Нікудишній люд

Іван Корсак

Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь тихого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопотах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, нарешті заробила таки на увагу і може дозволити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши патички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня. З вимушеною шанобливістю стоячи над труною, Петро Власович вдивлявся в набридле за багато літ обличчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тільки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в’ївся в її сірі зморшки з першого дня, відколи перевіз до себе тещу. Шугав над нею невидимим кажаном, коли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каструлею чи шкребнути ложкою, готувала сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором приходив п’яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку.

Чи то від ледь помітної зміни, що сталася з жінчиною матір’ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, як, вдаючи з себе уважного до небіжчиці – заради дружини, заради дітей – в нього десь з нутра виповзало глухе роздратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмисне завдавала йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало. Круто обходилося життя з Петром Власовичем в останні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій драбині, аж дух перехоплювало, він раптом опинився як на зимовому, колючому протязі.

Спочатку прогнали з роботи. Турнули з посади у районі – видної, впливової. Дали, було, в обласному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, незначну, але престижну службу, але не встигли затвердити.

Анонімка про останній, зовсім незначний хабар Петра Власовича остаточно обрізала волосину, на якій трималося його службове щастя.

– Виїдемо звідси – не переживу, – сказав дружині першого ж вечора.

Вірилося йому, що й жінка не зможе бути більше в цьому районному містечку, зустрічатися з тими, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичити їм, вітаючись, доброго здоров’я, а в очах людей, які ще недавно самі запобігливо ловили зверхній, суворий і неприступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше – принизливе співчуття.

– Ні, Петре – тихим, якимось безбарвним, дерев’яним голосом відповіла тоді дружина. – Наїздилася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.

Два тижні він лежав на дивані, ні до кого не озивався і читав один і той же номер районної газети, хтозна-якої давності. З-поміж інших, у замітках надибував і своє прізвище: «В роботі наради взяв участь і виступив…» Було колись у нього життя: місце у всіх президіях, промови, гучні оплески, зустрічі й проводи начальства… Відшуміло все, з’їли, в ложці води утопили. А через два тижні встав з дивана і так само мовчки пішов просити нової служби. Він знав, що такої посади, як була у нього, йому тепер вже не бачити – люди навіть вищого становища і то мило заглядали йому у вічі, випрохували якийсь дефіцит, а коли треба було налаяти, то починали зі слів «дозвольте вас покритикувати…».

Хтось зглянувся над ним і відрекомендував начальником зовсім мізерної контори – як-не-як чоловік довгенько був поважною номенклатурною одиницею. У глибині душі Петро Власович все ще вірив у незгасність своєї службової зірки, бо навіть покійний батько любив хвалитися сусідам: «Мій син у начальницьких штанях народився…» Але ці давні слова були тепер слабкою втіхою. Колись на запитання: «Як життя?» – знайомим він радив відповідати «Так собі». Бо, жартував, коли скажеш – погано, то не повірять – тепер ніхто погано не живе. А коли вже занадто добре, то ще відділ по боротьбі з розкраданням соцвласності поцікавиться, а чи по кишені… Тепер би на це запитання Петро Власович і сам ніяк не відповів.

Нило серце за минувшиною, життя для нього втратило кольори і смак, зробилося низкою більших чи менших прикрощів.

А сьогодні на сім’ю несподівано звалилася нова біда.

Раптово, не прохворівши і дня, з сердечного приступу померла жінчина мати. Смерть увійшла в дім тихо, принісши з собою запах свіжогебльованих дощок, ялинової глиці і мерця.

Сутеніло. У великій кімнаті над труною, скричавшись за кілька годин, відколи матір привезли з лікарні, вже помиту й наряджену, мовчки заламувала руки й плакала жінка. Петро Власович відчував, що вона говорить з недомовкою, її тривожить, звичайно, не тільки те, чи встигнуть вони як слід попоратись до жалобного обіду, і був вдячний за цю недосказаність, що поберегла і не черконула гострим словом зайвий раз його і так уже зранене самолюбство. Двійко дітей, десятирічні хлопчики-близнята, притулившись до неї, вдивлялися в знайомі з незапам’ятства риси бабиного обличчя, тихого і лагідного, як при житті, не зболеного і не вимученого хворобою, з печаттю великого, тепер уже вічного спокою, який не здатен порушити навіть кривий зятів погляд.

– Ой, Петре, а чого то люди, досі не йдуть, – говорила жінка. – Коли ж воно все до похорону зробиться, наготується?

– Зробиться. Вдосвіта і твоя, і моя рідня приїде. Я всім телеграми розіслав, – заспокоюючи дружину, відказав з невластивим йому поспіхом.

Невисловлені жінчині докори пекли йому по-своєму, і він не знав, чим зарадити. Так уже здавна повелося, що в дім покійника приходили родичі, сусіди та знайомі, останню ніч вони проводили біля домовини, статечно ведучи мову про житейську суєту, про те, що всі ми там будемо, згадували тільки добре, що полишав покійник по віку, і навіть коли добре важко було згадати, воно обов’язково знаходилося, сумували за небіжчиком, хоч у глибині душі й відчували над ним перевагу, бо ж таки вони живі допоки, і самі соромилися цієї непрошеної думки, милостиво пробачали покійному огріхи, якщо траплялися такі, впівголоса шкодували покійника, немов втішали його перед тим, як мав він вирушити в свою останню земну путь.

Сьогодні в їхній дім не прийшов ніхто.

Рідні він тут не мав, сусідів сторонився, а друзів у нього не було ніколи. Були тільки знайомі по чарці, з якими щось організовував, вибивав і діставав, були підлеглі і ті, кому сам підлягав. Петро Власович вважав себе керівником принциповим і вимогливим, як він часто повторював, панібратства не розводив, і рідко кому з відвідувачів вдавалося на прийомі зустрітися з ним очима – вони або були завше опущені, або холодно ковзали повз людину. Не мала тут справжніх друзів г жінка. Ще коли його тільки призначили на посаду і до неї забігали знайомі по роботі, Петро Власович застеріг:

– Заводь собі друзів по моєму становищу.

– Хіба ж то коні, щоб їх заводити, Петре?

Більше він ні разу не застав цих знайомих у своєму домі.

У просторій кімнаті одиноко плакала жінка. Коли внесли покійницю і деякі речі винесли, кімната здалася ще більшою, і голоси, і жінчине ридання відлунювали в ній, як в глибокому колодязі.

– Ой, Петре, Петре, як же нам бути?.. – стиснувши долонями скроні, голосила жінка. – Невже до нас так ніхто і не прийде?.. Мамочко, ви ж любили людей, а тепер доводиться без людей останню нічку в цих заклятих стінах ночувати…

Тонкий, вимучений жінчин голос як по живому різав Петра Власовича, і нікуди від цього болю він не міг подітися, зійти, заховатись, щезнути.

– Іди, Петре, проси сусідів, бо не витерплю, до світу не доживу.

Заходила ніч, і на Петра Власовича находила незрозуміла злість на себе, на всіх, на покійницю і на цю моторошну ніч.

– Ти думаєш, що говориш? У нас не весілля, щоб просити і випрошувати. Хто має совість, прийде.

Жінка хотіла ще щось сказати, але стрималася, як стримувалася щоразу перед самовпевненим Петром Власовичем. Вона швидко переймалася його поглядами і думками, до неї прилипали навіть окремі його слова, зараз же горе немов звільнило її від цього щоденного гніту, і вона, нічого не кажучи, глянула на нього так, як досі не сміла дивитися, і цей погляд без звичного остраху відштовхнув Петра Власовича до дверей, в тиху й теплу весняну ніч.

Спливав травень, яблуні цвіли щедро, як ніколи за пам’яті Петра Власовича, рясно встилаючи землю сліпучо-білими пелюстками. Найменший подув вітру знімав справжнісіньку віхолу, від якої люди добрішали, у молодших лункіше билися серця, а старші лише сумирно всміхалися.

Під місячними, ледь зеленкуватими променями яблуневі пелюстки відсвічували ще сильніше, тому і дерева, і будинки, і обличчя запізнілих перехожих від цього подвійного сяйва здавалися немов вихопленими з темені яскравим спалахом електрозварки.

Петро Власович аж примружився, ошелешений сліпучим торжеством весняної ночі. Несподівано в нього над головою, на вершечку яблуні, тьохнула якась пташка, тьохнула ще дуже несміло, мов пробуючись на силі, а тоді залилася, підсьорбуючи і захлинаючись, на всю міць невеличких, але таких дужих і дзвінких пташиних легень. «Соловей, мабуть», – подумав Петро Власович, і його піднудило, як від солодкого колива, що його куштують, повернувшись з кладовища на жалобний обід по покійнику. Через хвилю на сусідньому подвір’ї витьохкував ще один бунтівник весняної нічної тиші, ще десь відгукувався третій, четвертий… Завзятий пересвист перекочувався над цілою округою, аж виляск ішов, і Петро Власович відчув, як з жаху в нього по спині стягується шкіра.

Багато років не чув він щебетання, хоч у лісі нерідко бував і увечері, і вночі. То їхав десь з колгоспу, а в машині ж не почуєш, то вивозив на природу вищестоящих начальників, то, звісно, за кришталевим передзвоном келихів було не до солов’їв. Як навмисне, сьогоднішнього вечора ціле юрмище солов’їв зібралося в найближчих садах. Спересердя він нагнувся, намацав грудку землі і, розлючено шпурнувши нею у верховіття яблуні, рушив до хвіртки.

Що ж, він піде просити сусідів. За довгі роки, правда, Петро Власович просити відвик, як відвик від самого цього слова, впевнено вживаючи натомість «дозволяю» і «вимагаю». І все ж він зважився… А кого просити?

Найближчий його сусіда – приземкуватий, з червоним плямистим обличчям Грицько Курчик, про якого на кутку кажуть, що має чоловік золоті руки – і столяр, і тесля, і муляр, всякий інструмент його слухає, як скрипка грає. Але Петру Власовичу він здавався чомусь несерйозною, неповажною людиною. Ще тільки Петро Власович з сім’єю обживався в цьому домі та придивлявся до найближчих сусідів, понадобилося йому топорище, бо старе тріснуло. Пам’яталося, що найкраще його робити з клена, от і спитав сусіда, чи не багатий він часом на сухе кленове поліно.

– Чом ні, – з хитруватим усміхом відказав Грицько, кудись вельми поспішаючи. – Моя жінка поняття не має іншими дровами розпалювати, тільки кленовими.

Коли ж на порозі з’явилася дружина, в тої спересердя аж очі покругліли:

– Чи ви бачили, люди? Чи ви чули? То я не те що кленового, будь-якого сухого поліна зроду не мала. А коли той сірник розпалиш, то й долю свою прокленеш… Щоб його самого висушило на скіпку, щоб його зчистило, баламута такого, лобуряку, халамидника нещасного, ледацюгу, волоцюгу!..

Одне слово, несерйозний він чоловік – такі жарти дозволяти собі з людиною високої посади! Правда, тепер уже в Петра Власовича посада зовсім інша, але ж тоді він ще був особою…

А може, піти до Кушніренка? Он через дорогу його вікна зеленими абажурами світяться. І знайомі вони давно, в одній установі колись працювали. Однак в Петра Власовича було таке відчуття, що легше він би зайшов по груди в крижану воду, аніж переступив поріг Кушніренкового дому.

Доручив якось Петро Власович Кушніренку підготувати один нехитрий документ для області і, коли підписував, знайшов помилку.

– Ви що, такий тупий, що не знаєте обстановки? – звів на Кушніренка погляд, від якого в районі присідали.

Кушніренко якось незрозуміло гикнув від несподіванки, крутнувся і хряпнув дверима.

Другого дня Петро Власович підписував заяву Кушніренка про звільнення за власним бажанням. «Психопат, – сказав секретарці, подаючи папір. – Слова йому не можна сказати».

А може, зайти до Гущака? Випивати любить цей мельник, в усіх напозичав грошей і нікому не віддає.

Нікудишній люд пішов… Петро Власович розчаровано махнув рукою і звернув до Купчиків. «Не в президію ж», – подумав, мимохіть згадавши жінчин погляд, який, здавалося, застряв десь у ньому, муляв нестерпно.

… Коли прийшли з кладовища і сіли за поминальний обід, Петро Власович якось розгубився, не знаючи, як же звернутися до присутніх. «Товариші», «друзі», «колеги» – жодне з досі уживаних ним слів не було до ладу.

– Спасибі вам, люди, – мовив нарешті глухо, з деренчливим скрипом у душі, мов там зламалося щось іржаве, і він відчув полегшення від цього, відчув себе колишнім, давнім, яким уже майже не пам’ятав. – Спасибі, що прийшли поховати нашу матір.

Вперше в житті тещу назвав він матір’ю і вихопилось це в нього несподівано щиро, наче в останню мить своєю смертю вона відкрила йому щось таке, що лишалося для нього десятки літ нерозгаданою таємницею.

Петро Власович почувався як людина, що винесла на високу гору тяжкий вантаж і нарешті скинула його із спітнілих плечей. Йому здавалося, що тепер повинно було статися щось особливо значне, якось інакше повинні подивитися на нього всі, що зібралися за цими довгими столами, густо заставленими стравами, його слова зустріти хай і не оплесками, а все ж якось оцінити його самоприниження, таке трудне для нього і болісне. Він навіть обвів поглядом обличчя присутніх. Але люди за столами тільки покивали головами і мовчки взялися за питво і наїдки.

«Даремно старався, – нараз гірко подумав Петро Власович, – їм байдуже до твоїх переживань, хіба щодня став би перед ними принижуватись… А не діждуться». Не буде він принижуватись перед отаким Купчиком, що розчервонівся он як, наливаючи собі вже третю чарку, ні перед Гущаком, що ходить на всі похорони в околиці,, аби дали підхмелитися, ні перед Кушніренком, що навіть їсти не навчився як культурна людина, виделку тримає, наче патичку, а губами плямкає, набиваючи рот, мов три дні не їв… Він тепер був остаточно певен, що люд здрібнів та перевівся, і цього душевного переконання в ньому ніхто й. ніколи не похитне.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 85 – 94.