Наклеп

Іван Корсак

Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабінетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим килимом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясеновим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усміхатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коробила душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити компліменти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник начальницької машини грубі, туго набиті портфелі.

А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився – чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої можливості… на більше, чи схаменувся, а може, й просто втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.

Анатолію Олексійовичу особливо подобалося працювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті обридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.

Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жінка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тішитиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини склалися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправлятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну приязнь у добродушному кепкуванні.

Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматично, а думав про інше; резолюції на паперах він намагався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдоволений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька листів. «Протікає дах…», «Перекопали ще місяць тому вулицю…». Анатолій Олексійович тільки журно зітхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упорався б з ними одним телефонним дзвінком чи навіть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане вгору волосся спало на скроні, взявся читати вдруге.

«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.

Копія: голові народного контролю

Сидорчуку Інокентію Петровичу.

Копія: редакції газети.

Доводжу, до відома, що в городському промкомбінаті завелись злодії. Краде сам директор Гальчинський, без перевірки через прохідну возить дошки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гроші і купляє жінці дорогі шуби.

А ще директор гуляє з чужими жінками.

Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.

Митрощук В. В. вул. Коперника, 6/4».

Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш паперу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком… Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась…». Він заглянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для, нього секретарка. «Не анонімка. Прізвище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працював на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».

Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «москвичиком»… Навряд, щоб Гальчинський не зумів вивезти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим пітним тілом, запущеною комунальною кухнею із суміщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітивний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прізвище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мороку, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по листах…

Треба берегти себе.

Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кутку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за порядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнівному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбереться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота.

Анатолій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся. Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась історія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принциповістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «Нащо ви присилали мені такого начальника, – писала бабця, – толку з нього однаково ніякого. Мої кури й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».

Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скаргу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.

«Ситняк, – думав Анатолій Олексійович, – таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно розібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердяться – автора притягнути до відповідальності».

За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зовсім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібніші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбуватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу навіть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислухався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.

Про скаргу йому після відпустки нагадав пунктуальний, мов електронний годинник, Ситняк.

– Ви просили поінформувати про справу Гальчинського, – говорив заступник таким тоном, в якому підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: – На всі вивезені матеріали, в тому числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жінками», довідатися не вдалося. Встановлено лише, що був колективний культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.

– Все йде на краще в цьому найліпшому із світів, – показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іронічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це. – Посміявся, певне, Гальчинський?

– Навряд чи йому до сміху, – з видимим вдоволенням відказав Ситняк. – Гальчинський розлучився з дружиною.

Анатолій Олексійович, що зібрався вже було комусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.

– Факти ж того… не підтвердилися… – невдоволено блимнув він з-під насуплених брів на заступника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок. – Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.

Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своєму боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:

– Перевірка, як водиться, плодить чутки і плітки… От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поцапався з жінкою за якийсь давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.

– Ідіть, – буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до службового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різьбою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.

«А, чорт!.. – лайнувся Анатолій Олексійович, коли заступник, виходячи, обережно причинив дубові двері, – От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натиснув кнопку селектора і промовив до заступника:

– Закон передбачає покарання «від» і «до». – Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки. – Отого старого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь підвести під верхню риску.

– Зрозумів, – відповів динамік знайомим, завше вдоволеним голосом.

Через якийсь час заступник, поважно розгорнувши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Анатолій Олексійович слухав Ситняка і одночасно шелестів паперами, сортуючи свіжу пошту.

– Достатньо, – перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився. – А як покарали отого старого наклепника?

– Тяжко його буде покарати, – знайома двозначна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожився. «Ну що за характер у чоловіка, – подумав він. – Говорити людям капості для нього, мабуть, насолода».

– Чому це тяжко? Він що за птиця така – Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?

– Не сват і не ударник, – якось ліниво відказав Ситняк. – Просто помер понад місяць тому.

– Це найкраще, що він зробив за своє життя.

«Хай мене вкрадуть, – мерзлякувато зіщулився Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по собі. – Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійнісінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не викинув відразу ту скаргу в сміття.

– Припинити розбір, скаргу повернути мені негайно.

– Зрозуміло. Скаргу поверну завтра – вона ще в міліції.

Наступного дня телефон у його кабінеті задзеленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню телефона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.

Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: телефонував начальник міліції.

– Сьогодні вночі застрелився бухгалтер промкомбінату Бідзюра.

Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом запахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської молодості, коли він знімав куток у квартирі із спільною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Анатолій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями повітря, здивовано оглянувся.

– Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? – втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.

– Чую. – Крізь легкий шум у телефонній трубці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть…». Він подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон. – Як – застрелився?

– Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, аж мізки опинилися на стелі…

– Та не те, – роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою. – Я хотів сказати – чому?

– Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення головбуха було по-дитячому наївним – загубив документи. Його мали притягати…

– А що, він і справді ці гроші… привласнив? – Анатолій Олексійович перед останнім словом зробив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».

– З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засобачити. Хай уже пробачить покійник: якщо людина – гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.

Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки – дивовижно чужими.

Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обережно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпалив.

Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немилосердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали передсмертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи обернутися попелом, противився вогню. А коли все-таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упевнював себе, що із злом, яке встиг учинити цей клапоть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.

А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда – пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.

«Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба. Ігор».

Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблаговоливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович відчував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, облишив її – не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна…

Наступні дні він ходив, як сонний, став неуважний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлуватому корінні і натикаючись на вороже настовбурчені гілки дерев…

Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної давності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено скинувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.

– А де моя мати, батьку? – нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.

Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, наче його шмагонуло електричним струмом, як колись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус – дика, садистська сила трясла його щомоці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тільки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано навислої над ним, – він сіпнувся було, але неймовірним зусиллям волі і виробленою за багато літ витримкою все ж таки опанував собою. «Дурень, – холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт. – Таж він про матір, Майю Степанівну… Треба ж уздрітися такому».

Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно сподіваючись віднайти там відповідь на загадку, що пекла і судомила, ту відповідь, від якої так багато залежало тепер у його житті.

– Я був у дитячому будинку, батьку, – тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опустилося в нього серце.

Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійовичу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багатоповерхові цегляні будинки, і в міру того, як ламалися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегляного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий присмак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла піднебіння.

– А де ж моя мати, батьку? – повторив знову син.

Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову – надто тісно зробилося їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.

… І знову зробився він молодим, і знову – першокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ділилися друзі вчорашнім.

– Хлопці, ой що я вам скажу… – солодко мружив Толик очі і хитав головою. – Ото дівка, що я познайомився, ото дівка… Цілується – хай мене вкрадуть!

Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчорашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дівчина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невміло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраглих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз затремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого молодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.

Але після ще одного побачення він уже не хвалився хлопцям про Оксану – між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дівчиною, напівжартома, для розваги зірваний поцілунок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров’ю самця, – він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світле, до чого зась було будь-кому сторонньому.

Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитинстві не зазнав ні батьківської, ні материнської ласки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєнні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доброзичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хліва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.

– Ну, йди, чого прийшла… – говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з однокурсників, швидко біг східцями вгору. Але в особовій справі про матір так написав: «Передова колгоспниця, занесена на Дошку пошани…»

Оксана стала йому спочатку за матір, а незабаром – і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не криючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а не у своєму кутку на квартирі із спільною комунальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сковорідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Оксаною, не задумуючись, користуючись нею, як дармовим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів – з’їв усе, захотів – надкусив і викинув.

Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки – з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал – він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі однаково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулицями, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимовільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.

Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою. Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло направлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом – в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче лупцювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому доводилося вдаватися до хитрощів – Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. Її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подобалася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Оксані, що кінчаються гроші, то вона давала йому десятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній поличці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.

За місяць перед державними екзаменами Анатолій з Майєю згуляли бучне весілля, і він знав уже, що йому заготовлене солідне призначення відразу в районний центр.

– Так, мабуть, на віку написано, – журно хитаючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожиток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те ношене-переношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розкидатися. Оксана не сказала нічого, подивилася тільки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать…

Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати потрібне слово, підтакнути, зустріти і провести – як швидкісним ліфтом несло його службовими щаблями вгору, не даючи навіть часу оглянутись і перевести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи це цурався, отож вертався до квартири здебільшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко – домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспіхом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без видимої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружину, – ще першого їхнього вечора він порівняв її поцілунок з дистильованою, що не гамує спраги, водою, – і знову спішив до кабінету.

У нього було все – службове становище, ощадкнижки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задовольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находило неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це помагало, а деколи й ні.

Все життя Анатолій Олексійович тримався обачно поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, і його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформивши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на порозі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона дочекалася після гуртожитку.

За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі – Оксана, все така ж молода, мов бачена вчора, все така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихопили незвичні приморозки; він також був ще ставним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.

Вони стояли так довго, мов зважувалися зробити той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвистуючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свою молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Анатолій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим – чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, поточена жужелицею кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.

То був місяць всілі, коли дихалося легко, на повні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижуватись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.

За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, наче, в них бракувало часу наговоритися за довгий день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина…» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.

Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійович вернувся додому по речі з рішучим наміром нарешті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Степанівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжував в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:

– Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам знаєш, пахне персоналкою…

Анатолій Олексійович добре розумів, що означали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм нещадної помсти.

– Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю, – говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбувається, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві наміри. – Я ілюзій не мав щодо дочки… Але бачили очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч повилазьте. Ну, з тріском виженуть тебе, – а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста, – куди дінешся? З милою і в курені рай? Дудки… Ти звик до чотирикімнатної квартири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, лишиться тільки жменя трухи… Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його немає зовсім.

Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.

– Кляте життя, я ж не приїхав до вас лектором, а поки що – батьком, – гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим. – А приїхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте, – тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.

І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном. – Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені… А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати – я від своїх слів не відрікався.

І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехопила ангіна, він вийшов з кімнати.

Як зачумлений, Анатолій Олексійович непорушно сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.

Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне відпускав шофера службової автомашини, аби позбавитися зайвих очей, він перемикав швидкості, натискував педалі зчеплення і гальм, як добре відрегульований автомат, і за місто вибрався без будь-якої пригоди. Нова ще машина – тесть навіть обкатати її не встиг – слухняно набирала обертів, дерева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу давали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.

Він вискочив на трасу поміж полів і натиснув педаль акселератора, і машина, ображено ревнувши, рвонула ще швидше; шалений посвист вітру, грімкотіння коліс об асфальт тепер заглушували навіть двигуна, а він все ще тиснув педальку. Відчуття небезпеки давало йому злостиву відраду, яка полегшувала і розковувала душу, мов робив він комусь ненависному: «Ось я тобі на зло…»

Анатолій Олексійович не скинув газ і перед віражем, мстиво всміхаючись сам до себе, але коли невблаганна сила притисла його до дверцят, то хапливо натиснув на гальма, аж налягаючи грудьми на кермо; він ще почув, як верескнули гальмівні колодки, і побачив, як зблиснуло сонце в оглядовому склі, зірвавшись нараз з орбіти, і більше нічого не чув і не бачив.

Згодом, прийшовши до тями від легкого удару чиєїсь руки по щоці, він, не розплющуючи налитих свинцем повік, почув невдоволене над собою:

– Набамбуриться, а тоді сідає в машину!..

– Та ні, – відказав, повагавшись, інший голос, очевидно, схиленої над ним людини. – Спиртного не чути. – Тоді ще гірше, так гнати на повороті…

– Буде наукою. На його щастя, машина майже цілісінька, а памороки відійдуть.

Два дні по тому він пролежав у ліжку, терпляче переносячи компреси, які жінка, скрадливо, на пальчиках заходячи в кімнату, ставила до його синців. Анатолій Олексійович лежав, женучи від себе думки, тільки наче прислухаючись до того, що пекло його зсередини, власне, вже й не пекло, а так собі, ледве теплилось, бо жар його колишніх надій і намірів непомітно згасав, присипаний попелом невмолимих обставин, і не було в нього вже ні сил, ні відваги знову роздмухувати те хирляве жевріння і видобути свіжий, дужий вогонь. Перші дні він просто втікав із квартири, крадькома ховаючись від жінчиного погляду, мов боявся обпектися, а там притерпівся, і більше вони ніколи не згадували про цей місяць, наче його й зовсім не було в їхньому житті.

А років через два вони, все ще бездітні, поїхали в дитячий будинок оформляти папери на батьківство.

– Давай візьмемо он того карапуза, – показала пальцем дружина на хлопчика, що, хилитаючись на кривих ніжках, підійшов до краю манежика і насторожено розглядав чужих людей. – Він навіть чимось на тебе схожий. І знову збігали роки. Непомітно підростав Ігор, як назвали малого, і їхня простора квартира перестала скидатися на музей, напханий імпортними гарнітурами, кришталями та іншим, здебільшого дефіцитним хатнім начинням, від якого охали й ахали гості, а дзвеніла дитячим сміхом і лунким вереском.

Анатолій Олексійович з дитбудинку брав малого про людське око, аби їхня сім’я не вважалася неповноцінною, він терпіти не міг принизливого співчуття, яке чи не найдужче дратувало і виводило його з рівноваги. Але, на чималий свій подив, Анатолій Олексійович швидко прив’язався до малого, як і малий до нового свого батька, і не раз уночі Бобруйчук проймався незвичною ніжністю, коли, прокинувшись і вилізши з дитячого ліжка, малий босими ногами лопотів не до Майї Степанівни, а до нього і, забравшись під ковдру, тулився, і тузав холодними п’ятами Анатолія Олексійовича в живіт і в груди, аж поки засинав.

Анатолій Олексійович ще довго лежав, боячись ворухнутися і терпнучи від однієї думки, що в малого вистигнуть ноги і вчепиться простуда чи якась інша напасть, а коли і справді траплялося малому прихворіти, то вовтузився з ним сам, не допускаючи жінку і сердячись, як йому здавалося, на її невправні руки. Бобруйчука незабаром перевели в інший район, підсадивши ще на одну службову щаблину, і тепер ніхто навіть не знав, що син у нього не кровний.

Ігор виростав уже на ставного парубка, тішачи серце Анатолія Олексійовича, який не раз подумував, що коли б мав і свого, як мовиться, єдинокровного сина, то й тоді б навряд чи жалів сильніше. Давня душевна рана в Анатолія Олексійовича потроху переставала нити, затягувалася майже непомітним рубцем, він якось навіть охолов до служби і подобрішав з людьми – до останніх днів жилося гладенько й безхмарно.

… Вони сиділи з сином віч-на-віч і не мали змоги розійтися, відкласти розмову на потім після таких простих і немислимо важких, фатальних синових слів: «А де ж моя мати, батьку?» Чиясь злостива душа, спало найперше на думку Анатолію Олексійовичу, встигла вже, облизуючись і ковтаючи від утіхи слину, донести, певно, синові, що він у них з дитбудинку. Бобруйчукові не хотілося, над усе не хотілося, щоб Ігор довідався про це з чужих, байдужих, а то й просто недобрих вуст, він давно вже збирався поговорити з ним і був певен, що Ігор зрозуміє його і не зречеться, не відрине, не обірве того, що не можна відторгнути без муки і болю.

Але водночас Анатолію Олексійовичу видавалося, що за синовими словами, як хитка тінь від нічного багаття, мерехтить щось болюче, щось тривожне.

– Якщо знаєш – розказуй, – після довгої мовчанки проказав нарешті Анатолій Олексійович, проказав таким тоном, ніби ставав під розстріл.

Син також не відразу здобувся щось відказати, спочатку зітхнув, як перед далекою дорогою, і тільки тоді силувано видавив з себе:

– Що там уже казати… Я дізнався від Олі, дочки промкомбінатівського бухгалтера, я з нею дружу… Дружив, – нараз поправився, наче спіткнувшись, Ігор.

З того дня минув майже тиждень, але й зараз, в цю мить, припікав її погляд, коли випадком зустрівся з нею в день смерті її батька і, сповнений співчуття, хотів якось втішити дівчину, аж в очах, в яких помічав досі хіба пустування, тепер же побачив сліпучий спалах негаданої, несподіваної ненависті.

– Йди… йди з очей, я не можу дивитися на тебе. То твій татусь шанований звів у могилу мого батька… І ти таким же будеш, хоч і дитдомівський…

Ігор спантеличено дивився на дівчину, що хлипала і задихалася при кожному слові, важкому, як камінь, а коли все-таки збагнув, про що йдеться, то крутнувся і з панічним поспіхом побіг додому; не заставши ні батька, ні матері, черконув кілька слів і подався на автостанцію – він твердо вирішив об’їхати найближчі міста і таки знайти свій дитбудинок.

І знову Анатолію Олексійовичу привидівся запах горілої ганчірки з попільниці. Димок той од засмальцьованої скарги лінивим вужем звивався і вкручувався в повітря, охоплюючи дедалі більший і більший простір, і Бобруйчук нараз зайшовся ядучим кашлем, що вивертав і пік легені. Він знову подумав, що міг би не пустити тоді в світ той смердючий папірець, якби не полінувався помізкувати, якби доручив його комусь розумнішому, зрештою, якби просто жбурнув його на смітник… Анатолій Олексійович почувався зараз, певне, так, як почувався старий ворон за вікном, що всівся на тополиній гілці і, незважаючи на нудну мжичку та рвучкий вітер, який розгойдував дерево і змушував птаха напружувати всі сили, аби якось втриматися на гілці, – так і він почував себе: беззахисно і незатишно.

– Я знайшов свій дитячий будинок, – сказав Ігор раптом чомусь поспішно, хапливо, мов боявся не встигнути і забути сказати щось важливе. – І хоч ви колись не схотіли дізнатись і крихти про моїх батька й матір, бо боялися їхніх хвороб, поганої спадковості чи ще чогось, аби вберегти власний спокій, я розшукав і їх – рідну матір свою, Оксану, і рідного батька – вас.

З дерев, що росли навпроти будинку, за цей день облетіло листя, і, дивлячись у вікно, Ігор подумав: як не хочеться такої гнилої пори покидати теплу кімнату…

– А,.. а де ж твоя мати? – гарячково, аж легені здіймалися, хапав ротом повітря Анатолій Олексійович. – Вона померла після пологів, – Ігор повільно встав, закинув сумку за плече й рушив до дверей.

Вітер за вікном дужчав, нудно виючи в ринвах, хльоскаючи по склу дощем та жмутами мокрого листя. Рвучкі пориви його дедалі сильніше розхитували оголену тополю, вітер немов намірився таки вихитати її з корінням та повалити на землю, і ворон, що все ще гойдався на ній, впившись чорними чіпкими пазурами в гілку, тепер уже не балансував, помагаючи собі помахом крил, а припадав грудьми до дерева, силкуючись не піддатися новому пориву вітру, щоб не зірвав мокрого і знесиленого птаха з гілки і насмішкувато не пожбурив, як жмути отого жовтого, мокрого листя.

Анатолію Олексійовичу, що стояв біля вікна, тримаючись за спинку крісла, здавалося, що то не бідолашного птаха розхитує безжальний осінній вітер, а його самого, і він з останньої моді тримається за життя, як за спинку цього крісла, і вже не може втриматися, його пальці, втрачаючи силу, невмолимо розщіплюються, і він зривається й летить під пронизливим завиванням осіннього вітру і розпачливі зойки оцього чорного ворона кудись у страшну безодню. І знову Анатолію Олексійовичу відчувся запах горілої ганчірки у попільниці, димок од засмальцьованої скарги, що не кориться ніяким приписам глузду, бо, обернувшись навіть нікчемним попелом, все ще гуляв широким світом, аж поки нарешті досяг і його, свого натхненника; мабуть, так і треба; а ще він подумав, що в їхньому житті міг бути не один такий папірець, і не з одного папірця знімається чорна віхола.

Ігор ішов вулицею простоволосий – шапки він ніколи не носив, промоклими кросівками ступаючи навмання по калюжах, і його висока, трохи незграбна постать танула і розмивалася за скісними пасмами дощу, як за імлою немилосердного часу, аж поки щезла за поворотом.

Подається за виданням: Корсак І. Ф. Тіні і полиски. – К.: Радянський письменник, 1990 р., с. 60 – 85.