Мозоль

Іван Корсак

Допливши до рятівного берега, лось рвучко вистрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вранішнього, морозяного повітря. По тому він стрепенувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої погоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістрального каналу і нерішуче топталися на місці, вагаючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще майже крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отямитися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич, відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржавий і каламутний потік. Під’юджувані двома мотоциклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцюгах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.

Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоциклів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незнайомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, пробитися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то задніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з рота якого клаптями падала біла піна, їхали собі назирці стежками понад каналами і тільки під’юджували та підцьковували собак. І саме тоді, коли здобич була майже в руках, ось-ось підломляться – не залізні ж – лосині ноги, лишиться тільки черконути ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.

Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груддям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.

Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволена відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де синіла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми мілколісся й кущі, відірватися од будь-якого напасника.

Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довірятися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасовище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним, несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кожною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що наближався і немов підростав на очах. У якусь мить звірові здалося, що він настрахався даремне, оте залізне брязкотливе страховисько женеться не за ним, бо звернуло нараз трохи вбік. І справді, хвилин п’ять вони йшли паралельно, поки бензовоз випередив лося, бо лось підрізав ногу осколком розбитої пляшки на пасовищі й накульгував, і відсік звіра від лісу.

Директор радгоспу Корчук, що повертався удосвіта від однієї своєї знайомої, – в таких випадках він залишав «уазика» в гаражі, а брав бензовоза, – побачив лося ще здалеку і подивувався, як той, мов знічев’я, на недільній прогулянці, дефілює дорогою вздовж магістрального каналу.

«Ще один із гульок вертається», – промайнула у нього спочатку грайлива думка. Але через хвилю Корчука шпигонула спокуса розім’ятися, підбадьорити стомлене тіло гострими відчуттями – не часто таке випадає – і він, додавши газку, звернув з дороги. Перейнявши лосеві дорогу до лісу, Корчук спочатку смішком, для розваги, тішачи себе вправністю водіння машини поміж купин, швидко, не на жарт втравився в погоню. Старенький бензовоз бряжчав і стогнав, здавалося, то був передсмертний стогін його охлялих циліндрів, ще сотня-друга метрів – і машина спиниться назавжди; і все ж бензовоз без упину гнав підмерзлим дзвінким пасовищем, як і задурманений, нажаханий звір, що припадав на підранену ногу все помітніше.

«Ну й дурень, хтось побачить – загримиш під вісім чортів», – подумав нараз Корчук, але другий голос втішав, що нікого тут не носитиме лиха година, а як, зрештою, хто і побачить, то спишеться все на шоферів, і ця впевненість додавала обертів двигуну і веселила душу директора. Він сам не знав, чого хоче: м’яса – так у нього холодильник переповнений, а як не стане, то негайно заріжуть свиню, порося чи навіть бичка центнерів на п’ять; він ніколи не вважав себе садистом, вдома навіть курей рубала жінка, але зараз Корчук не міг чомусь зупинитися, вимкнути просто так двигуна, не наздогнавши звіра; дика, незрозуміла сила осліплювала й наливала кров’ю очі.

Лось уже знав, що йому не добігти до лісу, такого рідного й затишного, такого близького, здавалося, аж пахло вересом і молодою крушиною; і тоді пін зважився на останнє – повернув до села, тішачи себе надією бодай тут знайти порятунок, як знайшов уже одного разу – не в цьому, в іншому селі, коли ось-ось мали його наздогнати вовки і він уже чув їхнє засапане і гаряче, жадібне дихання…

Лісничий Гришко приїхав в село, коли повержений лось лежав під чиїмось плотом і, витягнувши довгі ноги, поволі доходив, час од часу здригаючись у конвульсіях, мов життя, що стікало з нього краплина по краплині, ще не вірило в смерть і боронилося з усіх сил. Гришко менше, як за дві години з’ясував обставини: у селі, де все і про всіх знають, розповіли, як бензовоз пригнав сюди змиленого лося – за кермом дітлахи упізнали Корчука – і як ганяли ще звіра околицями; хтось пожбурив у нього вилами, і вони застряли у боці – довгий держак бився об мерзлу землю, підстрибував і ятрив у лосевих нутрощах пекельний вогонь.

Коли лісничий ще раз підійшов до лося, вже оточеного натовпом цікавих зівак, він був живий, і бік його живота з чотирма ранами від вил зрідка піднімався і опускався від чимдалі боліснішого і млоснішого подиху. Лось розплющив око, і у великій півкулі його з розширеною зіницею відбилася несподівано чиста, незаймана голубінь весняного неба, що обіцяло невдовзі тепло, цвіт зілля і дерева, воскресіння усього зеленого життя; відбились і постаті людей, викривлені і жалюгідно дрібні на сферичній поверхні: око розплющилося лише на якусь мить, а тоді звір знову заплющив його, мов не хотів і дивитися на людей.

Гришко сів на мотоцикл і, щулячись від прохолодного потоку зустрічного повітря, погнав у район. В прокуратурі, згодом у ветлікарні він упорався швидко, а тоді зателефонував, цікавлячись обстановкою, до себе у лісництво.

– Все гаразд, – відповів помічник лісничого. – Правда, приїхали отут із школи копати спірею на живопліт, а грошей наперед не перерахували.

– Доведеться відпустити, – звелів Гришко, думаючи все ще не про спірею і розрахунки, його й досі щемив останній лосів погляд і колола пронизлива образа, здавалося, звернута тільки до нього.

– Як відпустити? Спірея, щоб ви знали, теж матеріальна цінність, – несподівано вперся помічник, і в голосі його, звично запобігливому, прорізалося щось схоже на непокору. «Яка його муха вкусила?» – подивувався лісничий.

– Відпустити, – притиснув на слові Гришко.

– Не буду, – затято буркнув помічник. – А то ви одного дня повчаєте робити все по закону, а другого – самі силуєте порушувати ці закони.

– Як працюєте, то працюйте, – Гришко не знав чи йому розсміятися, чи розсердитися – недавно він виявив оформлені помічником «липові» наряди, і той довго червонів і виправдовувався, що потратився на ревізора. «Ревізору дають два шістдесят добових, – сказав тоді Гришко. – Підлабузників же й без нас досить». – А не хочете в нас працювати – шукайте іншу роботу.

«Ти ба, який законник знайшовся», – подумки вилаявся лісничий і грюкнув телефонною трубкою. Тепер він здогадувався, чого це так осмілів досі тихий і сумирний, хоч до рани клади, помічник. Після другої догани у лісництві, як дим понад землею, поповзли чутки, що Гришка знімають.

Першу догану він заробив ще від старого директора лісгоспзагу, бо на добу запізнився здати звіт. Власне, то була причіпка, Гришко дав тоді офіційний хід ділу, коли сирзавод, якому мали вручати республіканський прапор, скинув стоки в річку і кілометрів на десять за течією риба попливла білими животами догори, а раки, вип’явши витрішкуваті очі, що соловіли від трутизни, полізли на берег. Сирзавод, щоправда, відбувся легким переляком, сплативши п’ятнадцять тисяч штрафу і втративши прапора, а Гришку після марних допитувань, патріот він району чи ні, таки вкотили догану.

– Ну, ти не дуже дми губу, – заспокоював його, знайомлячи з наказом, сам директор, чоловік веселий і добродушний, що доживав на роботі останні передпенсійні місяці і не хотів псувати стосунки з районним начальством. – Догана не болячка, з нею жити можна. І взагалі, будь трохи дипломатом, не кокошися, а то ти весь якийсь… незручний.

Друга догана була свіженька, ще пахла для Гришка ялиною далекосхідною, а для нового директора, що не любив зайвих балачок, – непослухом і розпустою. Кілька років тому на віддаленому хуторі, закинутому і забутому з тих часів, як добровільно, зриваючи солом’яні стріхи і валяючи комини, хуторяни перебиралися у більші села, надибав лісничий на рідкісне у їхніх краях дерево – ялину далекосхідну. Він давно вже записав би її у переселенці, якби то було молоденьке деревце, а не тридцятирічна красуня, що зеленим фонтаном вибухнула в небо, і знайшов би пристойне місце у своєму дендрарії, де збирав рідкісні дерева, що росли у їхніх широтах, і де витрачав увесь вільний час і кошти лісництва, які всякими правдами і неправдами міг нашкребти. «Мало тобі клопоту з виробництвом, то возися», – посміявся добродушно попередній директор і хоч не заборонив затію, але й спеціальні кошти не виділив.

Хто зна, якими вітрами занесло сюди ялину, гостю з таких неблизьких країв, чи то хтось з тамтешніх мешканців в повоєнні роки прибився на Полісся і, як часточку рідної з дитинства тайги, посадив це дерево, а може, хто із поліщуків поріднився з тим краєм і, повернувшись, посадив його на щемливу згадку – хто зна, і Гришко, страхаючись пересаджувати ялину у такому віці, час од часу наглядав за нею, проїжджаючи поблизу. На хуторі було порожньо, з вигаслої давно печі лишилася тільки глина, розквашена і розплескана дощами, лише дерева – два дубки і ця ялина – міцніли і тяглися вгору. А наприкінці нинішньої зими одного дуба не стало. Чиясь хижа рука зрізала його біля самого кореня і, щоб замести сліди, присипала зріз торішнім листям і потерухою, сподіваючись лишити чорне діло у таємниці і поживитися рештою нічийних дерев в одну з темних передвесняних ночей.

Тоді й зважився лісничий на ризиковане діло – пересадити немолоду, вкоренілу ялину. Трапилася саме нагода, бо в останніх числах місяця, щоб витягти план, на підмогу прислали їм автокран. Гришко цілий досвіток телефонував по всіх усюдах, щоб вициганити в директора, кран для доброго, як він вважав діла, але, так і не знайшовши директора, зважився сам припинити вантаження лісоматеріалу, а зайнятись ялиною. Коли кран поставив на кузов машини дерево з величезною брилою біля одземка ще мерзлої, лункої землі, машина аж застогнала й присіла. Ялину везли урочисто, мов князівну до вінця, навіть незговірливі електрики познімали електролінії, а зв’язківці – телефонні дроти, робітники лісництва попереду й позаду машини несли сигнальні прапорці з такою поважністю, наче й справді належали до князівського почту.

А через день лісничий одержав з лісгоспзагу короткий і вичерпно зрозумілий документ. «Наказ № 48. За невиконання розпоряджень диспетчерської служби, самоуправство і зрив державних поставок лісодеревини лісничому тов. Гришку оголосити сувору догану». Вішаючи на дошку оголошень наказ, де, окрім догани, ще значилося, як і чим його зобов’язати та про що попередити, лісничий тихенько хихикнув сам над собою і спробував порахувати усі догани, які за діло й без діла нажив за чималий уже робочий стаж. «Восьма, здається, голубонька, – подумав він. – Альбом спеціальний завести хіба…»

Гришко повернувся з району в лісництво і, впевнившись, що помічник таки охолонув і відпустив той живопліт, взявся за заняття, яке шанував, як собака цибулю, – підганяти папери. Але майже відразу невдоволено тренькнув телефон.

– Хто? – владно і розкотисто прогула мембрана, ніби той, хто підняв трубку, чимось завинив.

– А я думав, що прийнято спочатку вітатися і самому представитись, – неспішно відказав лісничий.

Телефон обурено помовчав, але, повагавшись, трохи полагіднішав.

– А, то ви, Гришко… Заступник голови райвиконкому Кривенко, якщо ви такий формаліст.

«О, подобрішав, щось йому потрібно, – подумав лісничий, – мабуть, сухих грибів чи ягід випрохуватиме».

– Я ось у якій справі. Ми тут порадились і вирішили, що вашу заяву з прокуратури на Корчука треба забрати.

– Хто радився і вирішував, той хай і забирає. Хіба я бороню?

– Не вдавайте з себе наївного, – розкотисто рокотала мембрана. – Корчук скоро в передовики вийде, господарство вгору тягне.

– Не знаю, чи буде він передовиком. Знаю, що він негідник.

– Ну, погарячкував чоловік, захопився… Ми його якось покараєм. А вам хіба легше стане, якщо район втратить доброго організатора? – у владному . голосі заступника голови бриніли нотки справедливого, хоч і старанно тамованого до пори до часу гніву. – Чи ви хочете, аби вас попросили?

– А при чому тут я? Не я вчиняв кримінальний злочин, а злісне браконьєрство інакше не зветься, не мені його розбирати. Бо то прокурорський хліб, прокуророві його і їсти. Моє діло ростити ліс та стерегти у ньому все живе.

– Не розумію, що вам заважає забрати заяву?

– Цього я не; зроблю.

– Чому?

– Бо на дідька я потрібен як лісничий?

Телефон знову помовчав, а тоді розлючено крякнув.

– Що ви за людина така? – Голос у трубці поліз, як по щаблях, угору і мало не зірвався, – Забагато берете на себе!

Лютуй-лютуй, подумав лісничий, спокійно кладучи телефонну трубку (до таких дзвінків він притерпівся), і знову взявся за папери. Гришко докрутив у руках конверта з лісгоспзагівським штемпелем, не поспішаючи розкривати його, мов там після недавньої догани могла чекати на нього нова напасть. Позавчора у лісництво приїжджав директор, лісгоспзагу, але Гришко з ним якось розминувся, оповідали тільки, що той походив по дендрарію, покрутив носом і, хряпнувши дверцятами, сів у машину й поїхав. Гришко розірвав конверта і повільно, перечитав коротенький текст: «Наказ № 49. Відмінити догану лісничому тов. Гришку як необгрунтовану. За створення дендрарію тов. Гришку оголосити подяку. Плановому відділу і бухгалтерії вишукати кошти на подальші роботи.

У лісничого тов. Гришка прошу вибачення за необ’єктивний наказ».

Ти ба, ще є правда на світі, подумав лісничий й знову перечитав наказ. Цікавий чоловік, цей новий директор, з ним, судячи з усього, нудьгувати не доведеться.

Ще двічі з району дзвонили про Корчука, і врешті, попоравши найнеобхідніші документи, він залюбки гайнув до лісу, де мав справді невідкладне діло. Його старенький мотоцикл жалібно бряжчав на корчах (нового вже котрий рік обіцяють, та все не доходить черга), звичний до таких доріг, вправно вивертав поміж дерев вузькою кінною колією, аж поки присапано зупинився біля знайомої розлогої сосни. Гришко вийняв ключик із замка і, розминаючи тіло, пішов поміж високими торішніми папоротями, уважно придивляючись навколо.

Раптом його щось стукнуло по плечу, мов хто злегка, по-приятельськи поплескав долонею, і Гришко здивовано озирнувся. На плечі сиділа, поблискуючи маленькими прудкими очима, давня знайома – білка, що не вперше перестріває його в цьому лісі, біля старої розлогої сосни. Гришко звично поліз у кишеню, шукаючи щось для гостинця – здебільшого він клав на долоню заздалегідь припасеного горіха чи просто, як забувався, хлібну шкорину, і тоді білка, вправно схопивши гостинець, вистрибувала на дерево і ласувала, а тоді знову наздоганяла лісничого, стрибала на плече і циганила ласощі.

Він і зараз поліз у кишеню, аби надлубати бодай хлібних кришок, але білка, крутнувшись дзигою на плечі, раптом злякано пискнула і, мов вистрілена, враз вилетіла на дерево. Лісничий здивовано оглянувся, але ні людини, ні звіра поблизу не побачив, тільки сосни гули верховіттями на весняному вітрі та десь оддалік скрикнув самотній крук. Гришко тихо свиснув, підкликаючи білку до себе, як не раз він вітався з нею, але вона, заховавшись за стовбур, тільки ображено цокотіла, мов лаяла його і вичитувала за якісь прогріхи.

Гришко спантеличено ще раз оглянувся навколо себе і тільки тоді зрозумів – рушниця, у нього на плечі висіла рушниця. Рідко брав він її до лісу, але сьогодні взяв. «Ти ба, – глипнув лісничий на ошелешеного звірка, який так і не дався в руки. – Все, що живе, не терпить зброї».

А рушницю його змусила взяти вчорашня пригода, коли надвечір’ям вертався він цими краями додому з лісником Григоровичем і раптом метрів за п’ятдесят побачив вантажену колодою підводу, що в поспіху майнула в кущі. Гришко пригальмував, скочив з мотоцикла і шпарким кроком наздоганяв підводу, що ледве чутно клекотала на вибоях. Коня впідбіги, спотикаючись, поганяв високий, судячи із спини, ще не старий чоловік; вік ні разу не спинявся й не озирався, зовсім поряд чуючи чужі кроки.

– Стій! Документи! – гукнув Гришко.

І тільки тоді, різко смикнувши віжки, чоловік повернувся і вперся в лісничого незмигним поглядом: він дивився так, мов не розумів, що від нього хочуть, чи навіть більше – не розумів: перед ним людина, дерево чи стовп. «П’яний до погибелі», – похолонув Гришко.

– На, – чоловік витягнув з нагрудної кишені асигнацію в п’ятдесят карбованців і простягнув її, ледве ворушачи пересохлими губами.

– Розпрягай, – тихо сказав Гришко. Вік обійшов чоловіка, що все ще тримав гроші у витягнутій руці, шарпонув за супоню і взявся було за дугу, як різкий окрик лісника, що підходив слідом за ним до підводи, змусив його озирнутися.

– Тікайте!

Двоє – один з сокирою, а другий з поперечною пилкою в руках – плигнули із кущів на дорогу за десяток кроків од лісничого; Григорович рвонувся назад, а Гришко якусь мить ще вагався, він таки встиг за цю мить розпізнати, що ці двоє теж п’яні і, відволікаючи їх на себе, метнувся вбік.

Він чув за спиною лише важке гупання ніг та ще п’яне сапання. Гришко вискочив на невеличку галявину і, відірвавшись від погоні на десяток метрів, на бігу озирнувся: той, що з сокирою, трохи відстав, а другий, з вовчим зблиском очей на неголеному обличчі, біг з веселим гиком і розмахував пилкою над головою; в ту ж мить Гришко спіткнувся і покотився сторчма, та, мабуть, на щастя – над самісінькою головою просвистіла запущена в нього пилка, рвучи повітря відточеними зубами. Він знову схопився на ноги і на бігу гукнув лісникові:

– Григоровичу, заводь!

А за спиною перебреханим відлунням сапало задихане:

– Я тобі покажу Григоровичу, я тобі, мать, дам Григоровичу…

Мотоцикл, що заводився завше прошено, а здебільшого із буксира, цього разу завівся з півоберта і, чмихнувши, рвонув з місця, лишаючи позаду себе дядьків, що сукали кулаками в повітрі і гнули матюки.

Як тільки повернулися в село, лісничий відразу зателефонував у міліцію, але ніч – кревна посестра браконьєра…

Уранці лісник пішов свіжим слідом і вийшов аж до асфальту, а там – шукай вітра в полі. Але Григорович лісник не з молодих, битий (і в прямому розумінні не один раз), мало хто пам’ятав його прізвище, зате вся округа звала просто по батькові, вітра шукати не збирався, а крутнув насамперед по навколишніх селах, і воза із надщербленою оковкою переднього колеса він напевне знайде. Гришко ж не вірив, що після усього злодії зважаться крадене везти далі, ймовірніше, десь його приховають до кращих часів, коли, мовляв, перемелеться…

Години три лісничий бродив поміж деренчливих лапатих папоротей, які пережили самі себе і нагадували дивовижних сонних птахів, що, розпустивши віялом крила, знехотя розхитувалися під подихом вітру, обшастав околишні лісові дороги, заплутані, мов нитки, якими гралося пустотливе кошеня, тренованим поглядом обмацував кожен горбик шарудкого торішнього осикового листя, що за довгу зиму втратило усі кольори – від криваво-червоного до жовтуватого і навіть білого. І коли хотів уже махнути спересердя на усі свої здогади і версії, то знайшов ті крадені колоди в рівчаку майже біля самого асфальту, присипані наспіх сухим гіллям, листям і потерухою.

Вдома, вже надвечір’ям, жінка удостоїла його похвали: завалився в хату брудним, хіба тільки трохи менше вчорашнього – учора він довго виправдовувався і ніяково м’явся, нашвидкуруч вигадуючи, як буксували вони з Григоровичем у баюрі. Перевдягнувшись, Гришко якийсь час сидів на кухні і мовчки дивився у вікно, деколи вертаючись додому перевтомленим, він хотів, аби лиш до нього не відзивалися. Жінка клопоталася коло газової плитки, лаштуючи йому вечерю, а він у вікно спостерігав, як на комині радгоспної котельні хазяйновито порався лелека. Цікавий то був лелека, Гришко за ним спостерігав уже тижнів зо два. Виявилося, що мало йому високих дерев, мало покрівель у селі, то він пригледів собі для гнізда високий мурований комин котельні.

Гніздо, так дбайливо складене по цурпалці, два рази горіло, кілька разів його скидали роздратовані кочегари, та щоразу після погрому і погорілля через день з відбудованого гнізда чувся переможний гортанний клекіт. Врешті кочегари навідріз одмовилися від ризикованих мандрівок на високий комин і не захотіли більше воювати з настирливим птахом, але їхнє місце тут же зайняли двоє сільських п’яничок, які приходили на подвір’я ранками і, задерши вгору фіолетові носи, нетерпляче видивлялися, чи не вивершив бусел знову гніздо і чи не пора уже їм у завгоспа видурювати ще одну двадцятьп’ятку.

Аби якось переселити небажаного квартиранта, кочегари змайстрували поряд на пласкій покрівлі щось схоже на велике пташине гніздо, але птах, зневажливо і скептично зиркнувши на цю примітивну підробку, не збирався відступати від свого. Дивлячись, як вдоволено хазяйнує лелека на майже готовому гнізді, Гришко подумав, що слід підказати завгоспу просту і нехитру ідею, щоб і котельні не заважало, і з лелекою не воювати, але так і не завершив своєї думки, як задзвонив телефон.

Дружина запитально зиркнула на Гришка, і коли той крутнув головою так, мов вивільнявся із затісного комірця, сама підняла трубку. Вона майже не розмовляла, а тільки кивала, наче повністю погоджувалася із співрозмовником, і нарешті, поспіхом попрощавшись, засміялася до чоловіка:

– Ой, як же я забула таку річ інтересну… Вчора на базарі продавалося, що тебе знімають з лісничого, а сьогодні по обіді там само купила: забирають тебе у район головним лісничим. А жінка твого помічника, яка, до речі, вранці не привіталася, оце зараз телефонує з превеликим вболіванням, чи не треба мені песцевої шапки нового фасону… Що там у тебе за магнітні бурі такі? Іди вечеряти.

Вечеряти він не сів, бо знову озвався дзвінок, теленькнув коротко і вимогливо, тільки цього разу дверний дзвінок.

– До тебе, – вернулася жінка із вітальні, здивовано піднявши брови.

Коли зайшов господар, Корчук мовчки ступив кілька кроків від порога і, невимушено виставивши пляшку коньяку, сів біля столу.

– Розмова у мене, – твердо і невдоволено сказав він, не піднявши очей. Господар чекав, не маючи наміру починати розмови, Корчук звично сподівався на увагу до себе, і вони довго сиділи, випробовуючи один одного хисткою мовчанкою.

– Ви не забрали заяви, – чітко вимовляючи слова, з великими паузами поміж них, ще більше невдоволено, що доводиться починати йому, озвався нарешті Корчук.

– Я не у вас у кабінеті, – знехотя докинув Гришко.

– Дарма ви заколотили, вам ні чорта довести не вдасться. – Гість зашелестів папером і, розвертаючи аркуш, підсунув його співрозмовнику, – Ось копія акту з ветлікарні. Лось того… від ожиріння серця.

«Звичайно, від ожиріння,– подумав Гришко, – а від чого ж інакше, треба, бач, було придумати такий діагноз…» Він немов зрадів і зацікавлено глипнув на папір із жирною печаткою і твердим, розмашистим, майже на півсторінки, підписом людини, яка, певно, ніколи не знала вагань і гризоти совісті. Як просто усе на світі може траплятися – від ожиріння вила в бік – і скаче, підстрибує по мерзлому грудді держак, від ожиріння втомлений болісний погляд, а в оці – незаймане небо і викривлені та скарлючені постаті спраглих на дармове видовище цікавих – певне, від ожиріння і те, що він ходить по одній землі та сидить за одним столом з цією людиною, без сумніву, ожиріння…

– Хіба вам стане легше, якщо я зароблю догану і викладу з кишені тисячу? Стане, питаю?

– Легше від ожиріння, – відказав Гришко.

– Я можу ту тисячу викласти і зараз – не такий я уже скнара.

– Від ожиріння, – ще раз повторив Гришко, мов зіпсований програвач, ту фразу, що так здивувала і спантеличила його.

– Ви що, глумитесь із мене? Зрештою, не я вбивав того лося…

«Звісно, не він, – думав лісничий, – він такий веселий і дотепний у компанії чоловік – був з ним одного разу. І не він підбурював тих, хто гасав по вулицях з вилами». – Звісно, не ви, – втомлено відказав нарешті Гришко. – Але ви подавали вила.

Важко відкинувшись на спинку стільця, Корчук зверхньо глянув на нього.

– До чого ж ви людина незручна, наче мозоль, що всім муляє… Перебудовуйтесь, любий мій.

– Горбатого могила виправить.

– Мені шкода вас. Вас втоплять у першій же калюжі.

– Вирину, я живучий, – Гришко нараз наче прокинувся із важкого сну, важкого, болісного, як буває лише од наркозу. – Мене не в калюжі – в озері уже раз топили… Оглушили спочатку веслом, а як до тями прийшов – то голову в воду і поки не перестану булькати. Виймуть: «Ну, тепер бачив, хто рибу ловив?» – і знову туди ж… Але, як пересвідчуєтесь, і досі топчу ряст, а ті на казенних харчах, з одним уже те… ожиріння.

– Достатньо, – Корчук звично ляснув долонею по столу. – Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавайте з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лівою різьбою. Коли в меліораторів брали екскаватора – не скажете, чим розраховувались?

– Скажу – деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.

– Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, прибуткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.

Гришко встав, ступив кілька кроків до порога і широко прочинив двері навстіж.

– Ідіть. Від вас, знаєте погано тхне.

Коли він повернувся на кухню і з веселою жадобою узявся за вечерю, на нього тривожно І співчутливо дивилися жінчині очі.

– Уже й з Корчуком об’ївся?

– Нізащо, то милий чоловік. Просто він деколи гарячкує – переживає за державне.

Він вечеряв і час од часу зиркав у вікно, де на тлі призахідного неба лелека уже вивершував гніздо. Птах не переставав поратися і тоді, коли кочегари докинули вугілля і крізь гніздо пішли клуби чорного ядучого диму, що виїдав очі впертому птахові, а ще виривалися і кружляли над ним шпаркі червоні іскри. Лихо його бери, подумав Гришко, якось перемелеться й з виконробом, просто своє діло треба витерпіти, хай і дим виїдає очі.

Перехожі співчутливо хитали головами:

– Бідний лелека…

А він, витягуючи із млосним задоволенням крило З ніжачись у клубах теплого диму, тільки гортанно заклекотів, мов не згоджувався: «І ніякий не бідний, і не нещасний. Просто в моєму гнізді опалювальний сезон ще не закінчився».

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 109 – 127.