Вітрогон

Іван Корсак

Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я вагаючись, забити йому «козла» у сусідів чи ні, – від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком, – в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюсарювали в одному цеху.

Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув гарячого приску.

– Я, здається, телепень…

Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумнівається хто та не заперечить, але, так і не дочекавшись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад-вперед.

– Я, напевне, телепень!

І така непідробна печаль вчувалася в його голосі, що Гриць навіть не полінувався підвести голову.

Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся оповідати свою пригоду, то забігаючи наперед, то безладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажилося, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших хазяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і протяжно кричали коти по всьому кутку.

Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий папірець.

«Дорога Олено, – Грицько пробігав очима телеграму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на незручних «тчк» і «зпт», – я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успіхів у роботі».

– От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута, – важко ворухнув щелепою Василь, і зуби його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипонули жменю піску.

– Знайшов чим журитись, – Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку. – Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.

– Нічого собі радість! – вовкуватим поглядом зиркнув той. – Кабанчика – швайкою, бичка – по горлянці… Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася – не вона перша, не вона остання. Але щоб люди на весілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщатимуть.

Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чогось принюхувався – у повітрі і справді запахло пригодою.

– А молодий хоч був коли на оглядинах? – ставив слово обачно, виважено, щось своє надумавши.

– Ага, і носа не показав, – скрипнув зубами ще раз Василь. – Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент, – хвалився, – дохтором буде, хірургом, пиндицити усім повирізує…

– То чого ж тут квоктати? – глипнув на нетямковитого товариша Гриць. – Якщо весілля призначене – треба гуляти. Через півроку папір на розлучення – от і всі пироги.

– Дякую, – чемно кивав на те головою Василь. – А за молодого сам хіба сяду чи із бюро добрих послуг, як Діда-Мороза, випишу?

– А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, – показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.

… Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не повертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розмальованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому повернутися до молодої чи дружби, то спочатку скошував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з негнучкою шиєю. Грицеве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах серйозного зятя.

Весілля саме входило в смак, гуло ще не захриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвеніло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками, сперечалось і перегукувалося.

– Куме, один бог так любить тебе, як я.

– Га-а?

– Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?

– Ой чий то кі-і-і-нь стоїть…

– А півзахист як вмаже в дев’ятку…

– Как родная менє мать провожала…

– Іду я стежкою і бачу: вовк. Їй-бо, вовк!

Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій

стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блідих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.

– Отаке се ля ві, – нахилявся і журно та докірливо шептав на вухо молодій. – Б’ють ногами з першого сімейного дня.

– А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч зараз – разом із своїми телячими ніжностями, – ласкаво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.

«Бачили очі, що купували», – розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.

Після столу вирували танці – то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких, тонко дзижчала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і особисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із весільними музиками.

Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупинившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходили на нове коло.

Ой ти, діду-бородіду,

Бородонька сива,

Візьми мене за невістку,

Люблю твого сина…

Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто перебирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:

Що на мене зговорили,

Що на мене збаяли.

Два словечки правди було,

А решту добавили.

Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу молодицю.

– Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..

І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигуками, відповідала на оте закличне «давай, Насте!»:

Я давала, я давала,

В саду на скамєєчкі,

Не подумайте лихого –

Із кармана сємечкі…

Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:

– А операції, того-во, уже робите? На пиндицит, приміром?

З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмінного благодушшя.

– На апендицит? – перепитував він дещо зверхньо, але милостиво далі не поправляв: – Запросто.

І показував на пальцях, яке то нехитре діло: Розрізав, відміряв штангенциркулем і відчухрав.

– Да-а, медицина – річ точна, – статечно кивали головами, погоджуючись, дядьки і благоговійно відходили. – Таки справді, їхній зять буде дохтором.

Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепану від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої кривуляки, і весь час теревенив:

– Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжачкові, якщо він лисий?

– Братові двадцять. А вам – не знаю, – відповідала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.

– Не відгадали. Ще.

– Навіщо вам оцей балаган?

– З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.

– Обійшлися б, зрештою, і без вас.

– А я ще люблю вистави.

– І весілля?

– Я гуляка.

– Нікудишній, танцювати як слід не навчились.

– Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі поскаржусь.

– А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий молодий.

– Не шуміть. До розлучення принаймні півроку.

Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнулася раптом холодна рука молодої.

– Невже ви не бачите, як мені зле, – видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.

«Цього мені ще бракувало», – подумав настрахано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.

В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, казали, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-товариськи, боячись навіть доторкнутися.

А одного разу, серед білого дня, «швидка допомога» забрала Нелю просто із цеху.

– Ви чули? Неля народила дитину, – наглою хвилею пішов поголос.

– Ви чули?.. – і дівчата вражено перезиралися.

– А ви не чули? – говорили чомусь напівпошепки, як про значну державну таємницю, за розголошення якої належить чимала кара.

– Невже не чули? – шелестіли то співчутливо, то осудливо.

– От біда, так біда! – хитали журно, як по покійнику, що вмер без причастя, старші жінки.

– Яка там біда, – продавав зуби Грицько, – бабське плем’я для того й на світ прийшло.

Їдучи якось в гуртожиток, він по дорозі навіть заскочив в пологовий будинок, передав з півдесятка апельсинів і постояв кілька хвилин під вікном.

– Тримай хвіст пістолетом, – мудро радив Грицько товаришці і на мигах показував, як це треба робити.

Неля розгублено всміхалася, крізь подвійні шиби не чуючи Грицевих настанов, і хлопцеві в останню мить запам’ятався якийсь хворобливий, незвичайний зблиск її очей.

Тижнів через кілька Грицька викликали у комітет комсомолу.

За довгим полірованим столом поважно сиділи урочисті, як перед сповіддю, члени комітету – всі, немов по команді, підняли голови, коли він переступив поріг, але з жодним Грицько не зустрівся очима, бо погляди їхні, набурмосені і зневажливі, ковзалися по ньому, наче обмерзлі.

– Зізнавайся, – процідив головуючий у великих, немов січкарняні колеса, окулярах.

Гриць не знав ще, у чому слід йому зізнаватися, і тому лиш крутив головою та кліпав своїми солом’янистими повіками.

– А подивишся – начебто не лиходій, що зрікається рідного сина, – маленькими круглими очицями в’їдливо свердлила Грицька білява жіночка, що сиділа поряд з головуючим.

І тільки тоді хлопець побачив Нелю, що скривджено підібрала губи і, невинно опустивши очі, притулилася скраєчку з немовлям на руках.

– Він? – знехотя, як останнє поліно у вистигаюче багаття, докинув головуючий.

Хутенько, мов боячись запізнитися, Неля закивала головою і підшморгнула носом.

«Ох і Нелечка, ох і вишенька, – від несподіванки облизався Гриць. – Фрукта».

Тим часом маля на руках спросоння пискнуло і, нахмуривши білі рідкі бровенята, невдоволено пручалося.

– Викапаний татусь, – заглядали на немовля через Нелине плече члени комітету.

– І носик такий точнісінько… – свердликом ще раз штрикнула Гриця білява жіночка.

– На ротик гляньте: оригінал і копія.

Смикнувши руку раз і вдруге, немовля закривило тоненькі, скопійовані, як щойно було остаточно і безповоротно встановлено, губи; воно обурювалося, морщачи носика, повиточною неволею, і нарешті, ображене, на весь світ, заревло густим басом.

– Бригадиром буде, – тішився малим, наче власним, головуючий.

Гриць стояв посеред кабінету, спантеличено і розгублено роззявивши рота, наче зібрався всмак позіхнути, і тільки крутив вусібіч головою, як флюгер у нестійку погоду.

– Де ваш гуманізм? – суворо спитав головуючий, ніби запитував посвідку про особу, і Гриць вже лапнув було кишеню, шукаючи оту посвідку.

– Де ваша батьківська відповідальність? – перепитала білява жіночка, просвердливши нарешті його навиліт двома буравчиками.

Тильною стороною долоні, мов пробуючи, чи гладко голений, хлопець тернув із обличчя піт; Гриць уже знав, що він егоїст і джигун, ловелас і донжуан, він знав уже майже все про себе, не знав тільки, чий же то син, але сказати про це не встиг.

– Виключити з комсомолу і з роботи мітлою!

– Виключити… ключити, виключити… чити, – з підскоком стрибало навколо довгого, полірованого стола.

Може, тому він і не мав жалю до Олени.

… А весілля гуло, як осінній ярмарок, після танців знову сідали за стіл, і гості, всідаючись до спокусливих нових страв, врізнобій, наче гуси, що повертаються увечері додому, загелготіли: «Гірко!»

Гриць ледь помітно всміхнувся кутиком рота і, зберігаючи урочисту свою статечність, лише скоса, з насмішкуватим вичікуванням накинув оком на молоду.

Молода сиділа склякло, не піднімаючи голови, і гості, оцінивши по достоїнству її скромність, гукали, підохочувані трунком, дружніше.

Він неохоче встав, а молода все ще сиділа, і тоді гості загули, витягуючи шиї, дружним, негодованим принаймні днів кілька, роздражненим стадом.

Нарешті молода встала, і Гриць, обхопивши правою клешнею її тендітну спину та перехиливши голову, злегка, як для годиться, торкнувся вуст, але тільки вона зібралася відсторонитися, як соковиті губи молодого нараз немов прилипли до її вуст, клешня все дужче притискувала тіло, і чим більше пручалася молода, тим глибше поринала вона у довгий і зморний цей поцілунок, а він, як чорний джміль над квіткою, важко навис над нею. «Що ви робите?» – нажахано питали її очі, та Грицькові очі лиш мовчки сміялися; нарешті, не врадивши, вона щипонула щомоці хлопця за руку, він було смикнувся, та перетерпів і по хвилі посадив її, як малу дитину.

– Солодкої – верескнули загоджені гості, вельми жінки, і Гриць розмашисто облизався.

– Порося, – тихенько подякувала зім’ята і змінена молода. – Ви як… насправді.

Протягом весілля Гриць таки притомився і ледве діждався, коли підпилі гості нарешті умиротворено встали із-за столів, а музики, подумки вираховуючи платню, заграли марш. Молодих під напутні вигуки і присолені настанови гостей, що весело і добродушно іржали, – якщо потребуватиметься молодому поміч, то нехай кличе, – провели в невеличку продовгувату кімнату, де ледве вміщалося два ліжка, а решту місця було зайнято під нетанучі весільні припаси.

– Ваше ліжко, – недбало і трохи зверхньо тицьнула наманікюреним пальцем Олена. – І відверніться.

– Не надто командуйте, – огризнувся Гриць. – Бо ліжка можна й переплутати. Молода роздяглася, і тріск наелектризованої синтетики таки спокусив Грицька – не в змозі пересилити себе, він нишком кинув убік шкідливий погляд: молода, злегка вигинаючись, знімала через голову плаття, пружно текла її струнка постать, підсвічувана спалахами холодних іскор, кожен порух крутих стегон і довгих ніг, здавалося, відбувався під нечутну, а точніше – під видиму мелодію, молодістю і звабою, немов у сповільненому східному танці, променився кожен вигин ледве засмаглого на легкому сонці тіла. Гриць відчув, як його злегка трусонуло струмом, напружилася та стужавіла кожна клітина, і йому зробилось аж млосно.

Вже в ліжку, накрившись мало не з головою і відвернувшись до стіни, він узявся лаяти себе, що встряв здуру в халепу.

Гриць, може б, і далі чистив себе, але в двері раптом пошкрябався хтось соромливою мишею:

– Мені б чистого посуду…

Тихий голос старшої весільної господині був несміливий і жалібний, наче вона зажадала хтозна-яку забаганку.

Після довгої, нерішучої тиші в двері пошкрябали вдруге.

– Йдіть до мене, – зашелестів, як осіння глиця, незвично ніяковий Оленин шепіт. – Бо то жінка, що обшулює на всеньке село…

Гриць слухняно схопився і пірнув під її одіяло, витягнувшись при цьому по струнці, наче в строю, і жахаючись, крий боже, торкнутися молодої, мов ненароком міг обпектися.

Коли господиня з липкими, ніби смальцем намазаними очима, прочалапала із оберемком тарілок, він ще лежав якийсь час, вжалений електричним зарядом близького дівочого тіла, і від тої електрики він сам починав пашіти і дрібно, наче на стужі, труситися.

– Йдіть-бо, – почув тепер уже хоробріший Оленин шепіт.

Але хлопець і зараз не зрушив із місця, продовжуючи лежати німою жердиною з витягнутими чомусь руками, буцімто перед ним ось-ось мав пройти його грізний армійський старшина, аж поки від несподіваного і досить пружного стусана опинився враз на підлозі. – Діждався сімейного життя, – молився Гриць і рачкував по підлозі та бабрався, вибираючись із одіяла.

Він довго крутився у ліжку, мов на нічліг вмостився на бруківці, і втішав себе, що сімейний хомут, слава богу, начеплений лише до завтра.

Коли знову постукали в двері, Оленин голос уже не був ніяковий і не був несміливий, вона просто проказала йому із достоїнством:

– Швиденько сюди.

– Поганяють як купленим, – буркнув хлопець, але, повагавшись, скорився і приречено потеліпав до Олениного ліжка.

Постукали вдруге і, бухикнувши, нетерплячий Василів голос прогугнів:

– Спите ви там чи ні?

Гриць, як з окропу, вихопився з ліжка і прудким кажаном ураз перелетів на свою постіль – дівчина аж пирхнула сміхом, як кішка, якій наперчили кинутий кусень.

– Смішки все в голові! – відкинув невдоволено брат і, підозріло глипнувши на зім’яту подушку поряд з Олениною головою, з мискою пирогів сердито прошвендяв кімнатою.

«Діла-а», – невизначено сам до себе промимрив хлопець, остаточно упевнившись, як він весело виспиться нинішньої ночі, а тому взявся раз по разу позіхати, мов хотів одурити сон.

Хвилин через десять у двері знову вибачливо шкреблися, і Грицьку так закортіло добряче забожитися, аж засвербіла ліва долоня.

– Ну-у? – викличне і протяжне нагадування звучало навіть загрозою. «Задирака», – подумав, скривившись, хлопець.

– Нема-таки у вас милосердя, – застогнав Грицько. – Якщо я підставний молодий, то й все інше в мене підставне?

І він знехотя поволочив свої довгі і в’ялі, немов сукняні, ноги, розбито упав біля молодої.

Коли старша господиня, ступаючи на пальчиках скрадливою кішкою, вийшла з кімнати і навмисне дбайливо, з лукавим та підсолодженим усміхом причинила двері, обоє вони лежали, ледве дихаючи, боячись ворухнутися і порушити невидиму, хистку і ненадійну рівновагу. Гриць нерішуче, кострубатими і невправними, грубо, наче на око, витесаними руками притягнув її до себе, і, на подив, вона не боронилася, невідь-де ділася її півняча задерикувата хоробрість за весільним столом та в гримучому танцювальному колі – коло нього лежала, немов прибита у високій траві холодним дощем, крихітна, намокла пташка; і в ньому ворухнулося щось тепле й кошлате, що вимагало прихистити змерзлу її від холодного дощу, прихистити зім’яте і згиджене цим весіллям, затулити собою від пронизливого, сирого, згубного вітру.

Вранці, перекинувши рушник через плече, Гриць вийшов умиватися на подвір’я і в першу мить аж зажмурився і труснув головою від повені світла, що вихлюпнулося вицвілими кольорами, утверджуючи сліпуче торжество весняного ранку. Двір був насичений свіжістю пробудженої землі, мов свіжістю молодої жінки щойно з глибокого і безпечального сну, запахом юної, такої зеленої трави і ще злегка клейкого, не огрубілого і не припалого їдкою курявою, листя гінких тополь, якими свого часу обсадили обійстя, духом квітуючого бузку попід вікнами, що синюватим спиртовим полум’ям палахкотів обважнілими китицями. Високо над головою на вершечку тополі раптом озвалася зозуля і взялася хазяйновито кувати літа, їй тут же відповіла ще одна, з протилежного боку обійстя, і обоє заходилися кувати, не скуплячись, на весь віддих своїх пташиних легень; і Гриць подумав, що зозулине плем’я тут таки роботяще, і якби доля збувалась, як пророкують оці сиві оракули, то жили б у цьому селі самі довгожителі.

– Полити, швагерку? – із відром води у руках, виказуючи рядки білих зубів, вийшов назустріч Василь.

Гриць мовчки кивнув, і коли перший кухоль холодної, терпкої, щойно з лункої криничної глибини, води пеконув йому спину, він переможно гикнув і взявся люто розтирати лице, груди і шию, немилосердно хлюпаючись і бризкаючись, – у скісних червонуватих променях вранішнього сонця його пругкі, молоді м’язи видавалися мідними, і краплі води з тугого тіла, зблискуючи на сонці, розліталися вусібіч, немов іскри з точила.

– Виїдеш у місто з Оленою під обід, – сказав діловитий, як завжди, Василь. – Я машину уже замовив.

Гриць випрямився і, відчуваючи, як від прохолоди стягується . шкіра на тілі, недбало поправив опале на скроні мокре волосся.

– Нікуди я не поїду, – буркнув він, не піднімаючи очей.

– Сподобалось за молодого? – все ще шкірив зуби Василь.

– Я справді одружуюся. З твоєю сестрою.

У Василевих зіницях змигнули недобрі блискавки, змигнули й пустилися у танок; цей танок звивистих блискавиць тривав доти, доки віра в товариську порядність взяла верх над кривдними і підступними, жовчними думками – і тільки тоді блискавиці поволі згасли, а схололі очі повільно відтали, як неохоче відтають на вікнах кошлаті морозяні візерунки у довго нетопленій хаті від першого, ще несмілого подиху тепла.

– А ти часом не того? – непевно, схиливши голову набік, ляснув пальцем по шиї Василь. – Часом не перебрав учора?

Гриць лише поблажливо усміхнувся, як до нетямущої ще, малої дитини, і рушив до хати. Усім своїм тілом, вкритим крапельками води, що вигравали на сповнених свіжості і молодої сили тугих м’язах, він відчував зараз лагідність прохолоди повітря, ненав’язливу доброту цього весняного ранку і сам намагався бути таким же; Гриць навіть не зігнав комара, що з тонким писком усівся йому на плече: він був такий добрий, що не хотів скривдити і це створіння.

– Ото вітрогон… – розкрив широко рота загавленою вороною Василь і пошкріб потилицю: – То й кабанчик з бичком таки не пропали…

Гриць ішов легко, відчуваючи у собі щось нове, досі незнане, і те нове було надовго; він пружно ступав по голубій траві, що ледве виклюнулася спраглими до сонця шильцями із знудьгованої за довгу зиму землі, він ішов по землі з крупними росами і свіжими травами, і ця земля сама простелялася йому під ноги.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 150 – 164.