На Чорному озері

Іван Корсак

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його мешканці. В прибережжі, у водорослях, пасучись, почмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба, – всміхнувся до себе Василь, – таки не ледаче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Василь чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості», – з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мов бомбовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі й тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохолодне, пропахле смолистою сосною і багником повітря.

Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитромудро вишукував всякі притичини, аби лиш не зачепити їх. Він любив озеро і назву його вважав образливою – озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше прозора й дзвінка, як правда, – навіть за добрий десяток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.

Єдиним, що муляло йому на озері око, був дерев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.

«Провалився б він крізь землю чи хоч здуру згорів», – подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешніми майстрами будівлі.

Він кинув оком на той берег і знову взявся наживляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад – йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хвилю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вогники. «А кого там лихий у цю пору носить?» – зчудувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то, може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лизнули покрівлю, сумніву не лишилося.

– Тюрма, – уголос проказав отетерілий Василь.

Він метнувся було до човна, але нараз приспинився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотикаючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене досвітнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.

Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісником.

Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.

– Лю-у-ди-и! – посірілий від розпуки і безсилля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.

Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін високих і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.

Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому нізвідки. І тоді він кинувся в палаючу будівлю рятувати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роздумуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе, аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, і здавалося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мертвий та випотрошений, тулиться до людини і борониться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.

Він таки довго пролежав у траві, на якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гіркуватим димом і плавленою живицею. Коли ж нарешті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.

Будинок, що весело потріскував у полум’ї, коштував грубих грошей, і лісник розумів, що відповідати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показуватимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника.

А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.

Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки – просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка гадалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.

У дерев’яному вицяцькуваному будинку на березі Чорного один раз на рік, траплялося й на два-три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їжджали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєшся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.

Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а інший – навпаки, походжав берегом озера, як молодий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.

Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи погомонів з Василем та цигарками столичними пригостив – смішно вони так називалися, як та скоромовка «Карл украв у Клари», – а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меблі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і погнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вертатися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голосити:

– А як же тут страву мені зготувати – ні водопроводу, ні колонки…

– Он, з нього всі у нас варять. – Василь зчудовано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кивнув у бік озера.

Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село. Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.

– Ото смакота, – зачерпнувши склянку, тішилась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненькими ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.

– Там в мене найліпший колодязь в селі, – божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.

На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чоловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з будинку, Василь же два дні розвозив серванти і череп’я.

Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».

– Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали? – він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, згодом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.

– Не знаю… – пискнув було лісник і відразу осікся.

– Помовчте! – Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима. – Ви даєте, питаю, звіт?

Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховав у кишенях руки і стулив там дві дулі – в нього була давня, вивірена роками прикмета: стулиш дулі – і ніяка сварка не пристане.

Лісничий ще довго сварив його, аж поки спіткнувся раптом на півслові.

– Вийміть руки негайно! – гаркнув він несподівано.

Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.

– Марш з кабінету! – люто верескнув лісничий.

Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.

Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іменитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, високо підбившись у нічному небі, здивовано споглядали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрипкими, прокуреними голосами:

– Касів Ясь канюшину…

Ніхто так не вмів припросити за столом, як їхній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості були ситі, він підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та пританцьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо молодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.

А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.

– Любі гості! – Лісничий змовкав і поволі обводив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгорластіші. – Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водночас такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича!

Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.

А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.

– Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!

Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.

– Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! – не погоджувався, гикаючи, котрийсь.

– Петро Петрович – слуга народу. А справжній Хазяїн – ось він! – І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.

І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.

А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано – і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.

– Жанно, Жанно! – кричить тоді жінка. – Тож зачекайте!

Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.

– Жанно, – питає задихана жінка, – кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?

– О-о-х, – ледве спромоглась відказати Жанна. – А я так злякалася… Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.

А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, що звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.

– Давайте по-европейському – спершу перекусимо, – скосив око на усе те гість. – А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.

Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:

– Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз…

– Друг людини все-таки, – докірливо і сумовито покивав головою гість. – Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.

І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовтозеленими розумними очима.

А коли в кастрюлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здивувався:

– Ти ба, закусь скінчилася, – сказав він і з щирим жалем встав. – Значить, прощатися пора.

Коли його машина щезла за поворотом, лісничий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.

… Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильного чародія, зібралися з неосяжних лісових просторів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і прілого листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; червоне зловісне світло з останнього полум’яного подиху падало на зайця та білку, і, здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки переморгуючись.

Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок мав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згоріти саме отак, сам по собі.

Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здивоване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видовжена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротшають», – ворушилася в голові в’яла, приморена думка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливому вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 178 – 187.