До сина

Іван Корсак

Кричали досвітком поїзди, кричали хрипко й загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища втомлений люд, що полишав осінні поля та їхав у близьке місто.

Люд злобно штовхався ліктями і, лаючись, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, робочим одягом та недоглянутими туалетами – цим нестравним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті повискували й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і штурхали бабцю у вигорілому, потертому плюшевому піджачку. Дівки пищали, а бабця за котрим разом видихнула:

– – Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до себе невеликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо й насмішкувато:

– Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилася, тільки голову опустила побито й винувато.

– Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли було, а молодик придуркувато кліпнув повіками:

– А що, син у трупарні?

Молодикове запитання гнітило стару, чавило на серце холодним каменем, і вона ще нижче схиляла голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полинялої хустки, затулило від подорожніх її посивілі очі.

– Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від бога, то всіх те жде. Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо невдатна копати вже стоячи.

– Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як старе, скрипуче дерево, випрямилася.

– І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, тихенько посунулися від старої.

– А чи дадуть ще побачити його?.. От щоб дали, то костюма поміряв би, – легенько тулила стара пакунок до плюшу. – Я ж стільки літ йому хтіла Купити, отакового, хтілося, синенького.

– Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, – скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

– А добрий змалечку вдався, добрий, – стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негадано проясніло і засвітилося зсередини відсвітом далеких тепер вже літ. Вона говорила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньою сухою глицею в соснині, шелестіли, спадали й котилися, як листя, за вітром. – Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо’, того й заступився за товариша в п’яній бійці у клубі… Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробилися такі.

Мова її на мить приспинилася, мов перед якоюсь загатою, та не довго втримала та загата, тільки на мить.

– Черконув тоді парубок ножем парубка, правда, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а мому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже, слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих уст.

– Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тілько сказав, не зичить побачити те… Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала я йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину. Поїхав у район і вже не повернувся. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.

– Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило… Тихе таке і тухле…

Старій забракло знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо – чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених, мілких легень своїх викашлювала ще учорашню городню пилюку. – А втретє повернувся із тюрми вже звіром. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим… Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!» Востаннє повернувся він з жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь там… з ним була… Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив. Тікай, просила невістку, зі світу зживе і хлопця, і тебе. «Нічого гонку гнати, – дивно якось відказала та, сміючись. – Ще не таким галстуки в’язала».

Того дня забрав син дитину з собою і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

– Татку, я більш не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі з такого дива.

– Ходи по гриби, – каже син.

– Ходімо, – дивується все ще невістка.

Пішли. У дорозі питає її:

– Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

– Знову, хавка, у діло вліз?

– Сина твого пришив… А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, – кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефона, приїхало дві машини… Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева – гадав, сховається там.

Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, коли їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів – і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала»; ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі чи в місті, куди водять в садок і де батьки ждуть квартири. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді». – І знов мні коле, знов мні пече, – хилитався вагон, і хилиталась стара, як старе, скрипуче дерево. – І я винувата, що звіра у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені, зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, – чи то від безсонних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

– Сусіди казали: не їдь, не ганьбися… Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними, скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які навічно уїлась земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.

– Чи дадуть ще побачити?… От щоб дали костюма поміряти. Тутово, на плечі, мусить, мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, клала слово важке до слова, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала молодих сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядала.

– А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі його стрілятимуть?

Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилася їм услід, мов ті ще мали вернутся, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, помалу танула на обличчі, на старому піджаці, важкі краплі збігали з потертого, вигорілого плюшу.

Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

– Шо рота розкрила? Сільпо нещасне…

Вона стояла у сутолоці серед людського гомону, серед вигуків носильників і різноголосся транзисторів; тут розмашисто обнімалися, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг, з довгих розлук, тут червоно вибухали осінні букети, тут чуже щастя всміхалося яскраво, мов спалахи фотоблідів.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати і не треба вже від життя нічого – роки за спиною шуміли осіннім похмурим бором; в неї, змученої літами, не було ні надій, ні жадань, крім одногоединого, може, останього вже жадання.

– От коб його віддали мені поховати… Я уночі б на могилу ходила.

Кричали досвітком поїзди.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 187 – 193.