Баба Федора
Іван Корсак
Баба Федора сиділа на стільці у приймальні біля самих дверей, вона знала, що коли надійде черга заходити, молодшим і проворнішим совісно буде обійти її, стару і втомлену життям жінку. Вона сиділа зсутулившись, ледь спираючись на ціпок, ніби ціпок той зараджував їй перед силою, що ламала її впоперек, придавлюючи довгими, як жнивний день, роками, згинала в три погибелі, наче хотіла вдавити в землю, з якої виходить усе на світі і куди все вертається, куди і їй, відчувала вона, пора уже потроху збиратися. Люду в приймальні прибувало. Хто прийшов жалітися в райвиконком, що городом обділили, хто просив шиферу на хату чи хлів, а хто лісу – у всякого, знай, своя болячка. Баба Федора байдуже слухала, як секретарка, руда дівка з підмальованими очима, вправно сортувала народ. Одному говорила йти в сільраду, другому – в якусь комісію, третього просила зачекати, а четвертого і зовсім відправляла додому. Баби Федори вона не чіпала, сказала тільки, що доведеться довго ждати – неприйомний день, засідає виконком.
Баба Федора сиділа уже з годину. Затерпли ноги, здавалося, їй насипав хтось у бурки дві пригорщі розлючених лісових мурах, ті мурахи копошилися там, повзали по ногах, по холодних, покручених, вузлуватих пальцях, лоскотали й кусали зморхлу, як кирза, шкіру. «Добре живеться начальникам, – думала баба Федора, – набудували собі теплих кабінетів, позачинялися від людей подвійними дверима, а ти сиди, і сиди тихо, бо ще за поріг випхає отака руда краля, і думай, чи схоче хто говорити з тобою, чи ні – від цього платня в нього не поменшає». Вона-бо вивчила уже те начальство. Ще попервах, як тільки із звичайної людини зроблять начальника, то ще якось підніме очі на тебе. Якщо збираєшся просити помочі якої, ото й біжи мерщій до нього, поки не розсобачився, не приріс сідницею до стільця. Вона на собі те спізнала.
Колись сюди по коліна ноги стоптала… . Хата валилась, ніхто не хтів помогти, начальники все носом крутили. А прийшов Тищенко – і відразу хату пересипав, прийшов Попенко – хлівця зліпив. Потім, щоправда, як позвикали та зажиріли, то й упізнавати перестали, на вулиці десятою дорогою обходили. І оцьой-во, що за дверима балакає, дай йому боже здоров’я, теж поміг – колодязя викопав. Де ж би то старій бабі, далечею такою відра носити; руки від роботи за вік і так повитягувались, мало не по землі сунуться… Може, й зараз поможе, не дасть на здивки сусідам стару людину.
Хоч, правда, тепер свій поспівчувати не хоче, рідна дитина, що чужим дивуватися… їй згадався син, і щось защеміло в грудях, дригіть за душу взяла, мов у її коли топлену, а коли нетоплену хату хтось дорешти напустив холоду. Не мала вона щастя за чоловіком – не хазяїн небіжчик був, сім разів треба було одне й те казати, поки надумається та зробить, по війні і зовсім. лишилася вдовою. А син – він теж серце не нагрів. Дровець навіть не приїде матері нарубати, то мусить сама цюкати, згорбившись і сапаючи, або алкоголікам яким могорич дбати. З роботи сина давно погнали, невістка забрала дитину і пішла до своєї матері. Третій рік син приблудою в райцентрі тиняється: то в кочегарці десь зиму переб’ється, то ще десь.
Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Федора. Ще й слова їй, бувало, не скажи. Як же – вона з такої захваленої родини, жалільників копа знайшлася, як розписувалися в сільраді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і привела – корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. Порожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару суконь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кожна коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться.
Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не скажи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти свого напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся молока для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.
А чого ж син такий став – через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.
Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чарку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі – і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.
Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.
Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.
Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися.
– Я передачу рідній матері, може, хочу віддати… А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права – до матері не пускати.
– Тиха година зараз, добродію, – совістили медички. – А ви б краще проспалися пішли.
– Нема такого права, нема, я в прокурора питав.
Виглянула баба Федора з палати і сказала дівчатам, щоб не мучились та впустили, бо не відчепиться.
Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.
– Де ж та передача? – питає баба Федора, кутаючись у халат, бо щось у грудях здавило.
– А ось, – і викладає п’ять головок капусти. Заплакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.
– Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..
Вигнали його медички, то він ще з годину навколо лікарні вештався та приказував:
– П’ять головок їй мало… А витрішків з набілками не хочеш?
Нарешті сів на лавочці під вікном палати й захропів.
А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться, – іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.
– А, здоров, мамо! З приїздом.
Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.
– Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.
– А який же вона розмір носить?
– То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.
Звела невісточка їй дитину й покинула.
Баба Федора вже втомилася чекати. І що можна, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад-вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то виносить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже…
Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.
Постукуючи ціпком і насилу розминуючи затерплі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.
– Дай вам боже здоров’я, помогли мені, старість мою облегшили. Хороша вода в тому колодязі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя…
– Слухаю вас, – господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ніяково, що не може згадати її обличчя з-поміж сотень інших, які пропливають за довгий день.
– Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають. Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кидалось… Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили… Нема такого права, щоб здивки з живої людини… Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома – щоб не образити жінку – зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще – ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’язкове, що наговорить балакуча старість, може виявитися якась кривда…
Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.
– Петро Григорович? – перепитав втомлено, як задзвонив телефон. – Тут у мене на прийомі Федора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої людини великого розуму не треба.
Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як змінювалося обличчя цього чоловіка.
– Ну ось що, Федоро Климівно, – господар кабінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі – позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікарні, відчував, йому ще не скоро пощастить. – Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?
Баба Федора увібрала голову в плечі, як горобець на холоді, і сердито зиркнула на господаря кабінету:
– Хай би вони собі добилися, як такі розумні… А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня…
Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважувався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пересилити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.
– Так-то воно так, Федоро Климівно… Тільки щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? – Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих бабиних очей. – Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного – призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури… покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.
«Знає цей чорт, знає все», – аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися – їй такого досі ніхто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила начальницьку натуру і знала напевне, що чим більший начальник, тим менше доскіпується, тим охочіше старається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була підвода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в район, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступників і поки верталася додому, на подвір’ї чекали її вже готові дрова. А цей, що перед нею сидить, думає, що він мудріший за інших.
– Мого чоловіка німці забили, – твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора. – На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.
Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:
– Ви ж краще від мене знаєте, як то було… Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці, ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’язаний – сказали…
Уперше за довгі роки ходіння по службових кабінетах баба Федора розгубилася і не відразу здобулася на слово.
– Я нічого… Тільки налякати. Хотіла, щоб вернувся…
Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.
– Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Вивели за хлів, поставили під стіну і… налякали.
Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.
– От і не ходитимуть по воду сусіди! – несподівано для самої себе верескнула вона. – А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.
Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюкнувши дверима.
– Хіба то начальство? – визвірилася баба Федора на дівчину за друкарською машинкою, що здивовано блимнула підмальованими очима. – От в області – так то люди, то начальство! Там мені секретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.
І вона пішла довгим, як життя, коридором, сердито постукуючи ціпком і згорбившись, мов їй хтось іще на плечі поклав зайвий десяток років…
Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 23 – 31.