Лист незнайомого

Іван Корсак

Він зручніше вмостився за столом і по-школярськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з болем і з жалем…

«Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам незнайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був одірваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Василя Полікарповича Бабляка. В мене серце обливається кров’ю, коли я пишу ці рядки, – Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».

Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьому заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черпнули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.

«То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти», – писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порівнюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко карався, що йому так далеко до чеснот свого друга.

Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, приїхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.

По станційній залі вистрибувало дівча років чотирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого уваги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голівкою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:

– Дядьку, а як тебе звати?

Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, маючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;

– Гуляй.

Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відповідь тільки й сподівалося, стрибало то на одній нозі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, знову підскікнуло до нього:

– Дядь, як звати тебе?..

Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмухни, здавалося, і полетить геть разом із своїми метеликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.

– Дядь!..

Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньому, який не терпів цього шмаркатого племені, котрим здебільшого бридив, як і праними та перепраними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнувся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподівано для себе перепитав:

– А тобі воно треба?

– Та треба… Жду тата, а не знаю, який він, – дівча потупило очі і винувато теребило спідничку. – Маринка я… Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшукуючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звичний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло – шпигонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судові листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевненість, набута чи то роками самотності, чи остаточною відчуженістю, і ота її духовна вищість образливо вжалила і принизила його.

– А що, блудний чоловіче, познайомивсь нарешті з дочкою?

Він писав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.

«На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жінчина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці…»

Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з роботи додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першому вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дружина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попоїсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фермою тхне.

З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісозаготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.

«Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома», – взявся знову за ручку.

Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь займисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гехкаючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і заходився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:

– Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.

– Де ж той бичок? – дивувалася жінка.

– Мати, казали, дадуть.

– Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.

– А сьогодні до бугая корову погнала.

Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках – ті жінки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.

Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще такого написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток потягнувся – тепер він усією своєю душею, розм’яклою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікарпович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вельми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадається і на аліменти, напевне, не подасть.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 55 – 59.