Карат

Іван Корсак

Третій день Карат лежав у буді голодний, прип’ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млосної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть настовбурчилася на загривку, наче він сердився на якогось ворога і ладен був от-от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки вечорами та досвітками, коли із кватирок та прочинених вікон випливали й носились подвір’ям немислимо дражливі, аж памороки забивало, запахи свіжої їжі, яку готували господині. Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів, цього не вдавалось йому навіть тоді, коли тицявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.

Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутячи з боку у бік головою і пнучись пошматувати залізяку, що ув’язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, доки з блідо-червоних ясен скапувала гіркувата сукровиця.

Але не тільки голод допікав Карату. Йому муляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на його собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті, – був він весь, мов з вуглини, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто позначив крейдою. Можливо, за ту білу цяточку і назвали його Каратом.

Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тільки раніше хтось виносив харчі й озивався підбадьорливим голосом. То могла бути господиня, молода ще, трохи неуважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько почухати за вухом, і тоді Карат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тішачись млосною насолодою; могла бути наймолодша господиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шматочок м’яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстрибував, клацав зубами, наче обценьками, і вихоплював мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і навіть похмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з’являвся з домашніх, він не шкодував кинути йому замашний шмат ковбаси. Тепер же чомусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.

Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, невдоволено відвернувся, мов вони зроду були незнайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавкнув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холодними білками очей і несподівано та зле копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.

Від образи й розпуки Карату захотілося бодай тоненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнувши голову у напружено витягнуті уперед лапи, зумів пересилити себе і перемовчати – він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов’язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з-поміж бензинного гару, цигаркового диму, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали вологі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.

Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спантеличували пса, тривожитися було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.

Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі заходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве причинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв’язку ключів, у господаря в далекому місті помер батько.

Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім’я, забувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка тихо підкочувалася щоранку до під’їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечками на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.

Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. Забившись у куток і приплющивши очі, він примушував себе годинами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.

Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кроки, б’є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назустріч і плутається попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагідно відбивається від собачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмінно усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній маленькою білою цяткою, несподівано розповзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив’яні зуби.

І тільки одного разу господар, повернувшись з посірілим лицем, на якому злегка посмикувалася права повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку, Карат тільки здивовано пискнув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись. Господар, заплющивши очі, щоб погамувати нервове пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до собаки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, просячи пробачення. Кривда не відразу відпускала Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зустрітися з благальними господаревими очима, але така вже була його натура, що він не міг довго ображатися. Карат зрозумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.

Незабаром він упевнився, що голод легко забувається, якщо згадувати тихі осінні надвечір’я, коли вони ходили на полювання. Карат ішов по болоту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, безшумно перестрибував з купини на купину, відчуваючи, як завмирає його охоплене мисливською пристрастю серце. Ось він спинився і зіп’явся на задні лапи, на мить мов завис у повітрі, сторожко повертаючи головою: в струменях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір’я й нагуляного на привіллі пташиного тіла.

Карат перейшов на потяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не шелеснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні болота, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому байдужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набридливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не оглядаючись, як наближається за ним господар…

Ще мить – і Карат завмирає у стойці, усім своїм серцем, що билося нестримно й шалено, благає господаря не забаритися, не сполохнути марне птаха в останню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б’ючи крилами по воді, селезень зривається ввись, востаннє зблиснувши переливом пір’я навпроти призахідного сонця, і оглушливо гримить господарів постріл…

Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав пазурями по дощатій долівці буди. Одної ночі сюди прийшло двоє незнайомих, вони якийсь час постовбичили біля сусідської клітки з кролями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, може, пораються хазяйки, але несподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Карат не встиг навіть згавкнути, він відчував тільки важке сапання цього незнайомця і відворотний горілчаний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очима змигували зелені, жовті і червоні іскри.

Потім Карата, зв’язаного вірьовками, довго везли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких неприємно до рота липло лляне волокно, і таки перегриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, повернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв’язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.

Гірше було іншого разу, коли господар на слізне прохання подарував Карата своєму другові у військовій формі. Тоді його знову довго везли, доглядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, бридливо відвертав голову від кинутого шматка м’яса чи підсмаженої, спокусливої печінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгукував він просто лежав з потьмянілими очима, Каратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому вчувалися знайомі голоси, особливо малої господині, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала найчудернацькіші здивки – в’язала банти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого такого, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.

Карат не знав, що товариш двічі телефонував господареві:

– Перестань нудьгувати за собакою, – благав той у телефонну трубку. – Він не тільки нічого не хоче робити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляється. Я тобі або поверну його, або він здохне.

Врешті його таки відвезли додому, і господар спочатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишився з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав винуватим поглядом у розчулені зустріччю зеленкуваті Каратові очі.

Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з собою навіть у відпустку, і часто мав з ним чималенько клопоту, а одного разу навіть пригоду.

Це трапилося у чужому, гамірному місті, де незрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше метушилися люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а коли вона із заплаканими очима вибігла на вулицю, де Карат терпляче чекав у вказаному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли мала плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвостом і тихенько підвискував. Коли ж мала не втерпіла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посуворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.

Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і де його непокоїло, зате твердо знав і вірив у порядок: якщо йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.

Прововтузилися вони, може, з півгодини – коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли плакала – то ставав на задні лапи і все силкувався лизнути в лице, заспокоїти і розвеселити. Господар врешті здогадався вибігти на вулицю й побачив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.

…І все ж як не обманював себе Карат споминами, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на барабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здолавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.

Поступово прийшовши до тями, Карат порачкував назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи ланцюгом, ще і ще. , він уже погано пам’ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров’ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.

Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір’я до смітника, звідки крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерпляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причинена, і він тільки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, перехиливши голову, заглянув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, лежала надкушена скибка хліба – він вловив його млосний, ледве чутний запах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і ображено вискнув.

Поникавши і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір’ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жувала бутерброд, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнувшись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж побачила його, засміялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима і облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і показала йому язика.

Карат поволі опустився на передні лапи, відвернувся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м’якне і злегка прогинається розпарений немилосердним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тротуару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цього галасливого міста, де так круто чомусь переінакшуються люди і все життя, вибратися туди, до очеретів над рікою, де полював не раз із господарем, п’яніючи від поспішного і лякливого лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.

Ненароком кинувши оком, у невеличкому дворику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщатках дитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вернутися поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманливо виглядала пляшечка молока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличила його. Голод штовхав його до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас йому мучили докори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубився, стоячи на цьому роздоріжжі, нарешті він струснув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сумніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.

І все ж голод був дужчий за усі його докори, і в кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало рожевощоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і обхопивши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а ріденька манка на молоці, але це його не обходило зараз, головне – то був харч, рятівний для його вимордуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.

Раптом Карат почув галас, високий жіночий голос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє – попереду жінка з побілілим від страху обличчям, а за нею – чоловік. Колючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.

Колись цей чоловік полював разом із його господарем, і йому запало у пам’ять, як він гладив Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолював, а ще запали у пам’ять очі, в яких не було тої звичної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед незнайомим собакою. Зараз же в очах того чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запобігливості, з його обличчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні осколки, пролетіла запущена на бігу цеглина.

Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляшки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом будинку і без вагань подався за місто, подалі від цих пересичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 127 – 137.