2. Наталка

Олександр Кониський

Чи настоянка, чи дорога з її впливами вложили Горовенка, тілько лише, не вспів він перевернутись на другий бік, як заснув і проспав, не роздягаючись, до самого ранку. Вийшовши до снідання, Горовенко вперше побачив Галчину дочку Наталку: вона сиділа за столом. Як тілько ввійшов Горовенко, вона встала, пішла йому назустріч, простягла руку і привітливо попросила сідати до столу.

Наталі недавно минуло двадцять вісім років. Стройна, висока, хоч трохи і повновида, вона зразу звертала на себе хоч чию увагу. Смугле, наче італьянське лице, з легким ніжним рум’янцем на щоках; очі темно-блакитні, широкі, вогкі, чудовні очі; вони не блищали, не горіли, а сіяли якимсь м’яким, теплим сяєвом; ніс прямий, гострий; з-за коралових губ визирало два ряди маленьких, білих, мов крейда, зубів. На ніжно-рожеве плече спускалась з потилиці довга, товста темно-золотиста коса м’якого шовкового волосся; воно аж одлискувалось.

Більше всього вражали її очі, і не то щоб самі очі, а погляд їх – бистрий, глибокий, задуманий, спокійний, наче журливий, але гордий і ясний: щось незвичайне, щось таке, чого нема в других, світилося в тому погляді. Погляд і вирази лиця мінялись у Наталки незвичайно бистро і без її волі; мінялись так, що по ним не можна було постигнути того, що діялось там, в душі, в самій глубині її.

Горовенкові з першого погляду здалося, що у Наталчиній душі загніздилась якась сила, непостижима для неї самої, котра і керовала єю, гралася єю як хотіла, що сама Наталка, як кажуть, полум’я; але через кілька хвилин вона вся змінилась, і перед ним була натура холодній самого льоду, і в очах її він побачив чудний, наче хижий, але мертвий погляд.

– Чи добре спалося вам? – спитав Галкін у Горовенка.

– Послі вашої настоянки, хоч не схочеш, так заснеш.

– Ось покоштуйте ще сеї: слив’янка, вистоянка, з самих венгерок.

Горовенко підвів чарку до рота і проковтнув кілька капель. З Наталкою розмова якось не йшла; Горовенко наче соромився її. Поснідавши, він пішов у сад. Йому нагадалась мати, він хотів бути самотою. За могилою цілі гони стояли вишняку і сливняку, з великою частиною сушняку. Насупротив більш коней займали груші і яблуні. Стежка повела Горовенка вниз, і вивела до ставка, на невеличку греблю, обсаджену яворами. Ставок з одного боку заріс очеретом і лепешником. З греблі Горовенко піднявся узленою стежечкою на гору: тут він зроду не був, а коли і був малою дитиною, так забув. На взгір’ю і по горі стояли купами дикі дерева: в однім місті вічно темно-зелені сосни; в другому ялини; в третьому широковерхі дуби, там липи, а ген – берези спустили віти, неначе розпатлані дівчата у білих сорочках… далій осокори, за ними шумлять чуткі осики, на котрих осінь покропила немов кров’ю листя.

Якась строга і радісна тиша царювала тут під золото-блакитним наметом осіннього неба. Горовенко став і німо дивився округ. Натовп дерев видав з себе якихсь спокійних, гордих велетнів. Враження природи зупинило в голові Горовенка течію думок, він стояв, дивився і нічого не думав, тілько любовав природою. Пройшовши потім кілька ступнів, Горовенко вийшов на прогалину. Перед ним стояв чудесний краєвид: внизу річка Глупівка лежала сизо-олов’яною стрічкою, від неї йшло взгір’я, на котрого попритулювались невеличкі біленькі хатки селян, неначе сирітка, налякана собакою, тулиться до зрослого. За селом, на самому шпилю гори стояло з півдесятка вітряків і ліниво, повагом махали своїми крилами, немов вже і їм важко було працювати, щоб нагодовати людей.

«Час вже до двору», – подумав Горовенко і подався назад, минаючи знайомі вже картини: тепер вони не давили вже його своїм впливом, зате думки розгулялись по волі, наче пустотливі. школярі, вибігши з школи на муравник. В різні сторони сновали думки, зворушували з самого дна усю пережиту минувшину і сходились як радіус до центра, до одної невсипущої думки – про матір. Горовенко не примітив, як прийшов до могили.

– А я отсе вийшов кликати вас до обіду, – обізвався назустріч його Галкін.

– Вибачте мені! Не гадав так забаритися… пішов і не зчув-ся, як минав час, гарно тут.

– Коли б ви ще весною побули тут, а тоді б ви сказали – гарно! Се та обітована земля, де тілько і спочити людям, котрих утомило життя. Тут в отсім захистку заберешся у гущак, де тілько небо в щілині листя синіє, і забудеш про людей; про їх тяжкий пекольний побит і спочинеш в тихій безсловесній розмові серця з природою.

Горовенко мовчки слухав ліричну річ старого генерала, а думка про шпигунство Галкіна знов повернулась у його.

– Вийдеш між люде з сього Едему, – говорив далій Галкін, – і серце аж заскрипить, так заболить: тяжко жити, а вмирати не хочеться. Сподіваєшся чогось кращого, хоч і знаєш, що те краще – доля не наша, а тих поколінь, що далеко – ідуть за ними.

«Говори, говори, – думав Юрко, – знаю, до чого ти ведеш, та не проведеш мене».

За обідом Наталя кілька разів пробувала завести розмову з Горовенком, але він відповідав як-небудь коротко, дивився хмуро, з-під лоба, наче боявся глянути на Наталю.

Минуло тижнів зо два. Горовенка гризла нудьга, котру добре знають ті, котрі приневолено сиділи без діла, без людей, з котрими б ділили б свої гадки і чувства, і мусили поневолі вертітися біля одної думки, з якої іменно і треба б звернути. Горовенко рад би кинутися на всяку роботу, так коли ж нема ніякої, а тут і книжки його не приходили з Ломакова. До того ж шкодило йому ще одно сподівання. Сподівався він, що от, може, приїде до його «приятель» і привезе якийсь приказ, а з самого приказу, може, доведеться йому, Горовенкові, утекти з Глупова. От через се він не приймався за ту роботу, що ще давно в Ломакові загадав собі і задля котрої він кілька літ вже збирав матеріали: він бажав написати історію розвою економічного побиту на Україні.

Матеріалу було у його назбирано доволі, стояло тілько прийнятися, упорядковати той матеріал, звести докупи. Така робота вимагала вільного часу. А хіба ж тепер, сидячи у Глупові, мало ще було у Горовенка вільного часу! Так «мало», що він не знав, де його дівати, куди від його сховатися. Але ж всякий раз, як приходило до його бажання взятися за сю роботу, приходила з ним і така думка: «Тілько розпочну, а тут скажуть – іди! Повинен іти і піду! Піду, хоч би тут що! Підожду ще».

Отсе сподівання, не даючи йому нічого робити, тілько більше ще нудило його: він добре бачив, що в Глупові не може бути задля його ніякої такої реальної роботи, котра б провадила до поставленої ним найближчої задачі – помсти. Ся робота жде його десь в іншому місті… «а тут треба покоритись поки що, терпіти і сподіватись».

Поки стояла суха годинна погода, Горовенко розважав себе проходкою по саду. В Глупові він ні з ким не хотів знайомитись; навіть коли хто приходив чи приїздив в гості до Галкіна, він не виходив з своєї хати. Аж пішли осінні дощі, мрака, негодь і невчасне болото, з хати нікуди і носа виткнути. В таку пору ще більш чує чоловік потребу перекинутись живим словом з чоловіком.

Чув сю потребу і Горовенко, але з ким же йому розмовляти? Самого Галкіна він стерігся і силкувався не заводити з ним щирої розмови, особливо про політику; а Галкін мов умисне вернув річ на політику, на сучасне життя. Се ще більш укріпляло в голові Горовенка ту думку, котра мулила йому з першого приїзду в Глупів, що Галкін взявся висліджувати його думки. Про Наталку думав Горовенко, що вона, хоч Галчина дочка, але натура молода і певно ще не зовсім попсована морально; а до того вона і до свого батька не вельми прихильна; з нею можна розмовляти, хоч теж треба бережно… бо все-таки…

І почав Горовенко щодня після обіду, як Галкін піде «на бокову», зіставатися з Наталкою на розмову. День за день він менше соромився і переставав боятися дивиться прямо в очі Наталці. Коли ж траплялося, що Наталя обідала у кого в Глупові, Горовенкові наче чогось не ставало. «От що значить потреба розмови з чоловіком», – думав він в таких случаях, сумуючи самотою; а нудьга зараз вилазить до його, мов баба стара з запічку, пристане і гнітить…

Прийшла зима. Приказ не приходив… По ночам стало нівідь-що снитись. А мати стала частій ввижатися йому та інколи не одна, а стоїть з якоюсь дівчиною; наче ся дівчина і по знаку йому; здається, десь він її бачив; але скілько не силкується він здумати, ніяк не згадає, хто вона і де він її бачив. Нічого мати йому не говорить, тілько стоїть, дивиться на його своїм мовлячим поглядом: здається Горовенкові, що вона хоче промовити: «Юрасю, забув?» – і він кинеться до неї, припаде до лона і скрикне: «Матінко моя! не забув я, нічого не забув! Сама бачиш, сковано мене по рукам і ногам». Мати щезне, а дівчина стоїть… Чого вона стоїть? Хто вона така?

Прокинеться Горовенко хмурий, замислений, блідий, наче з недугу.

– Нудитесь ви, бачу, – говорив йому Галкін, дивлячись, як він марніє, – не диво! Стілько літ провели з людьми, з ділом, привикли… а тут, у Глупові, що? Сам знаю, що сидіти, зложивши руки, в чотирьох стінах тяжко, обридне; хоч кого нудьга возьме… ви б писали що в журнали, в часописи, – радив Галкін.

«Не проведеш, не проведеш мене», – думав собі Горовенко, слухаючи Галчину пораду і відповідав йому:

– Як же мені писати, самі знаєте.

– Знаю! Ісправникова цензура? А хіба її обминути не можна? І пишіть тілько, а пересилати се вже моє діло.

Горовенко подякував і подумав: «Бач! як в око вліпив. Ловко під’їжджає, та дзуски! Не на такого напав», – а далій промовив: – Та й книжки мої ще і досі в Ломакові, а без них що ж я писатиму?

– Загляньте в мою книгарню, – сказав Галкін, – може, там знайдете що потрібне собі.

Горовенко і досі не знав, що у Галкіна є книгарня, бо ніколи не заходив до його в кабінет, і доволі здивовався тепер: в кабінеті стояли чотири шахви, повних з книжками. «Чудно», – подумав Горовенко і глянув в першу шахву на книжки: чудасія просто! філософічні твори кращих писателів XVIII і XIX віку! З книжок він глянув на Галкіна так, ніби хотів спитати у його: «Судовик? генерал? філософ… як се так?»

Галкін вгадав його думку і промовив:

– Дивуєтесь, що у судовика, котрий цілий вік кис у чорнилі – та отакі книжки? Правда?

– Правда.

– Не дивуйтесь! Всякі судовики бувають. Правда: велику силу за свого життя вилив я чорнила в канцеляріях, але не думайте, щоб воно залило моє серце і душу… чоловік лишився у мені і по сей день.

Горовенко перейшов до другої шахви: історія, природовідання, медицина. В третій – чисто одна поезія! оригінальні твори поетів Англії, Франції, Німеччини і Слов’янщини. В дорогому оксамиті стояла ціла полиця золотообрізних книжок. Горовенко прочитав на корінцях: Євангеліє, Біблія, твори Шекспіра, Гейне, Міцкевича, Шевченка, Некрасова… Горовенко не знав, що і думати, і тілько спитав:

– На усіх сих мовах читаєте?

– Читаю! Колись умів і говорити, та тепер чи втну… без практики не вдержиш в голові чужої живої мови… Так-от, коли що вподобається, – беріть, читайте… Я люблю з людьми ділитися книжками, та ні з ким. На лихо, і Наталя моя не вельми охоча до книжок, лінива таки. Ще поезію сяк-так любить; а що до історії, до філософії – не заманиш її… Не дівоче, видно, діло філософічні книжки… За одно хвалю її: «Кобзаря» на пам’ять знає.

У Горовенка якось приятно забилось серце.

– Значить, Наталя Олександрівна любить українську музу? – спитав Горовенко.

– Своє рідне треба любити.

Горовенко лукаво глянув на Галкіна; погляд його Галкін примітив і промовив шутковно:

– Певно, ви не гадаєте так, що українську музу люблять тілько ті, в котрих фамілія кінчається на «како – он – ко»?

Горовенко всміхнувся і собі. «Щось тут чудне єсть, чого я не розберу, – думав він про Галкіна. – Хто він такий? Не може бути, щоб був з роду українець; вже одно «ін» вказує на се. Знов же дуже в його тверда вимова нашого «и». Українець ні вовік не скаже «любиты», хіба, може, правобережні там говорять так. Так де ж там візьмуться українці – Галкіни.

Одного вечора стояла надворі страшенна темнота; дощ лив як з відра. Всі троє наші знайомі сиділи мовчки за самоваром. Наталя вертіла в руках якесь шитво і не знала сама, що з ним робити? Чи шити? Чи кинути?

– Отсе шитво стілько тобі потрібне, як мені отой дощ, що аж плющить, – заговорив Галкін, – зложи його; не псуй очей, мережаючи при свічці, краще заграй нам або заспівай. Ви чули, як вона співає? – обернувся він до Горовенка.

– Не доводилось.

– Добре співає… Музикантша з неї невелика, техніки мало, хоч чувства в неї у музиці багато; ну, а що до пісень, так, не хвастаючись, скажу: добре співає.

– Годі вам, татусю, хвалити, – перебила його Наталя.

– Се правда, а не хвала… Голос у неї не щоденний, та вміє вона свою пісню влить в душу слухача; експресія велика у неї… Ось ну, сердешна Наталю, заспівай.

Наталя не змагалася, тілько промовила:

– Вам, татусю, мої пісні шкодять… якої ж вам?

– Якої?

– Еге.

– У мене сьогодня таке на душі, що бажаю слухати, слухати і слухати, не одну, не дві, а поки утомишся, співай.

– Се довго буде, татусю.

– Ніч велика. Починай, серце.

Наталя сіла до рояля, взяла кілька акордів і заспівала:

Дощик, дощик, капає дрібненько…

– Ні, ні! сеї не хочу… Ти мою знаєш?

Наталя почала:

Tańcujcie Polki.

Співала вона, справді, гарно. Пісня її лилася оксамитовими м’якими нотами, але дивне враження робила вона на слухачів: вони сиділи нерухомі, мов яка електрична сила придавляла їх. Горовенко бачив, як в очах і на лиці Галкіна сходились і нависли густі хмари печалі, гніву і журби.

– Дякую тобі, доню, – промовив він, зітхнувши глибоко, – дойняла, якраз в саме серце вцідила. Знаєте, за що я люблю отсю пісню? – спитав він у Горовенка і, не дожидаючи відповіді, провадив далій. – По-моєму, сю пісню, – вона стара, з 30 років ще, її в Росії чи й знають, а треба її переложити і на українську, і на великоруську мову, її тепер якраз на порі співати по всій Росії.

Горовенко глянув на його дивним питливим поглядом. Галкін, наче в відповідь на той погляд, говорив:

– Хіба не те саме ми бачимо тепер скрізь, особливо в Україні? Зверніть, будьте ласкаві, вашу увагу хоч на отсе…

– Ви, татусю, мрачно і сурово дивитесь на життя, – перебила його Наталя, – і хочете, щоби всі думали по-вашому!

– Не по-моєму, не по-моєму, а по-людськи. Та от, прошу вас, прочитайте.

Горовенко прочитав: «Вчера Киевский военно-окружной суд объявил приговор по политическому процессу. Суд постановил Ивана Копчиньского [186], 20 от роду лет, признать виновным в принадлежности к тайному противозаконному сообществу, имеющему целью в более или менее отдаленном будущем ниспровержение существующего порядка, и подвергнуть смертной казни через повешение». У Горовенка виступив на чолі холодний піт; руки його дрожали; він сидів білий мов крейда.

– Читайте дальше… там вже веселіше буде… – сказав Галкін.

Горовенко читав: «Вчера состоялся танцевальный вечер в зале Киевской городской думы. Огромная зала едва могла вместить многочисленную публику, собравшуюся повеселиться. Танцевали до утра».

Галкін підскочив з свого міста, плюнув і став ходити по хаті.

– Співай, співай, доню! Співай другої. – Але перш, ніж Наталя вспіла завести пісню, Галкін обернувся до Горовенка і промовив:

– Хіба се не позор, не сором? Чоловіка присудили на смерть, а вони гайсають, радіють!

– Татусю, але Копчинський…

– Злочинець був? – хочеш ти сказати, – сердито перебив її Галкін. – Знаю, але що ж з того? Се діло суда, а ми знаємо, що він чоловік був, наш брат. Смерть висить над ним; роззявила свою прожерливу пельку, щоб проковтнути чоловіка, молодого паробка, а ми радіємо, танцюємо… тьфу!

– Сього не можна сказати, щоб публіка раділа, – заговорила Наталя. – Публіка зібралась собі повеселитися, просто не звертаючи ніякої уваги на процес Копчинського… їй і діла нема до процесу…

– Та, та, та! – перебив її Галкін. – Діла нема – тим-то я і кажу, що «їй діла нема» – бо нема у неї морального виховання! Будь у нашої публіки моральне виховання, вона засоромилась би танцювати, дивлячись на шибеницю, на могилу!.. Хіба в годину чуми, холери… Е! та що казати!.. – Галкін на одчай махнув рукою і сказав:

– Заспівай, серденько, про «Долю» [187].

В полі доля стояла,

Брівоньками моргала… –

полилися срібно-оксамитові звуки Наталчиного голосу. Від сеї не всидів вже і Горовенко; у його задрижало під жижками, він кріпко стис руку Наталі і промовив:

– Дякую.

Наталі здалося, що в очах Горовенка мигтіли сльози. В сю годину він забув, покинула його гнітюча його думка, що Галкін підкуплений шпигун.

– Коли не втомилась, так третю, – промовив Галкін до дочки. Наталка проспівала ще кілька українських і великоруських пісень. Галкін обняв її, поціловав в чоло, в обидві руки і, обернувшись до Горовенка, подав йому руку і сказав:

– Добраніч! Піду спати, а ви на мене не вважайте, коли охота є – співайте собі хоч до світу мені байдуже! Я засну, – повернувся і вийшов.

Юрко і Наталя однаково чули потребу говорити і не знали, з чого почать розмову. Наталя взяла кілька акордів і спитала у Горовенка:

– Слухатимете чи ні, як співатиму?

– Слухать я рад, та боюся, що ми не дамо спати татусеві.

– Якраз! Ви гадаєте, що він справді спатиме? І не думайте! Защепне за собою двері і прийметься плакати.

– Плакати? – переспросив Горовенко.

– Еге! плакати; і проплаче усю ніч, гадаючи собі, що його ніхто не бачить і не чує… а я раз підстерегла…

– Та чого ж він плаче? – дивовався Горовенко.

– Господь його знає. Спитати не можна. Мені спершу здавалося, що у його є яке тяжке лихо, з котрим він ховається від людей… Думала, за ненею вбивається…

– Ваша неня давно вмерла?

– Я її не зазнаю… Далій стала я примічати, що він плаче раз у раз після моїх пісень, тим-то я дуже-дуже рідко співаю… Сказать би, що в його так вже розбудоражені нерви – так то ж ні з чого. Можна б гадати, що в його серце таке вже чуле, так тож навряд.

«От добрий случай, – подумав собі Горовенко, – розпитати, висвідати у неї, що за чоловік її батько», – і промовив:

– Мені здається, що у вашого татуся добре і чуле серце.

– Може, тілько я не розумію, чи може бути добре серце у деспота!

– Що ви кажете? У деспота! Чоловік, що плаче від таких пісень, що впивається піснею про волю… не може бути деспотом.

– Не судіть так! Ви його ще не знаєте… а я… я винесла на собі його деспотизм. Я ось тілько другий рік вибилась на волю, куди хочу, туди іду, що хочу, те роблю, а то було без спросу нікуди… Сам сидить отут у заперті і мене держить; ні ми ні в кого, ні в нас ніхто. Та й тепер ще чого мені стоїть виїхати чи в театр, чи в концерт, чи так куди!..

– А мені здавалось – такий він розумний…

– Розумний, освічений – се правда… та що з того? Начитавсь він отсеї філософії і всіх людей міряє на свою мірку; аби що в кого хоч трохи не по його, вже він і відвернеться, і осудить.

– З ким же він у Глупові приятелює?

– А ні з ким…

– Я думав, з Пухном…

– Що ви! Щоб він з поліціантом приятелював!.. Та він Пухна не то що зневажає, а просто не переносить!

«Гм! – подумав Горовенко, – добре, коли б так справді; але чи не підвозиш і ти візка?» – Одначе у його наче що важке впало з серця; йому від чогось полегшало, він взяв дзиглик і сів рядом з Наталкою біля рояля. Наталка перебирала по клавішам своїми маленькими білими пучками.

– Може, вдвох заспіваєм, – сказала Наталя і стрельнула своїм поглядом Горовенкові в очі.

– Давно вже я не співав, більш півроку… здається, і голос спав. Але вибирайте яку. – Вона перекинула ноти і положила перед Горовенком дует: «Скажи ты мне: любил же ты?»

Дует не виходив до ладу.

– Треба навчиться, – сказала Наталка, – ви отут невірно берете, – вона нагнулась до нот так близько, що волосся її торкнулось об Горовенкову щоку.

– Час спати, – сказав Горовенко, скочивши з свого міста; він почув, що якась ніби електрична сила пробігла по йому.

– Спати вже хочете? – спитала його Наталка, дивлячись йому пильно в очі. Горовенко почув на собі той погляд, почув, що той погляд приковав його до міста, де він стояв.

– Ні, я не хочу ще спати… я боюсь, що ви втомились…

– Я?., я справді… ну добраніч. – Вона подала йому руку і сіла знов до рояля; вона чула якусь нову потребу бути одною, лишитися без людей; на самоті погадати.

А Горовенко, прийшовши додому, ліг в постіль, не роздягавшись; підложив руки під голову і пролежав до світу, не гасячи світла…

Примітки

186. Суд постановил Ивана Копчинского… признать виновным… – Прізвище Копчинського не згадується в документах про політичні процеси 1879 – 1880 рр. (дна: Хроника социалистического движения в России 1878 – 1887 гг. М., 1907). Тому особа Копчинського в даному випадку, очевидно, вигадана, є засобом характеристики тієї доби.

187. Заспівай, серденько, про «Долю». – Слова цієї пісні, популярної серед інтелігенції останньої третини XIX ст., належить А. П. Свидницькому.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 467 – 475.