Бамбор

Іван Корсак

Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м’які клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тицялися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену куфайку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття голоду не давало їм спокою з перших хвилин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний їхній клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материнського живота. «Ото пощастило», – втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але воно встигло заповзти за бороду покрученого коріння.

– Живи, якщо ти таке… незаплановане, – буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як заповзає за підірване корінняччя сотенна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що колись таки знайдуть його, уже холодного, десь у корчах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, то все одно пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж уважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, крутилася-крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями – він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, а пізньої осені – журавлини, крупної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато-терпкої – а врешті почала допитуватися:

– Ма’, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:

– Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов собі іншу маму, де ж би так барився…

Оленку те насторожило, і вона, щось своє помізкувавши, почала смикати маму за спідницю:

– А як знайшов?

– Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

– А весілля буде? – зблиснули вогники в очах у малої.

– Мабуть, буде… – невпевнено знизала плечима мати.

– Ура-а! – гукнула Оленка і застрибала навколо матері. – Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, Налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пахли вітрами й молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незаймана синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдивовижу чутливий – навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а може, просто від гострого запаху сірих осикових бруньок, в яких причаїлися крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу, весняну ніч урочисто випурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, безпорадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, налитими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жінку уже другу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім постояльцем дражнять… Хай би перелітували, думав він, за річкою на лісовому кордоні в Гриця – як-не-як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспзагом ходять.

А другого дня Петро запріг Орлика, сивого в яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

– Хай живуть, не переїдять… У мене й клітки підходящі є, з-під нутрій.

Він любив возитися з усякою дикою й домашньою звіриною, годував бичків – бички бродили околишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвіночками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись і настрибавшись по деревах, білка невдоволено попирхувала, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

За клопотами збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух, аж коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом його запроторили на курси, і пригода з вовченятами призабулася. За літо разів зо два зустрічався з Грицем, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибувала по хаті – він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом – друге відкусила, як була ще меншою – при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і водиться, все хотів проїхати «зайцем».

Вранці в дівчинки здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла когось та так і застигла з жаскою гримасою, Петро глянув – і йому як хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць знудився за господарем і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос. А жінка вибігла на поріг і проказала:

– Зачекай лишень, мо’ і без лікарів минеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, знічено опустивши очі, наче у чомусь завинила.

– Нам би знаючу людину… – вела далі жінка. – Я досі тобі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам капості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь… – Начебто ми з тобою одну школу кінчали, – обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. – Відколи це ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці білка робила ревізію. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи й не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура, вона аж тряслася від сміху на гілці.

– Добрий вечір! – через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.

– Добрий… – неохоче відказав Петро, холодно ковзнувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, поставі гостя. Обвислі товсті щоки його спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавалося Петрові, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та ще й за те, в чому вона сама не винна! Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленькала ложка у склянці – щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину… Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького… Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря…»

– За день-два як рукою зніме, – сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.

– Зняло, – сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку й одвернувся: – Три кілограми сала зняло і півлітру…

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого прогірклого сала і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи, вдягнув дитину і повіз у район. Тижнів за три малу виписали здоровою. А щоб відбити, в жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, щоправда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк, – похитав головою, роздивляючись, – а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.

Вертаючись якось поночі із розсадника, Петро помітив, як поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок», – спочатку про-майнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити за будь-якої пори, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, веселіше, наче молодіючи, ступали утоптаною стежкою ноги. Незабаром з кущів знову блиснули зелені вогники, вони загорілися і згасли, мов причаїлися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис – лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула у спину холодними, як крига, голками. Петро, як і часто, був без рушниці – зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, небезпечним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас колгоспну череду.

Чоловік він добродушний, і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тим, чиї городи край вигону – вони вічно були підпасені.

– Плати мені за бичка, – замість вітання сказав Степан ще з порога таким тоном, ніби вони давно уже про все домовились і тепер залишалося тільки порахувати гроші.

– Якого в дідька бичка? – від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

– Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує наприкінці місяця.

– Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати? – засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора в лісі», – подумалося йому.

– Ні, то з тебе треба вирахувати, – сердився сусід. – Бички по моїй лінії, вовки – по твоїй. Тобі й відпустку більшу дають за те, що лісовим повітрям дихаєш…

Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову, мов тішачись своєю молодістю і силою, тягнув прудко, тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того діло дійшло, – думав Петро, – доведеться зібрати мисливців і відстріляти сіроманців».

Наступного досвітку, виганяючи щойно подоєних, ще млявих із ночі корів, жінки вже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу зі скаргою Степан не приходив. Як це трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику. Після пропажі бичка Степан пішов на нічне сторожування із старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом рушницею. Звечора він пильно вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо подзвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло й сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює. Мабуть, на дощ», – подумав Степан, зручніше вмощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось з краю вигону. З видолинків витікали тумани і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку покльовував носом, під досвіток і зовсім заснув, але все-таки почув, як до нього хтось підкрадається. «Вовк, – промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув з рушниці навмання, навіть не встигши схопитись на ноги.

«Вовк», здивовано мекнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, отямившись, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще кілька днів, а там і затихли. Й тільки вже на початку зими у Петра трапилася нагода згадати літню пригоду.

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи й звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на жмутки шарудкого, причерствілого листя випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити й потривожити. Досвітком, ледь виглянувши із веранди, Петро аж примружився від несподіваного сяйва снігів, яких не встигли ще зачовгати люди, розписати лапками птахи. Петро вийшов укинути по наруччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не відразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва нараз помітив незвичні у селі сліди: чотири вм’ятини від подушечок пальців, схожі на собачі, але крупніші і видовженіші.

«Вовчі», – похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов понад слідом, силкуючись здогадатися, що ж привело нічного гостя до його обійстя, – у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно попадали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате – на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, – мало яка пошесть може водитися серед дикого звіра, – а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, першої ж ночі прийшла його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнською інстинкту, приносила сюди якусь поживу, не знаючи, що її вовченят наступного дня перевезли на лісовий кордон, і ще довго лякала Петрову жінку вигадками злих ворожбитів.

Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана – сльозлива цьогорічна осінь розродилася потопом, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть – він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя, – думав він, – місяці і дні треба вкладати в якёсь путнє діло, щоб воно росло і-потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми щедро обдаровані життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги – ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, – всміхнувся до себе, – за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітилися справа в гущавині. «Цього тільки сьогодні бракувало», – невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обіч ялинової алеї, час од часу спалахували і нарешті згасли. «Мабуть, я узяв їх змором», – подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супутниками ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама не в силі була виявити, почути чи побачити – вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометри. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку людей, довгими зимовими ночами кружляла в непроглядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жадібно втягуючи вологими ніздрями лоскітливий запах смаженого м’яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною стежками.

Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від розлитого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі спинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів кроків за п’ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові доводилося стрічатися із вовком злобним, з вишкіреними зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю, такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводилося бачити вовка і нажаханого, з принизливо притисненими вухами і хвостом.

Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра радше запитально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, лізти на дерево – теж, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, сподіваючись, що його погляду звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба, – звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину. – А чи не цього лісового пірата вигрібав я весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з просіки в гущавину і продирався лісовим підростком, пильнуючи за обома непроханими попутниками і надивляючись, про всяк випадок, поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не відразу рушила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.

Завивання, несподівано тонке для старої широкогрудої вовчиці, здіймалося над синіми від місячного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи полохливу косулю. Якась древня, щемка материнська туга чулася в цьому завиванні, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждавши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміливо став підвивати. Неясний здогад ворухнувся у Петра в голові. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, – зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу, – віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І хоч як не хотілося – до сільських полів уже рукою подати – він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

– Ти звідки звалився? – постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.

– Вовки, брате, пригнали… – засапано проказав

Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої голови. – Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть тут своїх.

– Не пішов би ти, куме, в монахи! – визвірився Гриць, з якого ураз зійшов сон. – Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь уже… – буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра. – Якщо відправити тебе зараз додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми, згадували різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар усе не міг заспокоїтися.

– Ох, і удружив!.. – крутив головою Гриць. – А я, дурень, узяв тих вовченят – он вишелестіли які, худоба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і бусол принесе головешку на хату, а то ж хижак…

Врешті за вечерею умовилися в найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні Петро впряг Орлика в сани і примчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязніше, приятелі добряче пообідали, не забувши наперед пом’янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вовчиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений недавньою пригодою, Петро уже не чекав сутінок, а рушив додому ще завидна. Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір кожуха, дрімав на м’якому сіні, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани заточувались, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об’їжджати через міст, а пустив коня навпростець, як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теплом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово – сани шарпонуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Дорогою за ним величезними стрибками гнало два вовки. «Ті самі», – подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи рушницю, а коли згадав, що поставив її у Грицьковій хаті, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця. Трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, біг молодий вовк. «Я, може, відіб’юся, – подумав Петро, ще раз роззираючись, – аби не напали спершу на коня».

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту – посеред ріки, звиваючись, виднілася неширока смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю, – злостиво подумав собі, – попрацював, то й купайся тепер в проталині з учорашньої відлиги, тобі ніяк не минути купелі – чи й далі дрімав би, загорнувшись в кожух, а кінь проламався б на тонкольодці, чи тепер на повному скаку влетиш у чорну вирву, під лід, ніде не дінешся, влетиш, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро якось обм’як і байдуже скидав кожух, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь провалиться у чорну воду.

Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше: вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бокувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрілою ішла понад самою землею, вихором закручуючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в останню мить даруючи такий негаданий уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев’яним настилом мосту, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно – здавалося, все, що він пережив, примарилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, якби не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного раннього ранку його розбудив гомін на подвір’ї – дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону дорога неблизька. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу-у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.

– А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, – ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев’язаною дротом рушницею першим, збираючись помститися вовкам за літню кривду.

– Хлопці, того-во, – прокашлював Петро, вітаючись з кожним за руку. – Полювання відкладається.

Нараз усі примовкли, і тільки Льоня-завгар, невисокий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересердя чвиркнув крізь зуби.

– Де Крим, де Рим, а де попова груша… Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замовляв.

– Не слухайте його, хлопці, – зріс і собі як на дріжджах Степан. – Він ще не прочумався від учорашньої гостини в кума.

«А дудки, – холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його скипає пухирцями гусячої шкіри. – Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон і випущу тих обох. Недобре, звісно, що людей збаламутив, але хай пробачать…»

Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.

– Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо…

– Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.

– А може, йому вовків шкода зробилося? – враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку колгоспне стадо. – Мені начебто двох бичків не шкода.

– Вгамуйся, Степане, – втрутився Льонько. – Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій – давай по-чесному.

– Степанові гріх губу дути, він полювання почав ще влітку.

– Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях легко.

– Чого б то не вцілити – бичок же прив’язаний.

– А що ти за мисливець такий знатний, – Степан огризнувся до Льонька, – Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки…

Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько закинув рушницю на плече.

– Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадково й таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 5 – 23.