Позаштатний інспектор

Іван Корсак

Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув весняної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє життя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо голову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.

Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаючись із завше заклопотаними, засмиканими мешканцями райцентрівського містечка, із звичною солідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.

Все життя він зараховував себе до керівної еліти, і коли на службі хтось звертався до нього з якоюсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:

– Порадимось і вирішимо.

Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким радитися і нічого вирішувати – за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду – проте до його примовки на роботі давно вже звиклися, як звикають до старої тумбочки. Пилип Калістратович не раз уявляв себе значним керівником, в персональному кабінеті, де зблискували лискучою поліровкою столи для засідань, рад і нарад, рядком стояли телефони для зв’язку з вищестоящими і нижчестоящими, з довжелезною килимовою доріжкою через весь кабінет – ідучи по ній, відвідувач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і де не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом здатен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жести, коли дружини не було вдома, він з насолодою розучував перед дзеркалом цілими годинами.

Особливо вдавався йому один епізод. Він запрошує в кабінет свого підлеглого, що чимось завинив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвяному морозі, боячись навіть підвести голову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з-за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось-ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з-під суворо насуплених брів спалахують і перехрещуються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить, здавалося, він піднімається з-за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфари, сповіщаючи про початок праведного суду й розправи над нещасною повинною головою, від якої врешті-решт лишиться тільки сірий порох і тлін.

Пилип Калістратович гідно переносив кривду фортуни, яка обділила його посадою. Але він аж ніяк не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпосередніх службових обов’язків, він ніс нелегку ношу обов’язків позаштатного інспектора місцевої пожежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах…

Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ставав кожен той день, коли йому вручали чергове посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких назбиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Такого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поважніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвідчення і лясне ним перед носом ошелешеного порушника, грізно відрекомендувавшись:

– Позаштатний інспектор Пилип Калістратович, товариш Пищик.

З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.

Інколи його посилали у відрядження в село. Коли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістратович полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови райвиконкому: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика – роздрібнена.

Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір’я знаходив купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна господар примудрився скласти прямо під хлівчиком – теж непорядок з пожежної точки зору. Ось тоді в хід ішло одне з посвідчень і глибока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістратович з почуттям виконаного обов’язку простував собі далі, не зважаючи на лайку, побажання «а щоб тобі штатна болячка вплуталася», на клятьби, які осіннім листям шелестіла за ним, – така вже його доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, дивитися на неї якимось особливим поглядом, що немов із сумнівом і зловтіхою говорив: «То ще невідомо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей».

Пилип Калістратович, чинно несучи своє розповніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпигав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки погляд його вперся в зелену з нетутешнім номером «Волгу», що, пискнувши гальмами, зупинилася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько тьохнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її замилуваним поглядом. Двоє – чоловік та жінка – вийшли з машини і, весело перемовляючись, піднімалися східцями ресторану.

Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як людина з усіх боків правильна, замовив собі лише мінеральну. Ті двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у переджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі облизався, а тому зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обценьки, рук Пилип Калістратович вважав би для себе образою і безчестям.

А досвід контролера він мав таки пристойний, роками служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентаризаційні комісії, комісії по списанню всілякого державного майна, і чиновники з фінвідділу наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться – кремінна душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно списували постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кричала, що не треба рубати та палити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір’я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав головою – знає, мовляв, він те ганчір’я, адже списувалися годящі простирадла.

– Рубати, – аж зігнувшись під тягарем особистої відповідальності, сказав він. – Якщо немає інших думок.

Йому дуже подобалася ця фразочка, і він незмінно вивершував нею свої короткі, але такі яскраві промови, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, були інші думки чи такі не передбачалися.

– Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніколи не було, окрім хіба паскудної! – верескнула санітарка і вихопила-таки з купи кілька простирадл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихопив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стовбом, трохи погоріли, а потім ще довго чаділи смердючою купою.

Особливо Пилип Калістратович полюбляв перевіряти їдальні, цехи заготконтори та гастрономи. Він лишав свій грубий, добряче пошарпаний портфель біля входу, а сам довго варив воду з першого-ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.

Пилип Калістратович не без підстав вважав себе ревізором не тільки досвідченим, а й справедливим та принциповим. І таким пам’ятав себе ще з дитинства, коли по війні за трудгуж посадив у тюрму рідного брата. Власне, починалося те не з трудгужа, а з того, що малий Пилипко робив на дорозі «провальчики» – прямо в колії копав ями і ретельно їх замасковував. Дядьківські вози ламалися в провальчиках із смачним хряскотом, і цей хряскіт та матюки розлючених дядьків несказанно тішили малого Пилипка, що з жадібною цікавістю підглядав все те із схованки, давлячись радісним сміхом, і очі його тоді горіли й світилися такою втіхою, таким непідробним щастям, якого він не часто потім уже звідував у своєму житті.

Старший брат, помітивши його витівки, взявся наново було вихрещувати Пилипка. Він хрестив його батогом по ногах, і батіг, з підсвистом обкручуючись навколо босих порепаних ніг, впивався у тіло, а Пилипко несамовито підстрибував і, як щеня, скавулів, обіцявся, що більше не буде. Він і справді більше не робив шкоди, але коли брат, що замість спаленої у війну хати будував нову, якось привіз вночі крокву – лісничий не захотів йому виписати, бо брат не пішов косити для нього – Пилипко згадав йому ті хрестини. Слинячи хімічного олівця, він написав куди треба, що брат не хоче відробляти трудгуж, натомість ночами краде державний ліс. І брат заробив собі строк.

Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пилип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.

Писав він не один раз, траплялося, писав з такою наполегливістю, як крапля точить камінь.

А якось, після одної перевірки, Пилип Калістратович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.

Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один його керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій – врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі – симпатичну таку листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.

Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь-якого начальника. Лише перед власною невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:

– Ото прийдуть, позжирають усе ліпше…

… Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану – тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіцити, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.

Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.

– Хто це зробив? – від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.

– Позаштатний інспектор товариш Пищик, – покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пилип Калістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.

Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.

– За кермом – я, – сказала вона.

Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.

– Качай, як там тебе… позаштатний, – кинув помпу до ніг.

У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.

– Швидше, швидше, – притупував ногою тип. – А то міліцію зараз викличу.

Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий… А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз…

– Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! – кидає хтось із натовпу.

– Частіше б йому таку позаштатну!

– Як накерується, то й вечері не схоче.

Пилип Калістратович відчув, як по спині скочуються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду – Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 47 – 55.