наполовину вже обсипались. Косе проміння сонця, падаючи на листя, давало доріжці вид, наче вона заслана зеленовато-золотим килимом. Під ногами Юрка листя шелестіло, немов вітало його. Доріжка вивела на долину, котрою колись гордовав старий Горовенко як найкращим містом у своєму саду. На сій долині він розводив найкращі довголітні квітки якої чоловік знаючий в квітках, закоханий в них, вибирав і садив уміло. Тепер квітки росли по всій долині самосійно, де хотіли; зате без догляду одичавіли; але, може, дичавість їх була краще культурної вроди. Доріжка кругом обгинала долину, в головах котрої покоївся старий господар саду, ніби з могили доглядаючи його.

Могила була в великому догляді: округ неї і тепер ще пишалося ціле озеро осінніх квіток. Горовенко обійшов могилу, став у головах, положив перед хрестом три земних поклони і повернув до дому другою стежкою, обсадженою сріблолистими тополями. Ся доріжка привела до другої долини, по котрій, мов шматки золота, жовтіли гвоздики; серед долини стояла величезна ялина, так вміло підстрижена косою, що здалеку видавала велику копицю свіжої зеленої трави. Відсіля доріжка взяла вліворуч і привела до дому.

– А що, любовали своїм добром? – спитав Горовенка Галкін. – Гарний сад, чудовий сад, є чим любовати! Раю не треба… О! ваш татусь був великий художник.

Горовенко подяковав за се, а ще більш за догляд могили.

– Одначе ви і не спочили?

– Ні, – відповів Горовенко, – нехай вже вночі.

– Прошу ж до столу, чим бог послав. Ждав, ждав доньку – нема; мабуть, там обідатиме… а їсти вже хочеться. О, що не люблю я сього ждання, страх як не люблю. Добре розумію, що їй там, у Глупові, веселій… звісно, молода; що їй з мене старого?., скучно… а все-таки не люблю ждати… Тепер, дасть бог, з вами буде веселіш… може, більш сидітиме дома, а то не вдержиш її нічим.

– Із мене не веселий сусід, – відповів Горовенко.

– А нуте по чарці! дулівка, – просив Галкін, наливаючи жовтої, густої як патока, настоянки.

– Дякую вам, не вживаю зроду.

– Ге, ге! в нас сього не можна: та ви покуштуйте тілько, губи до чарки приложіть тілько, а вона сама поллється: се не дулівка, а чистий нектар, «дар небес». З вашого саду. Я такий охочий до сього нектару і щороку підбавляю; хоч, правду сказати, ні з ким до смаку випити… Воно-то є, кажу, пити, аби пучкою кивнув – глупівці цілою отарою, мов до водопою, налетять, щоб вицідити, та з ними не охота… Я настоянку шаную!.. Ось нуте ж бо… За ваше здоров’я!

– Єй-богу, не п’ю.

– Та бачу, що не п’єте, – шутковав Галкін, – тим-то і прошу, щоб випили. Не можна, не можна не випити. Се десятилітня та яка! Гляньте! мов янтар. – Галкін підняв чарку проти сонця, глянув, цмокнув і випив. – Не хвастаючись кажу: рідка настоянка; пив я колись у Животовського в Опошні, добра і в його, нічого сказати, а все-таки далеко до моєї… Ось покоштуйте!

Горовенко не змагався більш; він знав, що не випити з рук поляка старої «wodki», а з рук українця настоянки – значить обідити господаря! Він відпив з чарки «по Марусин поясок».

– А що? яка? – спитав Галкін.

– Справді, вельми добра! Горілки і духу нема.

– Горілки? кажете ви! Бачу, що ви справді не питуха… Тут горілки і близько не було… Ось нуте ж кінчайте.

Горовенко допив.

– Тепер по другій, – промовив Галкін.

Як не змагався Горовенко, але Галкін так пристав до його, що мусив випити і по другій, зате в кінці обіду очі в його посоловіли.

– Тепер на бокову, – радив Галкін, – я сам туди ж.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 461 – 467.