Прощальний концерт

Іван Корсак

Ірину ще змалку прозивали Дикою: вона сміялася рідко, і то – мов ненароком, здебільшого дивилася на знайомих і незнайомих людей докірливим вовкуватим поглядом, наче сподівалася від них чогось недоброзичливого чи й зовсім злого, негаданого підступу, і тільки хіба один раз на рік, забуваючись, дівчина могла засміятися щиро, не криючись, і тоді вся вона розцвітала в посмішці, але то було лише якусь мить; наче спам’ятавшись, вона злякається самої себе і пошкодує за таким необачним вчинком і швидко причинить, замкне в собі ту посмішку. Її, може, й прозвали Дикою через цей відлюдкуватий погляд.

У школі Ірина здебільшого сторонилася гурту, а коли вчителька чи вожата і затівали щось веселе та втягували і її у гру, то вона, щоправда, не відпиралася, але поводилася так скуто і силувано, що діти тільки пирскали зі сміху, як їжачки, і від цього в дівчини й зовсім переставало ладитися. А найбільше Ірина жахалася вечорів, коли приходив п’яний батько і дзеленчали по підлозі черепки битого посуду, тихо, в кулак, плакала мати, боячись, щоб гармидеру не почули сусіди; Ірина ж не могла заснути всю ніч, а коли й засинала, то важким болісним сном, який не давав відради і спочинку, тільки додавав у тіло свинцевий тягар, з яким ранком вона ледве вставала з ліжка.

Сьогодні знову вони весь вечір просиділи з матір’ю самі. Батько прийшов пізно, його важкі, невпевнені кроки по східцях сонного вже будинку відлунювали як у церкві і, як щоразу, п’яний батько роздягатися брався ще з порога: один черевик зняв у коридорі, другий у вітальні, а в спальні, бабраючись з примхливим галстуком, що плутався в пальцях і ніяк не злізав з шиї, він втомлено і недбало зривав з себе решту одягу. Ірина з матір’ю сиділи перед телевізором, стежачи за спритним і кмітливим зайцем на екрані, якому не один раз вдавалося пошити у дурні підступного, злого вовка, і навіть не ворухнулися, коли повз них проходив батько, заточуючись і лапаючи руками по стінах.

– Їсти! – крикнув батько з кухні і, гикнувши, невдоволено забряжчав каструлями. – Чи за мою зарплату, зрештою, у цьому домі можуть порядно погодувати мене?

– Вдавишся, – не повертаючи голови, відказала мати не дуже голосно, щоб він усе ж не дочув. – Смоли ти б напився й наївся… Коли отаке заварювалося в хаті, Ірині хотілося чимдуж утекти звідси, бігти не оглядаючись, щоб аж вітер лопотів у вухах, зникнути, щезнути, забитися в найменшу шпарину, але їй шкода було лишати матір, завше засмикану і перевтомлену – вона майже весь час працювала на двох, а то й на трьох роботах, аби лиш батько не дорікав малою зарплатою, вечорами ще шила чи в’язала і вчора, наприклад, заснула за сніданком, засвистівши носом, як чайник на плиті, і розсмішивши до кольок батька; Ірина шкодувала матір і не втікала з кімнати, тільки непомітно, прикрившись рукою, зажмурювала очі, і чим більше роздмухувалося багаття сімейної колотнечі, тим сильніше вона жмурилася, а все тільце її від напруги й ляку, наче на холоді, бралося гусячою шкірою.

– Смоли-и-и? – чоловік все-таки почув жінчине зичення і, прочалапавши кілька кроків, ступив у їхню кімнату. З хвилину він стояв мовчки і згори вниз дивився на жінку й дочку, мов розглядаючи щось мізерне, тоді свиснув роздутими ніздрями, набрав повні легені повітря, ще хитнувся, а тоді нарешті важко, ніби скинув з плечей неймовірний тягар, голосно видихнув, враз наповнивши кімнату запахом дешевої ковбаси і цибулі: – М-ме-ні смоли? За те, що на світі вас тримаю?

Жінка не повернула голови і не відірвала очей від телевізора, тільки злегка здригнулася, наче її знобило.

– Ти ще б молилася богу за такого чоловіка, на моїй шиї сидячи, – проказав він і ляснув себе долонею по широкій червоній потилиці. Йому, очевидячки, сподобалася ця думка, бо наступної миті шарпонув її за рукав і крізь зуби докинув: – Молись, кажу тобі, богу!

Ірина занепокоєно вслухалася в батьків голос, в якому наростала погроза, вона здогадувалася, що знову починається вчорашня комедія, знову він биту годину чіплятиметься до матері і, як зіпсований програвач, до оскоми дозолюватиме одним і тим. Учора отак він силував матір співати, і, доки здужувала, вона відсварювалася, аж поки, знесилена, спробувала чи то схитрувати, чи звести усе на жарт:

– А що ж тобі, чоловіче, заспівати?

– Співай… – прикрив він набряклими повіками великі, з червоними прожилками, білки очей і так ще довго стояв, очікуючи, коли заспіває жінка. Мати всміхнулася. , було, а врешті махнула рукою і, мов підлещуючись, завела якимось не своїм, незвичним для дочки, догідливим голосом: «Тече вода каламутна…»

– Низько береш, – покрутив він товстим пальцем перед жінчиним лицем, так і не розплющивши очей.

Мати спробувала взяти тонше, але їй не вдалося, і завела вона знову «Тече вода каламутна» таким писклявим і невдатним голосом, що чоловік аж за боки від сміху взявся:

– І-гі-гі! О-го-го! Ото правду хоч раз на віку сказала! – Він показував на неї, як на рідкісне видиво, і але пританцьовував від утіхи. А тоді несподівано посерйознів, зігнав до перенісся насуплені кошлаті брови і гримнув кулаком по столу так, що сполохано зойкнув і жалібно задзвенів посуд у серванті. – Ото ти, шкура невичинена, каламутиш весь вік воду в хаті!

Не чекаючи, коли чоловік і справді візьметься вчити її отченашу, як учора викладав вокал, жінка встала і мовчки пішла до спальні – за нею двічі сухо клацнув замок.

Батько й собі пошвендяв до спальні, хитро, задоволено всміхаючись, і шарпнув за ручку дверей.

– Ану, відчини! – Очі його люто зблиснули, і він смикнув за двері вдруге, тепер уже сильніше. – Я навчу тебе молитви незгірш папи римського…

Мовчання у спальні тільки підливало масла у вогонь, що бурхав у його розпашілій душі, йому кортіло скарати на корені жінчин непослух, і він, облизавши спраглі, шорсткі губи, з веселою відчайдушністю ударив кулаком у засклені двері. Ірина, що кинулася було за батьком, мимоволі заплющила очі, коли вусібіч дзвінко сипонули скалки битого скла. В останню мить вона встигла лише побачити, як по лискуче білих, кілька днів тому фарбованих матір’ю дверях побігла, звиваючись, червона змійка і не відразу здогадалася, що то кров із батькової руки.

– Не смій! – крикнула вона, крикнула з усіх сил, і той голос її видався жалюгідно тонким. – Не смій, кажу тобі!..

Батько поволі повертав своє завше червоне, а тепер фіолетове од злості лице, і в глибині його сивих водянистих очей, як у грозовій хмарі, загрозливо змигували їдкі блискавиці, коли він важко рушив на неї.

– Не смій! – скрикнула знову дочка так само пронизливо, її лихоманило, у скронях тисло немилосердно, аж червоні, зелені і жовті кола попливли перед очима, і в ту ж мить в кімнаті погасло світло.

– Світло! Мамо, ввімкни світло, – майже пошепки попросила дочка, задкуючи од батька, аж поки вперлася в стіну. – Я боюся його…

Через хвилину світло знову спалахнуло, але вона мало пам’ятала, що було потім, лише коли два міліціонери виводили за руки батька, нараз присмирілого, з покірними телячими очима, третій, літній вже міліціонер, присів до столу і став щось записувати.

– Скажіть спасибі сусідам, що нас викликали, а то б і досі терзав, – з-під сивих брів він кинув докірливий погляд на матір, а тоді на Ірину. – А тебе як звати, мамина заступнице?

«Ірина», – хотіла відповісти вона, але чомусь не змогла, тільки вимовила перший звук, їй нараз перехопило дихання, наче тоді, позаминулої зими, коли вона впала, спускаючись з гірки на лижах і кілька хвилин, сапаючи, не спромоглася навіть відізватися; зараз же вона так само силилась і не могла проштовхнути крізь задерев’янілу, наче не свою, наче схоплену правцем горлянку, жодного звуку, окрім цього заїкуватого «і-і-і»; раптово електричним струмом її шпигонув страх, що вона взагалі не зможе більше ніколи вимовити й слова, і цей страх мовби холодною кригою сковував їй обличчя.

– І-і-і, – болісне й конвульсивне виривалося в неї замість власного імені і раптом, несподівано для самої себе, вона сказала:

– Галя.

– Що з тобою? Та заспокойся вже, доню, – жахнулася матір, легенько тулячи малу до себе. – Ірина вона…

Міліціонер тільки крутнув головою.

– Скільки їй? Десять? Покладіть, хай засне. На ранок минеться. А батько за два роки лікування, може, знову зробиться людиною, – Йому хотілося втішити бодай чимось.

Але на ранок минуло не все. Ірина стала тепер заїкатися. Кожне слово, особливо початок кожного слова, давалося важко, дівча жадібно ковтало повітря, вона широко розтуляла рота, губи в неї конвульсивно пересмикувалися від марної натуги, вона, аж нахилялася вперед, силкувалася і не могла вимовити найпростіше «мамо», а ім’я вчительки Раїси Прокопівни і зовсім зробилося нездоланним. Мати водила дочку до лікарів, і вони з Іриною подовгу займалися, інколи це помагало, і вона говорила трохи спокійніше, особливо, коли забувалася: про свою ваду. Але як тільки їй спливало це на; думку, до неї відразу ж вертався давній страх, страх того вечора, коли батько, люто усміхаючись, обіцяв навчити матір молитви незгірш папи римського, верталася боязнь перед кожним словом. Ірина була впевнена, що не вимовить нічого, і справді не вимовляла, і чим більше старалася, тим глибше задихалася в конвульсіях, замість звичних слів з горла вилітали лише клекотливі потворні звуки, які їй самій нагадували клекотіння розгніваного індюка.

Найгірше велося їй у школі. Замкнута, відлюдкувата й до цього, тепер вона зовсім сторонилася однолітків, відповідаючи на уроках, старалася не говорити, а більше писати на дошці – Ірині тут таланило, вчителька Раїса Прокопівна чомусь тільки тоді й викликала її, коли треба щось написати. У перші тижні школярі поводилися уважно, але ж до всього люди звикають, звиклися і з її заїканням, а згодом знайшлися й такі, що при найменшому неладу піддражнювали її в’їдливо і жорстоко. Вона втікала і ховалася на перерві від злостивців, інколи, як надто допікали, билася з ними, билася відчайдушно і безоглядно, ненавиділа їх, але тих, хто брався заступатися за неї, ненавиділа ще сильніше. Вона нічого не розказувала матері, тільки вечорами беззвучно плакала в ліжку, і минали довгі години, доки вдавалось нарешті заснути важким сном.

І вже зовсім виводив із себе однокласник Мишко, прозваний за малий зріст Котигорошком, перший забіяка на всю школу, який ніколи не втрачав нагоди посміятися і з учнів, і з учителів, і з найближчого друга, хлопець вмів насміхатися неабияк вигадливо, знаходячи у кпинах хворобливу втіху. Того разу Ірина вернулася в клас з великої перерви ще задовго до дзвінка, і коли відчинила двері, то побачила Мишка-Котигорошка біля дошки: картинно відставивши одну ногу і заклавши ліву руку за спину, він читав з товстого зеленого зошита якісь вірші, підвиваючи і немилосердно блазнюючи:

Напевне, берег знає,

Що річці спать пора,

Іде собі, співає

Весела дітвора…

На обличчі в нього не було жодного спокійного м’яза, маленькі хитрі очі бігали, все лице кривлялося, навіть тонкі, що аж просвічувалися, червоні прожилки вуха і ті ворушилися: з десяток хлопчаків і дівчаток покотом падали від сміху. Ірина з жахом упізнала в його руках свій зошит, який вона нікому, навіть матері і вчительці, досі не показувала і який Мишко, очевидно, викрав з портфеля, доки її не було в класі, впізнала свої вірші і аж остовпіла від розгубленості.

Помітивши її, Мишко став кривлятися ще дужче, заохочуваний реготом, очі його аж світилися жорстокою втіхою, і він, не в силі вже зупинитися, показував однією рукою на Ірину і декламував буцімто з зошита:

У поета, у Крилова,

Чорно-ряба є корова…

Не тямлячись, Ірина плигнула на Мишка, силкуючись вихопити зошита, але він, крутнувшись, встиг по-котячому вправно вистрибнути на парту. Вона й гобі вихопилася за ним, та припізнилася на якусь мить: Мишко знову опинився на підлозі і, вихором викотившись з класу, помчав довгим коридором. Наздогнала вона його аж у спортзалі, де, не маючи куди подітися, враз видряпався по канату мало не під стелю.

– В-ві-ві-д-да-й! – чи то від шпаркого бігу, чи від хвилювання, в неї тряслось підборіддя.

Почуваючи себе у безпеці, Мишко став знову кривлятися, а коли Ірина спробувала розгойдати каната, тільки потішався і показував язика. Нарешті він удавано мирно згодився:

– Віддам. Тільки скажи: «Карл украв у Клари корали…»

Вона розуміла, що то знущання і глум, бачила це в його зеленкуватих очах, що аж світилися, потішаючись, злим сміхом, і все ж несподівано в ній ворухнулася неймовірна надія вимовити важкі слова скоромовки, не зваживши на приниження, вона ладна була будь-якою ціною вернути зошита, що не призначався для чужих недобрих рук.

Мишко, із потаємною радістю рибалки, що відчув кльов, остаточно вирішив не упустити здобич і, сприйнявши її мовчанку як вагання, милостиво полегшим умову.

– Та нехай вже… Скажи: «Раїса Прокопівна».

Ірина, оглянувшись, як злодій, чи немає нікого поблизу, наче збиралася вчинити щось стидке, врешті зважилася на спробу, хоч давно вже не вимовляла це важке ім’я, і глибоко вдихнула повітря.

– Р-р-ра-а-а…

Їй вдавалося інколи вимовити слово без заїкання тільки коли не думала про це, тоді ж, коли дуже хотілося, здебільшого траплялося навпаки; і зараз замість такого звичного імені у неї вирвалося хрипке гарчання, а звук «а» і зовсім застряв, вона наче похлинулася ним і тепер не могла ні вдихнути, ні видихнути, а на очах, застилаючи все туманом, виступили їдкі, прогірклі сльози.

Мишко угорі на канаті викручувався мавпеням і заливався сміхом, тішачись, як легко її ошукав, а що був недосяжним на висоті і тому безкарним, то й зовсім почувався щасливим. Нарешті, перевівши якось дух, вона занишпорила навколо очима і таки знайшла, що шукала: схопивши з-під стіни тенісну ракетку, щомоці жбурнула її в напасника. Ракетка вцілила в щиколотку, і хлопець завив від болю, а тоді спересердя кинув той зошит і, показуючи язика, подражнився:

– Німа Дика, без’язика…

Увечері вона сказала матері, що більше й ногою не ступить ні в цей клас, ні в цю школу.

У сполоханому погляді материних очей, погляді винуватому, як у завше засмиканої і забитої істоти, вона побачила раптовий переляк і їй зробилося шкода матір, але Ірина не могла вже пересилити себе, бо при одній лише згадці про школу вона здригалася, як від крижаного холоду.

Мати довго сиділа в кутку на кухні, обхопивши голову руками, – вона забивалася в цей куток щоразу, коли напідпитку пізно приходив чоловік, – потім раптово зібралася і пішла, а повернулася, здивувавши дочку, з Раїсою Прокопівною.

Того вечора дівчинка довго розмовляла з учителькою. Раїса Прокопівна не втішала її, не вмовляла лишатися в класі, просто вони сиділи за столом одна навпроти другої, і вперше вчителька вела з нею мову, як з дорослою. Ірина спочатку сиділа, напружившись і поклавши руки на стіл, як першокласниця; тоді Раїса Прокопівна поклала свої руки поверх її рук, і дівчинці зробилося спокійніше, їй робилося приємно від цих рук з довгими пальцями і гарними, доглянутими нігтями, приємним було тепло дотику, і це тепло непомітно переходило в неї і зігрівало її. Дівчинка, напевне, ніколи б не змогла переповісти, про що йшлося в їхній розмові, просто вони розмовляли, і вона вимовляла слова легше і менше затиналася. І тільки оті слова, сказані вчителькою, залишалися в пам’яті: «Коли за зло віддаватимеш злом, то однаково не позбудешся його, воно твоє, в тобі назавжди». А ще залишалася їхня таємниця.

Ірина пішла назавтра в школу, пішла й післязавтра, учбовий рік вона таки закінчить, але не більше. А після школи верталася з вчителькою не додому, а на квартиру до Раїси Прокопівни, де кожного дня займалися аж до вечора. Часто Раїса Прокопівна сідала за піаніно, і тоді час минав ще швидше, наче стрілки годинника зговорилися бігти наввипередки.

Сонячного весняного ранку на шкільному подвір’ї пролунав урочистий останній дзвінок, а Ірину дзвінок рятував од тяжкого, неймовірного тягаря.

Коли всі школярі зайшли до актового залу на традиційний концерт, яким завершувався навчальний рік, Ірина, поборовши вагання, сіла поряд з Раїсою Прокопівною, без якої, здавалося їй, не осилити тих останніх півтори години.

На сцені лунали вірші і музика, ведучий, циганкуватий семикласник Жоржик оголошував номер за номером, але Ірина нічого не бачила і не чула; їй все ще здавалося, що навчальний рік не закінчився, що ось-ось встане суворий і похмурий директор і скаже знову приходити завтра в школу, в ненависний їй клас, що був одночасно і кабінетом хімії, де з неї сміялися навіть портрети, здавалося дівчинці, цих зарозумілих і пихатих учених, тільки з вихованості вони ховали посмішки за широкими бородами.

Коли до завершення концерту лишалося два номери, Раїса Прокопівна змовницьки шепнула: «Пора…» Ірина встала і, супроводжувана здивованими поглядами, вийшла із залу, завернувши у гримувальну кімнату.

Кирпатий Жоржик з чорною гарахатою, як у негра, чуприною, злегка схилившись над мікрофоном, зібрався вже було оголосити наступний номер і для певності зиркнув у друковану програмку, але на якусь мить затнувся. Щось його збентежило у тій програмці, і він здивовано глипнув очима у залу, мов хотів у чомусь переконатися; час же ішов, і розгублений хлопець не знав, що робити, аж поки, нарешті зважившись, виголосив завченим дикторським тоном:

– «Айстри». Лірична пісня у виконанні Ірини Третяк!

Ось і настало твоє прощання, подумала Ірина, ти чекала його довгих два місяці. Вона ступила перший крок із-за жовтих важких куліс на освітлену прожекторами сцену, як на просторе поле, що лякало її безмежжям, і те поле, залите сліпучим сяйвом і прострілюване зусібіч сотнями здивованих і спантеличених очей, здавалося їй, хиталося під ногами, йшло легкою хвилею, і вона, зробивши крок, ставила ногу так обачно, мов ось-ось мала провалитися під нею ця ненадійна і підступна твердь.

В першу мить по словах циганкуватого ведучого зал завмер, а через мить то тут, то там заскрипіли стільці і залом, немов осінній вітер по висохлому листі, пробіг смішок.

Ірина йшла повільно і важко, їй здавалося, сотні злих і колючих очей бризкали глузливим сміхом, але вона, стиснувши до болю маленькі кулачки, крок за кроком долала той безмежно сліпучий простір. «Тільки б осилити перший рядок, – стиха пульсувала у неї єдина думка, яку Раїса Прокопівна, не знаючи втоми, тлумачила всі останні дні. – Тільки б перший рядок…» А коли нарешті вона зупинилася на краю сцени і перевела дух, хтось на задніх стільцях несподівано чмихнув, давлячись сміхом, а з-під вікон, пустуючи, пискнув тонкий, очевидно Мишка-Котигорошка голос: «Гоп-скіки-скіки, соло Дикої заїки…»

В кінці залу знову чмихнули, той тамований сміх, як вогонь по сухій траві, розбігався зусібіч великим залом, хтось з учителів зашикав, соромлячи пустунів, але марно: сміх знову вибухав, як клуби вогню, він охоплював все більший простір залу і чим сильніше одні його боронили, а інші тамували, тим очевидніше він робився нестримним, обертаючись в якийсь хворобливий, утробний тваринний сміх, сміх на останній межі, без жалю і сорому…

«Ти не бійся, – напливали Ірині слова Раїси; Прокопівни, – вони зовсім не злі, вони добрі,: тільки кожна людина повинна щось перемогти у собі, минути якийсь поріг. І тоді люди зрозуміють тебе». Вона ненавиділа зараз Раїсу Прокопівну, що штовхнула її на повільний розстріл цих жорстоких очей, ненавиділа такою пекучою ненавистю, якої не мала навіть до своїх однолітків, що не криючись, сміялися зараз з її біди.

З несподіваною для себе байдужістю вона стояла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у. ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли…

Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж бетонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, осилила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії…

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухові, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

А коли відбриніли останні акорди і пісня змовкла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишклу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у занімілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпеніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона нагадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її страти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тендітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово поступившись такій нездоланній силі…

Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя – завше суворого, насупленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкувався і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя багатьох своїх однолітків, навіть Мишка-Котигорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.

«Мабуть, справді вони не злі», – змигнула і згасла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.

Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповнена знайомого вже відчуття розкутості, що не полишало її, відколи поминула пороги тих перших трудних рядків, збігла східцями сцени і втрапила просто в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.

– Раїсо Прокопівно, – впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недавно ім’я.

– Ще, – сказала вчителька, нітрохи не здивувавшись.

– Раїсо Прокопівно, – тихо повторила, всміхаючись, дівчинка.

– І ще, – знову вимагала одними лише очима вчителька.

І дівчинка знову вимовила її ім’я. Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спускалися довгими шкільними східцями.

Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.

– Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу, – сказала дівчинка.

– Ти не переходитимеш в іншу школу, – відповіла вчителька.

– Я лишатимуся в тому ж класі, – Ірина злегка стиснула руку вчительки.

– Ти лишатимешся в тому ж класі, – знову відказала вчителька.

В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудьми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 94 – 109.