6. Лист до міністра
Олександр Кониський
Через тиждень Горовенко звінчався з Наталею: весілля відбулось тихо, без бучності, без пишності. Горовенко став далеко спокійній; дістав знов свої папери, матеріали, прийнявся за роботу. Не страх за шпигунство Галкіна, ні сподівання «приказа» вже не тривожили його; жінчина любов, тихі, розумні розмови з тестем наче бальзам спокою вливались в його серце… Робота пішла, хоч і не так бистро, як би він хотів, але все-таки йшла. Наталка чула себе щасливою.
Тим часом вибух взрив у Зимньому дворці в Петербурзі [190]; за тим стріляння у міністра Лоріс-Мелікова і повішення Млодецького [191], а в Києві суд знов засудив на шибеницю аж трьох; двох повісили, третього, Арсенія Богуславського, помиловали. Реакція і паніка царювали скрізь по Росії, рикошетом обізвалися і в сонному Глупові.
Засуджений тепер на шибеницю попович Арсеній Богуславський вчащав колись до декотрих з київських українофілів: як вирік йому суд приговор на шибеницю, Богуславський впав в ноги жандармам, став каятися і присягатись сказати «усе, що він знає». Знав він мало – просто нічого не знав, а може, і нічого було знати. Богуславського посадили писати свою сповідь – донос. І почав він в свою нечестиву грамотку записувати усякого, кого вважав за українофіла, кого стрічав в українофілів!.. Чиє життя згадав, те і промовляв його гадючий язик, те і писала його юдина рука…. І написала вона цілу сотню імен і між ними ім’я Горовенка… Сього доволі було, щоб з Києва написали у Глупів до ісправника, щоб потрусили Горовенка.
Довелося Горовенкові вдруге винести знайому вже колотнечу, знайому наругу чоловіка і його домашнього кубла. На сей раз Горовенкові нерви видержали себе лучче; хоч трусениця пожерла усі його матеріали, що збирав задля своєї історії. Ісправнику не було написано, чого він мусить шукати, трусячи Горовенка: «отобрать все, что окажется противозаконным», – стояло у київському приказі. Пухно, чоловік з університетською освітою, не довго ламав свою освічену голову над питанням, що «протизаконне», а що ні! Він забрав усі Горовенкові папери і відіслав у Київ. «Нехай вже там розбирають, – говорив він, – а мені тут ніколи возитися над усякою дурницею, у мене і свого діла доволі, ось поки», – він проводив пучкою по шиї під бородою.
– Дурні ми, дурні з тобою, – говорив Натальський зятеві, – що б було усі твої папери держати у мене в кабінеті.
– Хто ж його сподівався на його трусеницю… а ще більш, хто б його сподівався, що заберуть «яко протизаконне» виписки і вирізки з цензурованих книжок і часописей або з архівних документів.
– Жаль, великий жаль…
– Як не жаль, кілько-то літ я збирав, а тепер все пропало. От життя!
– Юрасю любий! ти вельми стривожився, – заспокоювала його Наталя, – спочинь, втихомирся.
– Легко тобі сказати: втихомирся, та не легко мені се зробити, – відповів Горовенко. – Як його втихомиритися? Як його примиритися? Як його жити? Таке життя викликує в моїй душі не апатію, а ненависть… помсту… сліпу, може, нерозумну, але справедливу. Добре б помиритися, добре б сідати, коли б я бачив, що хоч десь далеко, далеко дніє, займається на мирний, спокійний світ, а не на бурю… коли б я бачив, що наша «інтелігентна» громада ворушиться, хоче жити своїм життям, а то!.. Я б втихомирився, коли б я бачив, що мої вимагання не сходяться з громадськими, що я мушу щось спустити, уступити і якось підладиться до громадського життя… Коли б… коли б… Гляньте, що діється: громада не живе, а тліє, гниє, наче колода в багні, у неї нема, вона не заявила ніяких своїх вимагань… До чого би тут можна примиритися, з чим примиритися, з чим погодитися, чим затихомиритися?..
Наталя не знала, що відповідати, і мовчала: вона бачила, що в політичних питаннях вона мало що розуміє, і вслухувалась і вдумувалася в спірки і розмови чоловіка з батьком.
Життя Горовенкове пішло собі спокійно, тихо; тілько у Юрковій душі не було спокою, але про се він мовчав; він не любив ділитися своїм лихом; один тілько батьківський погляд старого Галкіна догадувався, що діється в душі його зятя.
Прийшла весна 1880 року – і розпустився своєю пишною красою Горовенків сад! Природа після довгої, холодної зими ожила і звала чоловіка до себе на роботу. Знайшлась робота і Горовенкові: він зрадів; він щодня нарівні з тижневими наймитами рано вставав і виходив на роботу; копав город, садив, бороновав, підчищав дерева, вирізував сушняк, чистив доріжки, копав грядки на квітки. Приходив снідати – вставала його люба Наталя… Після снідання вона, упоравшись по своєму хатньому ділу, виходила до його в сад і помагала йому коло квіток; сіяла їх, пересаджувала. Старий Натальський і собі не відставав від дітей: там копне заступом, там підріже суху гіллю, там обмаже деревину… Прийдуть до обіду:
– Не той вже я став, дітки!.. Здоров’я нема… от, от – кавкну…
А ввечері іде у їх друга рада:
– Як би то добре було отут завести ремісничу школу! Ти б учив школярів наукам; Наталя вчила б дівчат шити, а я б господарював… Е! та се мрія…
– Треба попробувати, треба переговорити з земцями, – відповідав Юрко.
– Даремна річ – тепер і говорити з ними про се діло… тепер їм і без того всюди верзеться соціалізм, а у хуторі Горовенка – по-їхньому, у самому гнізді, соціалізму, щоб завести школу та ще, щоб ти вчителював!.. ба! Та вони при одній гадці про се перелякаються!.. З такими мертвими людьми нічого і говорити. Тривай, восени вибори, може, нових виберуть, не таких полохливих, не таких тупоголових.
Пройшла весна. Затихли вішання… Реакція починала ніби затихати; в печаті стало інколи прокидатися живе слово.
– Ти б написав, Юрасю, – радив Горовенкові тесть, – до Лоріса лист; може б, він визволив тебе з-під надзору.
– А що про се там скажуть?
– Скажуть, що ти добре зробив; бо коли будеш вільний чоловік, їм же від тебе більше користі буде.
– Справді так, треба написати.
Горовенко сів увечері сочиняти лист до міністра: не давалося йому то «сочинєніє»; напише раз, прочитає, ні, не годиться; порве, пише вдруге, знов погано. «Виходить все, наче я чого випрошую! – думав Горовенко. – Так не слід, се якось по-лакейськи… просити мені нічого, ні за що… вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров’я, працю, заграбили місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити… Винитися… За що? В чому я був винний?» – Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись в коліна обома руками…
Через кілька хвилин йому показалось, що в хаті димно; він підняв голову: на стінах, на стелі, на столі – скрізь бачив він якісь червоні, наче кроваві плями; він підійшов до столу, щоб роздивитися пляму, а біля столу стояла мати.
– Мамо! – тихесенько промовив Горовенко. – Се ви?
Мати мовчала. Він спитав удруге, відповіді не було; він ступив до неї близш… мати зникла. Горовенкові стало холодно; він швидше потушив свічку і пішов в залу.
– Написав вже? – спитала жінка.
– Ні, тричі писав і тричі рвав; ніяк не напишу, не зумію.
– Де-таки не зумієш, – відповіла Наталя, – просто не хочеш…
– Не хочу, кажеш ти? – Горовенка так боляче кольнуло в серце, що він не всидів на своєму місті. – Не хочу, я не хочу… ти не подумавши се сказала.
Натальський, дивлячись збоку, зрозумів, як отсе слово вразило Горовенка. Бажаючи швидше потушити пожежу, котрої дочка не примічала, він сказав:
– І я розумію, що справді він не може: чоловік зроду не писав канцелярських листів. Се особа наука… я на їй зуби приїв… сяду, так зразу напишу… хочете?
– Напишіть, татусю! – сказав Юрко. – Я підпишу, аби, знаєте, не було того мерзенного лакейства…
– Не вчи, знаю, – з сим словом він пішов в кабінет. Не минуло і півгодини, як Натальський вернувся з готовим листом до міністра.
– Слухай, Юрасю! – він прочитав лист. – Чи годиться, чи ні?
– Давайте, зараз підпишу.
– Треба ж переписати.
Вранці Горовенко відніс той лист до ісправника; сей прочитав, запечатав і відіслав на пошту.
Пішли у Горовенка нові сподівання… Наталя спала і бачила тілько те, чого їй бажалося. «От ослобонять Юрка; зараз поїдемо в Київ… Я зроду не була в Києві… Там опера є; я зроду не була в опері… коли б швидше».
Примітки
190. взрив у Зимньому дворці в Петербурзі… – 5 лютого 1880 р. (за старим стилем) за постановою Виконавчого Комітету «Народної волі» Степан Халтурін (1857 – 1882), відомий революціонер, що працював робітником у Зимовому палаці підготував вибух під царською їдальнею, де в той час мав обідати цар. Але обід було відкладено і замах не вдався.
191. стріляння у міністра Лоріс-Мелікова і повішення Млодецького… – У лютому 1880 р. член «Народної волі» Млодецький вчинив невдалий замах на міністра внутрішніх справ Російської імперії М. Т. Лоріс-Мелікова. Через два дні після замаху Млодецького було страчено.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 494 – 497.