Журавка

Іван Корсак

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.

Лівою, здоровішою рукою він набирав номер «швидкої допомоги», але телефон ковзав по заквацяному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріян, перехиливши голову, затискав плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискувало, і десь здалеку, мов з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос виводив: «Надейся и жди, все впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на нерозібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали стелею, мов видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, торсав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну телефонну трубку; із щербини висовувались різноколірні дротики, і дід культею підштовхував їх, запихаючи назад. «Бач, – думав він, – каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч завий!» То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.

Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затятого телефона, схопив старого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія – попутна машина, грибники, що могли вертатися додому отаким надвечір’ям з недалекого лісу.

Скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на правицю, пошкоджену під Лібавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висхлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивившись на ластівок, що веселими блискавками звивалися у голубому, пропахлому першим липким листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного повітря, НІ тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби – хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали.

А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум’яття і ляк, невіра і подив; вона стояла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.

– Цить же, цить, – приказував Андріян і витирав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, зашерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.

– Оце вам пряники, козаки, – виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. – А ото тушонка…

– А що в тій руці? – старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.

– Та нічого, – відказував Андріян. – Осьдечки цукор вам, горобці. Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівиці небачені дива, то дива ці, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Малий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.

– От і маєте, діти, гостинець, – тихо мовила Олеяна.

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяиом, і він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої нещедрим осіннім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спросоння, глухо і занудливо занила. Дід, переставляючи ногу, намагався ступати на неї легше, намагався не думати про ногу, ця давня хитрість, випробувана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки, допомагала куди відчутніше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показувати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.

Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.

– А голова є на плечах? – поспитав водій, визирнувши з авто.

– До району… Може, візьмете… – попрохав, сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе – краще сам якось переб’ється.

– Нахлявся, пеньок трухлявий, – почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. – В тюрму через такого сідай.

І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.

Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись, у дитинстві, з молодої, жовтогарячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла – і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і сліпучо мерехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.

На порозі «швидкої», що, на щастя, розташувалася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

– Поможіть, люди добрі…

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:

– Що з вами, діду?

– Та мене, дитино, й кілком не добити, – казав, немов журився вельми з того, Андріян. – То жінці моїй недобре. – І, повагавшись, додав: – Таки зо всім недобре.

– Присядьте і ждіть, машини на виклику, – буркнула, брязнувши шприцами, інша, старша віку медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо «швидкої» проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:

– Треба до відділення, біди наберемося.

І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.

«Та він же п’яний в дим», – здогадався дід Андріян.

– Де гроші? – поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

– Добрий же гаманець у тебе, – засміялася медичка. – То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на затятого ворога свого.

– Жінка – то хвороба.

Він поворушив довгими, давно немитими пальцями босої ноги.

– Ото мій банк, мій сейф без ключа…

– А коли в банку скінчиться, то як? – все ще сміялася медичка.

– Хай не журиться жінка, з-знайду, – слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. – їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і у мисочці з яйцями.

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки й подала чоловікові.

– Ото-то, – рвучко вихопив гроші і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом. – Жінка – моя хвороба, всяка жінка – хвороба, і ти хвороба, і ти…

Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з’явилася кучерява голова та кремезне плече чергового лікаря.

– Хто тут шумить? – пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

– Я-а? – чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими, – Я ні-ні, я нічого. Жінка – то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.

– Хвороба, – послав навздогін переконано чоловік.

«Боже, – не знаходив собі місця дід Андріян. – Ну де ж та машина?..»

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю – коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

– То ти, Андріяне? – потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: – А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе. Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же запросили силу-силенну – на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-матері – дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

– Живіть, діти, дружно, – піднявся дядько Онопрій. – Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

– Кликав мене дядько Онопрій, – Олеяна ворухнула ще раз пошерхлими від смаги губами.

Вона знову зайшла в непам’ять, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися і весняний день далекої молодості зустрівся з похмурим осіннім днем, старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, не потрібний нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути, – краще б вже його, він таки на півроку старший.

Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомленим, бляклим поглядом, буркнув:

– Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а раптом на щось та придасться, навіть води подати, – і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридора.

… Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливали на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилі минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався бодай голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого – на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, що сердито ганяла швабру.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився нарешті в куточку.

– Вештаються тут до півночі, – буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. – Не готель же, лікарня.

І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мстилася їй за якусь свою кривду.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.

Тут було йому навіть краще: вікна палат – мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій лежить його Олеяна. Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко; і те загадкове світло, здавалося, зароджувалося десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали так, як лускає пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної тепер шкаралупи, весело котилися, підстрибуючи вологим від щедрої роси асфальтом. Друга ж половина Андріянової душі загубилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою самотність, він всенький свій вік прожив з бабою, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею. А з фронту він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.

– Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

– От, що то грамотний чоловік.

– Та хіба він жінці одній? Джигун добрий, видно, був, тепер півсела листів його чекає.

Зате, коли їхню частину наздоганяла пошта, хлопці світили голодними очима, а Андріян одержував жмут листів.

– Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, – хитро щурячи око, чадив махрою білорус Саєвич.

– Певне, наймає писаря.

– Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відправляв так само, хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь мох, з-під якого проступала протухла, іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ, – отоді тільки він не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лаві під каштаном, одіж дідова набрякала росою, а тіло його, скоцюрбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди; дід сидів і дивився, як гаснуть вікна лікарні, і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме за тим вікном його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей, мордований дрижаками.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмутки зжухлого листя. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на ношах людину, всю накриту простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився було на вистиглі ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на долю, затяту і невмолиму, яка забирала тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе, надривне ридання, схоже на завивання самотнього вовка.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати. А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою – і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, і розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, лице зробилося ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що зі своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила, – одне широке, важке, натруджене, друге – потрощене.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 164 – 178.