[Першодрук]

Григорій Квітка-Основ’яненко

Побрехенька

Був собі колись-то, якийсь-то маляр… ось на умі вертиться як його звали, та не згадаю… Ну, дарма, маляр та й маляр. І що то був за скусний! Гай, гай! Там морока його зна, як гарно мальовав! Чи ви, хто сю книжку чита або слуха, думаєте, що він мальовав так собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи блакитну, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е ні, потривайте лишень! Таки що вздрить, так патрет з нього і вчеше; хоч би то був кавун або відро, або свиня, таки живісінько воно і є, тільки посвистиш, та й годі!

Раз (О! Сміху було! Хлопці аж кишки порвали від реготу) змальовав він таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо уліпив, що нечистий його зна! Ну, намальовавши, та й кае нам: «Тепер, хлопці, дивітесь, що за кумедія буде!» А ми каемо: «А ну-ну, що там буде?» А він кае: «А йдіть лишень за мною, та й несіть патрет попової кобили». От ми, узявши, та й пішли, та по його наущенію і поставили біля панотцевого двора; підперли її гарненько; таки точнісінько як кобила стоїть: і на одно око сліпа, і хвіст вирваний, і ребра їй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться, а самі узявши, та й поприсідали попід плотом, та й ждемо батюшку, а самі тулимось якмога, щоб не реготатись.

Аж ось зирк! Іде наш отець Микита (та ще, мабуть, було і в головці), йде та собі під ніс щось таке і мугиче, а далі і вздрів кобилу, та й кае: «Що за ледащо мій Охрім! (А його батрака та звали Охрімом). Кобила, – кае, – зійшла против ночі з двору, а він і байдуже; коли б то мені її піймати!» А далі зняв з себе пояс, зав’язав його петлею, та й став до неї підкрадатись, та, знай, цмока, та приговорює: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!» – а далі, як підійшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне: «Тпру!», як потягне до себе, а кобила як упаде, а ми так і зареготались, та навтікача! А отець Микита і засипавсь: стоїть як укопаний, і руки, і ноги одубіли, ні з місця; а кобила перед ним лежить догори ногами, – і підпірки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла. Та вже опісля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила, та й не знала що з ним і робити: і віддувала, і водою бризкала, та насилу з місця звела і увела у хату; так, кае, цілісіньку ніч трясця його била, а кобила усе неначе ввічі лізе.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! Тепер згадав: його звали Кузьмою… та так-таки Кузьмою, а по-батюшці Трохимович, а родом був – коли чували – з Борисівни, відкіля щонайлуччі богомази, іконописці і усякії малярі; так і він-то відтіля родом був, а у нас у селі зеленив нову дзвіницю. І таки нігде правди діти, що вже ніхто лучче ні намалює, ні розмалює, як богомаз із Борисівки; уже не жаль і грошей! А вже як москаль озьметься за сеє діло, – ну! – тільки почухайся, та й відійди. Торгується і запрошує багацько: дай йому й кошту, і грошей скільки забажа, а як удереть, так ну! йому кажеш: «Блакитна», а він твердить: «Синя-ста!» Йому кажеш: «Не годиться!» а він чухається, та кае: «Нічаво-ста; для хахлов брядє, падавайте-ка деньги!» Тьфу на їх голову!

Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, біда: горобці щоліта повикльовують усе, що він ні посіє. Так він-то позвав Кузьму Трохимовича та й порядив його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був. «А буде яка хвальш, прикину, – кае, – тобі». От і сторжились за десять рублів і осьмуху горілки. Отже ж то і змальовав він салдата, та ще як? Що я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, страшний, та ще з здоровенними усами. Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А ружжо? Так погибель його зна, як-то живо списав! Отак, бачиться, і стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже і ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига, таки так і думаєш: «От побіжить, от битиметь!» Так-то скусно був намальований!

Ну, змальовавши, Кузьма Трохимович і дума: «Може, не вгоджу панові; тогди пропали і гроші, і робота. Повезу куди на ярмарок, та й поставлю на базарі, і буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись і лякатись, тогди певно: бери, Кузьмо, гроші; Коли ж і сюди і туди, то ще підправлятиму, аж поки до кінця доведу».

Зібравсь наш Кузьма Трохимович та й повіз свого салдата аж у Липці, коли знаєте. От і став там у саму глупу північ, як ще усі, і ярмаркові біля возів, і хазяйство по хатам, спали і по шинкам народ порозходився, і світло погасили, і поставив той патрет на самій ярмарці і попопідпирав ще лучче чим попову кобилу, щоб ні вітер не звалив, і щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сів, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; наклав на палітру красок, що «коли, – кае, – що не так, то я і підмалюю». Упоравшись зо всім, присів, понурив голову, та й задрімав собі трохи, поки до діла,

Аж ось стало на світ займатись. Іще не попритухали усі зірочки, а так що тільки що стало сіріти, а вже наш Кузьма Трохимович і скочив, понюхав кабаки, прочхавсь, протер очі полою, вже тут пак ніколи було по воду йти, щоб умитись, підперезавсь знова і пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий ніс, та й рукавиці достав, – бо се, знаєте, було об перших п’ятінках, так вже зорі холодні були, – і сів у ятці, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло світло у кабаці. Гай, гай! Вже і в Липцях завелись кабаки, неначе – нехай бог милує – у Расєї! Відкіля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне. А вже звісно, що відкупщиком нашому брату не бути, се вже московський заробіток! Вже ж у москаля зоветься не шинок, а кабак і там усе москаль наголо, як у Туреччині турки; та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, та усе об тім тільки і дума, щоб заробить копійку. Така вже їх московська поведенція!

А як тільки нашого братчика хоч би і в кабаці, обдурюють, так гай, гай! Отсе коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скільки треба горілки, та хоч трохи заслухайся або задивися, то й не доллє повної міри, та мерщій і всипа у твою посудину, і вже хоч спор, хоч лайся, а він тебе і випроводить геть. Коли ж тут хочеш пить, то й буцімто й добрий: за гривню зачеркне із діжки таки повнісіньку; тут станеш уси розгладжувать, та цмокать, та втиратись і збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тільки що руку підняв і ще і до рота не доніс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашій хаті! Підбіжить, підтовкне – плюсь! – більша половина чарки назад у діжку! Що зосталось, п’єш мерщій, бо розливальщик стане ще й чарку віднімати. Випив… так що ж? «Як там кажуть: по бороді потекло, а у рот не попало, а вже й не кажи, що по животу пішло; нічого було гаразд і проковтнуть. Отака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати, так куди вже їм і спати довго? Тут спить, а тут дума, як би поживитись.

От як засвітили у кабаці, та й вислали надвір підтовкачку, чи не вздрить кого на вулиці, щоб заманить у кабак. Вибігло чортя і озирається. Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Щоб то йому голову гарненько підстригти, як у людей? А то патлатий-патлатий! Спереді аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці бовтається, аж, сердека, усе, знай, головою потряхує, щоб тії патли не мотались. Сорочка на ньому не так як у людей: замість білої, як треба по закону, вона або червона, або синя, та ще й з гапликом: та на плечі і защепне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не в гада, що то воно і є.

От такий-то став біля кабацьких дверей, поглядав-поглядав – і вздрів, що стоїть салдат на калавурі з оружжом (не пізнав, що то намальований), та й гукає: «Служба! Пайди-ка сюда! Стань тутечка-здеся, штоб падчас, как буде драка, так не дай нас ув абеду; а порція ад нас буде». Стоїть салдат, не ворушиться. Москальча кричить удруге, кричить і утрете – салдат ні з місця! Далі москальча злякалось, щоб салдат не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщій у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сеє все, усміхнувсь та й подумав собі: «Побачимо, що то дальш буде; ще не велика штука москаля одурить».

Отже виткнулось і сонечко. Тут стали рушати і наші, що понаїжджали з борошном то з Деркачів, то з Вільшаної, та були аж із Коломака. Що то, батечку, із яких-то місць на той ярмарок не понавозили усякого хліба і борошна! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що підвід двадцять їх було, то їй же то богу моєму більш. Хмара хмарою, от що! Тут і жито, і овес, і ячмінь, і пшениця, і гречка, і усе-усе було. Прийшло, знаєте, урем’я подушне зносить, так гроші усякому треба. Наш братчик не бабак, він жде пори. Слава тобі господи! Він, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому покинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тою бідною копійчиною шлятись по всьому білому світові та кровавим потом її заробляти.

Та чого тут і вередовать? Коли вродив бог хлібця та дав його зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть і за подушне, і за общественне, а тут жінка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очіпка, а дочкам плахіт або свит, та і усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогді вже нігде дітись: вези хоч верстов за двадцять, та чи стала ціна, чи не стала, а ти першого торгу не кидайся, за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та як хоч, так і розщитуй, щоб і сюди і туди стало. А як удоволив усіх, от тогді вже справний козак! Лежи собі на печі у просі, поки до нової нужди, тогді ж будемо й думати, де що узяти.

Так отакі-то і понаїжджали. І їх вже і сон не бере. Сонечко зійшло, і вони посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять. Ото, гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного від табору по воду, бо вже урем’я було каші варити. Потяг Охрім з двома баклагами до криниці, аж геть під гору, та йде вулицею… Зирк – стоїть салдат! Охрім був собі парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь, та й кае: «Добридень, господа служивий!» А салдат мовчить. От він і пішов своєю дорогою, а Кузьма Трохимович усміхнувсь та й усом моргнув і подумав: «Одурив і своїх! Що то дальш буде?»

Ну! Набравши Охрім води та йдучи до табору; дума: «Отже ж тут є постой! Чи не треба їм, буває, коням вівса або якого борошна?» Та як порівнявсь против салдацького патрета, та й кае: «Господа москаль! А скажіте, будьте ласкові, вашому командєрству, коли треба вівса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охріма Карлюченка; а в мене овесець важненький, чистий, дешево віддам, і міра людська: вісім з верхом і тричі по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. На почин, кете лишень, понюхаймо кабаки». Сеє кажучи, достав із халяви ріжок, постукав об каблук і витрусив на ніготь; сам понюхав, покректав, підніс салдату, та ще й приговорює: «Кабака гарна, терла жінка Ганна, стара мати вчила її мняти, дочки розтирали, у ріжки насипали. Кабака важна, Вільшанська, понюхайте, коли ласка панська». Салдат нічичирк, і усом не моргне. Неборак Охрім узяв собі на розум. «Цур йому! – кае собі на думні. – Щоб ще по пиці не дав, бо він на те москаль». Піднявши баклага, та мерщій до табору, не оглядаючись, та-й не похваливсь товариству, щоб ще з його не стали глузовати. А Кузьма Трохимович, сеє чувши, та аж за боки брався регочучи.

Поки ж сеє діялось, піднялись на місто йти і бублейниці, і палянишниці, і ті, що кухликами пшоно, а ложечками олію продають. За ними підтюпцем поспішали з пиріжками, печеним мнясом, вареними хляками, горохв’яниками і усякими ласощами, чого тільки душа забажа на снідання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не взяв її чорт: чорнява, мордата, трошки кирпатенька, так зате рум’яна, як рожа; і таки одягна: очіпок хоч зовсім витертий, а був колись парчевий; кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений, тільки що дірки на ньому скрізь – і попід руками, і на боках, та й видно було, що і уся одежа на ній була не проста, а міщанська, бо вона узята була у Липці, аж із самісінького Харкова і не простого, а міщанського роду; шушун набойчатий, спідниця каламайкова; тільки що не можна було угадать, якого воно цвіту, бо дуже було запачкано олією: вона-бо пекла і бублики, і сластьони, а около сього діла не можна чисто ходити, зараз вимажешся, як чорт, що до відьми через трубу лазить.

От молодиці і кричать Явдосі: «Ану, паньматкі», вибирай місце. Ти у нас голова: де ти сядеш, то і ми біля тебе!» От Явдоха і узяла булку, та не з своєї коробки, стала против сход сонця, тричі перехрестилась та й покотила її по сонцю. Котилась тая булка, котилась, та й не зопинилась нігде, а прямісінько докотилась до салдацького патрета та тут і плюснула. «Ох мені лихо, – закричали ув один голос молодиці. – Як-таки біля москаля сідать? Він нам такого лиха наробить, що не то що! У одної щипне, у другої хватне… та тут таке буде, що і коробок не позбираємо. «А ну лишень, Явдохо, вибирай друге місце, може, й не так щасливе буде, та все-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом».

Перевела Явдоха свій цех через дорогу; поворожила вп’ять другою, чужою, булкою і меж свої положила, а де булка впала, там сама з своею коробкою сіла, а молодиць розсадила, де кому як по черзі припало, а чергу ту зробила сама ж таки Явдоха. О, та й баба ж козир була! Цокотуха та й цокотуха! Узялася над усіми перекупками отаманувать і від десяцьких, від голови та й від самого писаря оборонять; тільки щоб усі перекупки її слухали, і, що скаже, щоб сполняли, і, чого потребує, щоб поставляли. Та нехай же б і не послухав її хто? Так зараз і нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олію вип’є, або п’яний піткнеться та коробку переверне, а вже даром не пройде.

Тільки що молодиці любенько посідали і жодна з своїм крамом розташовалась, як… тю! Москаля чорт і вродив з стовпцями біля них. Як же напустються перекупки на нього! «Зачим тут став? Піди собі геть, стань де інше, не мішай тут православний товар продавать, а сам іди хоть до чортів, кромі хліба святого». От як затуркали, затуркали його – бо, звісно, як наші молодиці, скільки їх не буде, то як заговорить усі разом ув один голос, так нічого і не второпаєш: мов на лотоках вода шумить – а москаль і байдуже, знай собі, кричить: «Гречишники гарячі!» Що тут на світі робити? От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш, роби, а москаля збудь!»

Нічого Явдосі робити, узяла – і усе-таки не з своєї коробки – бубликів три в’язки і пішла до патрета, та й… далебі, що правда! – кланяється, мов живому, та й просить: «Ваше благородіє! Будьте ласкові, зведіть з нашого місця отого навіженого, католицького, бусурменського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями. Бачите який!» А сама зирк назад, аж москаль ізчезнув, злякавшись, як побачив, що пішла на нього жалоба. Тогді Явдоха перше, що зрадовалась, що москаль утік, а далі б то і бубликів стало жалко віддавать, коли діла не стало, та й сама не зна що їй і робить, та таки і соває бублики патрету, мов живому, та й приговорює: «Кете, озьміте, ваше благородіє! Пожалуйте, дома здасться». Салдат – ні пари з уст.

Як же роздивиться Явдоха, що се мана, що се хоть і салдат, та не живий, а намальований – засоромилась, почервоніла як рак, та швидше, не оглядаючись, – від нього, та бублики – у свою коробку, і сіла. Що вже не питали її молодиці, що їй там було від москаля, так мовчить, та й мовчить, та й кае: «Але підіть лишень самі та й спитайте». А Кузьма Трохимович дивившись на сеє, сміявсь – сміявсь собі нищечком та й дума: «От так наші, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами приходють, неначе до -засідателя».

Ну, що то з того дальш буде? От тим часом позіходилось народу на місто уже чимало. Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полі. І чого-то туди не понаносили або не понавозили? Таки такий ярмарок, що неначе у Харкові об пречистій: усякого товару, якого тільки подумаєш, – усе і є. Чи груш? Так і на возах груші, і в мішках груші, і купами груші понасипані, прийди, торгуй, та з якої хоч купи і скілько хоч куштуй, ніхто тобі і не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були там миски, ложки, тарілки розмальовані, були й решета і ночовки, діжі, лопати, сівці, черевики, чоботи з підковами або так тільки гвіздочками підбиті.

Тут суздальці з богами, з книжками, а побіля сластьониця з грубкою; тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоного, так живо підніме пелену та й зніме стару онучу, що єю горщик з тістом покритий, щоб, знаєш, не простивало на холоді; пальці послине, щоб тісто не приставало, та й ущипне тіста, та на сковороду ув олію, та зараз і пряжеть і подає, а вже олією не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки, знай; обсмоктує. Тут же біля неї була і кабака і тютюн, а там – залізний товар: підкови, гвіздочки, сокири і усе, що треба. А тут – лавки з красним товаром для панів: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, сливи, горіхи, мило, медянички, грошові свічечки, тараня по весні з Дону навезеная, і суха, і солона; кав’яр…

Тут яловичина, ніжки, головки і свинина для нашого брата. Дьоготь і в шеритвасах, і в мазницях; продавались і самі квачі; а побіля стояли бублики, буханці, гречаники, у ночовочках носили печеню шматками покрояну; на скільки тобі треба, на стільки і бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня – а хатньої наші жінки не продають, а держать про нужду на нашу голову. Тут же був хрін, ріпа, картохлі, що вже швидко хліб святий з світа божого зженуть… Та я ж кажу: нема того на світі, чого там не було, і якби грошей до сина, накупив би усього, та й їв би цілий год.

Були обіддя, були і колеса, війя, двійла, люшні. Були свити і простого уразівського, і мильного сукна; були кожухи, пояси, шапки, і козацькі, і капелюхи. Був і дівчачий товар: скиндячки, серги, баєвії юпки, плахти, шиті рукава і хустки; жіноцькі очіпки, серпанки, рушники шиті і з мережками, гребні, днища, веретена. Була і сіль товчена і глина жовта…

А промеж такої пропасті товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не більш, ніж на воскресеніє у вутрені, як Христа дочитуються, або й на Іордані; так що протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той спорить, той товариство склика, той на жінку гука, ті лаються, ті йдуть могоричі запивать; старці співають Лазаря, кобили ржуть, той возом їде та кричить: «По глину, по глину!» А на зустріч йому викрикає: «По горшки, по горшки!» Перекупки хватають за поли парубків та школярів. «Ходи сюди, дядюшка! – кричать. – Візьми у мене паниченьку. От бублики гаряченькі, прямісінько з печі (а що ще з півночі їх повиньмала, так про те і мовчить) ось у мене на самій олії, а в мене з мачком…»

Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там і кричать. А тут чумак продавши сіль, що з хурою прийшов з Криму, наняв троїсту музику, та й йде по ярмарці. Скрипки риплять, цимбали брязчать, а сам чумак іде за ними, як був у дорозі і батіжок закинув за спину, рукава у дьогтяної сорочки позасучував та й несе ув одній руці повнісінький штоф горілки, а у другій руці чарку та кого здря, так і частує, а як наливає, то так на долівку і ллє, і не жалкує. Як же порівнявсь против дігтярів та вздрів шерітвас з дьогтем, то так у нього і вскочив з чоботами, аж вище коліна та й гукнув на хазяїна: «Відвічаю! Зваж опісля, скільки дьогтю чоботи наберуть. Гуляй душа у розкоші. Та ще і став ногами тупотіти і дьогтем позабризкував чимало тут народу.

А там, чути, ведмідь реве і танцює, а циган викрикує: «Ану, Гаврилку, як старії баби п’яні валяються!» Циганка ворожить та приговорює: «І щасливий, уродливий, положи п’ятачка на рученьку, усю правду скажу». Циганчата халяндри танцюють та кричать не своїм голосом, мов чорт з них лика дере. А там циган туди ж з своєю шкапою. Знай божиться і жінкою, і дітьми та проклина свою душу, і батька, і матір, а все затим, щоб стару, сліпу, сапату, і з вибитою ногою кобилу продати замість молодої. Та як обступлять нашого брата циганське навожденіє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, а ти тільки дивишся та лупаєш очима і не знаєш, куди від них дітись. Той божиться, другий тобі суне у руку оброть з шкапою, третій тягне з твоєї кишені хустку, де гроші зав’язані, а сей вже здачу дає та усі гуртом волочать під ятку могоричі занивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотів своє ледащо продати, а прокляті цигани усунули тобі у руку таку патику, що й скипками гидко узяти; та за таку ціну віддали, щоб можна було і вола купить; та ще за мої ж гроші і горілку пили, а далі, замість дяки у вічі насміялись. «Шкапа твоя, чоловіче, – кажуть, – трохи недобача, так купи їй окуляри та й почепи на вічі, як паничі у городі носять, то ще потягне…»

От таке-то там було, що і розказати усього не можна. І усякий народ, хто там ни був, що йде біля того салдацького патрета, усяк шапку зніме та й скае або «добридень», або «здраствуйте, господа служба!» А служба нічичирк: стоїть собі гарненько – і пальцем не кивне, і очима не поведе, і усом не моргне. Таки ніхто, ніхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович сміявся, сміявся, реготався, реготався, а далі узявся за боки та й здихнув і кае: «Ох!» А далі ручки поскладав та й мовчить, сидючи у своїй ятці, та й дума: «Що то дальше буде?»

Аж ось де не взявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира і вже один рушничок у молодички із купи і стягнув, і в кишеню запаковав; учистив і бумажну хустку у чугуївки, таку що гривень шість стоїть; відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни і продав, та усе так хитро-мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь. Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів. Він таки і положив руку на мішок – ніхто не баче. Потягнув його до себе – ніхто не баче; положив на плече – ніхто не баче… та, не озираючись і чкурнув собі, куди йому треба.

Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним на здогоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й співа: «Малодка, малодка маладая!» Аж тут його за мішок – сіп! «Нащо ти груші узяв, сякий такий сину!» – питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й кае: «Нєшта то ваші груші-ста?» – «Адже ж не чиї, як наші». А він як крикне на них: «Ах ви, хахли безмозглиї! (А зараз лаятись, щоб то наперед розпитати, та тогді б вже і лаявсь скільки хотів, так бач же: московська віра така). А зачим ви, – кае, – мені тогді не сказали, как я с воза мішок узяв?» – Та до них з пенею. «Ви, – кае, – зіваєте па старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницію патьор. Вот, виш мундєр запачкал! Давай сюда дєньгі на вичистку». Наше хозяйство щоб то і сюди і туди, так де ж! Ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір і тягне, і кричить: «Давай на вичистку та за праходку, я казьонний мундєр патьор і сапаги таптав, давай, да й толька!»

Наші ні відхрестються, ні відмолються. «Цур тобі, – кажуть, – батечку! Зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки відчепись і пусти!» Так де! Так реп’яхом і узявсь, і кае: «Мине чужово не нада, не хачу ваших груш, а падай майо». Що тут на світі робити? Іще таки подумали сяк-так, відвернутись: хотіли йти до волосного правленія, так москаль не тії співа. «Вон, – говорить, – мая каманда». Та й показує на салдацький патрет. – Пайдьом ік ньому». Наші бачать, що непереливки, – страшно! Кинули йому п’ятиалтинного – так ні, – кае, веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робить, поставили, аби б одчепився та не вів до салдата, що з оружжом стоїть. Як же опісля розслухали та роздивились і відгадали, що то не живий, а намальований, так аж об поли руками вдарили, та – фіть-фіть! – посвистали, та й пішли до возів. А Кузьма Трохимович у своїй ятці так і качається зо сміху.

Уже було геть-геть. Тут і дівчата зібрались йти на ярмарок, бо все піджидали, щоб порідшало народу на місці; а то як у тісноті, так думали, що їх не так розглядять. Ось і тягнеться низка їх, та усе напідбор: одна від другої чорнявіша, одна від другої краща. Порозряджувані так, що господи! Середу дня сонечко пригріло, так воно й тепленько; от вони і повихоплювались без свиток, а в самих баєвих червоних юпках, так-так, що, як мак, цвіте! Скиндячки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаплітовані і жовтими гвоздиками, любистком, чорнобривцями і м’ятою позаквітчувані; у сорочок рукава і підтички повишивані та повимережувані, на шиях намиста у кожної разків по десять, коли ще не більш – аж шию гне. Золоті дукати та срібні хрести так і сяють, плахти картацькі, запаски і шовкові і колісчасті, пояси каламайкові, та усі, як одна, у червоних черевичках і в білих та в синіх панчішках. А за ділом же вони й вийшли? А як же? Витрішків куповати та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звісна дівчача натура, хоч у панстві, хоч у мужицтві.

От ходють по ярмарку, дещо собі вигадують і регочуться; як одна зирк!.. Стоїть салдат! «Дівчатка, – кае нищечком, – дивітесь: у нас постой, салдати!» – «Брешеш! Де ти їх уздріла?» – питаються її і розглядають усюди. – «Та онде, онде біля дігтярної лавки стоїть з оружжом калавурний!» – «Так і є!» – гукнули усі та й почали то щебетати, то сміятись, з місця на місце переходють, та одна другу пха, то буцім спотикаються, щоб салдат до них озирнувсь та зачепив би котру із них. От тут би їм і пішла лахва, тут би вони і стали його розпитовати: чи тут проходом, чи постоєм? От тут би йому і сказали, щоб з товариством приходили до них на вечорниці, бо вже вони дуже давно бачили що путнє, а свої парубки остили і обридли.

От і визвалась з них Домаха і кае-говорить: «А тривайте лишень, я піду побіля його. Та вже не я буду, щоб він мене не зачепив; ось дивітесь лишень. Та глядіть, коли треба буде, то відкликайтесь до мене». От і пішла, буцімто і не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пісеньки під ніс собі мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться підв’язку підв’язовати; от вже і до салдата доходить та неначе з ким-небудь і розмовляє: «Де то тут шпалери та шумиха продається? Коли б мені хто показав?» Та й заспіва собі нишком… О, що то вже за дівка! Вона не знала, як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити? – Ге! І проворна, і жартовлива була, та таки і світа видала: бо аж два годи у Харкові по мойкам заробляла, так її вже не вчити: усе знала!

Як побачили подруги, що вона вже близесенько від салдата, а він іще її не зачіпа, – маботь, не бачить, – та й гукнули до неї разом: «А куди ти, Домахо, пішла?» А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає, а сама таки голосно кричить: «Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перелине!» А наш салдат стоїть! Ні зачіпляє, ні перепиняє і нічим її не заньмає. «Що за недобра мати, – думає Домаха, – таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займа. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще». От і вернулася, і таки біля самісіньких ніг його йде і впустила хустку буцім незнароком, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась і підняла хустку, от тут вона з ним і заговорить, от і пожартують, а там і підуть лади… Не з чорта ж хитра й Домаха!.. Так що ж бо? Лежить хустка, а салдат і волосом не двигне. Стала наша Домаха та й оглядається, і кае голосно: «Ох мені лихо!.. Загубила хустку… Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подяковала!»

Озирається, сердешна, і погляда ізпідлоб’я. Та ба! Стоїть салдат і на хустку й не дивиться. Нігде Домасі дітись, треба вертатись… От би то і підбіга, і вижида, і кае, і говорить: «От біда! Лежить моя хусточка біля самісінького салдата. Як тут узяти?.. Я боюсь, щоб він мене не вхопив або з оружжа не застрелив». Підійшла – і нахиляється, і не нахиляється, і бере б то й не бере, а усе вижидає салдата… Так що ж бо: не на такого наскочила!.. Далі нахилилась і простяга руку неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далі як придивилась… як зарегочеться на всю вулицю… А дівчата і відізвались до неї: «А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Ну-бо, кажи, що говорить?» «Але говорить!» – кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.

«Що… що таке?.. Що він тобі казав?» – обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! Що казав? – кае Домаха. – Та то не живий, то його парсуна». «Йо!» – гукнули дівчата і підбігли розглядати. – Аж справді намальований. Реготались, реготались, вигадовали дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши і багато дехто підходили, вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть: «Так і є, що намальований!» – та й підуть собі.

Сміявсь-сміявсь Кузьма Трохимович, а далі й подумав, що вже пора знімати свого салдата та на віз укладати і чурхати додому. Аж ось почув крик, галас, тупотню, регіт, пісні, сопілку… та й присів у ятці.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалі, свитники, гончарі і зо усякого ремества бурлацтво, наймити від хозяйства, батькові сини – зібралися усі на ярмарці погулять. Хто попродав свій товар, а хто покупивши, чого йому було треба іще зранку, і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський хоч і старенький, та жупан, попідперізовавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконними поясами, понадівали на підголені голови шапки козацькі з решетилівських смушків з червоними сукняними верхами, у тяжинових штанях, у чоботях з підборами юхтових, а хто й так у шкапових та так повимазуваних, що дьоготь так з них і тече, а підкови троха не на п’ядь.

От, позакручувавши уси, ідуть лавою, тільки з боку на бік перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть і що є голосу, аж жмуряться, та співають московської пісні: «При Данілусці стояла»; і де йдуть, то так від них люди і розступаються, бо вже не попадайся їм на дорозі ніхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи сліпці з поводатарем, чи баба стара, чи дівка молода їм назустріч, – нікому нема розбору, не вважають нікого, так усякого прямо лавою і пруть, і валяють; а самі й байдуже: неначе й не бачать нічого і буцімто й не вони.

Отце-то вони, зазрівши дівчат, потягнули за ними, щоб так стіною на них і наперти; а як вони розбіжаться, так тут і ловити, і пожартовать з ними, і поженихатись… Звісно, молодецьке, парубоцьке діло! А щоб їх хто міг зопинити? Ну-ну! Ні, кусала така. Вони усею громадою не раз і самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочхавсь; а десяцькі, так так від них і ховаються попід плотами. Так тут вже нічого! «Нехай, – кае, – хлопці нагуляються: більш копи лиха, не нароблять».

Отже-то як накинули оком на дівчат, і йдуть вони побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й кае: «Здрастуйте, господа служба!..» Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то намальований. Хіба тобі повилазило? Ото оглашенний, не розбере!..»

Напік же пан Терешко раків, як і сам розглядів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! «Тепер, – дума сердека, – не буде мені просвітку: будуть мені сміятись і будуть не знать що через сеє прикладовати. Йо не йо! Що тут мені на світі робити?» Стоїть, зажуривсь та й дума. А далі схаменувся та й зареготавсь. «Буцімто, – кае, – говорить, – я і не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет! А поклонивсь йому затим, щоб подратовать з маляра! Чи так же то й малюють?! О, бодай його мара мальовала! Се і сліпий розглядить, що се патрет, а не живий чоловік. Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю… Тфу! Та чорт зна що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш’ється чобіт?! – Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряповати), от і в підборах брехня; та й підйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! Пайдьом, хлопці, дальш. Намальовав же якийсь-то дурень!» От і пішли собі своєю дорогою.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса ж бо йому досадно стало, що увесь базар і що то на місці народу було, таки, маботе, душ з п’ятдесят, коли ще не більш, та усі ж то до єдиного, усі не пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий, а тут чорт його зна відкіля узявсь швець та й закепковав його роботу ні на що. «Се вже, – кае собі, – курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах не дуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки і старавсь, щоб йому твар і сам він увесь, і мундєр, і оружжо, щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туди стане доглядатись, де й нужди мало і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець кае: перемалюю, щоб і його уконтентовати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі».

Нічого йому робить: виліз із своєї ятки, дістав палітру з красками і пензель, підмальовав, як там швець надряпав, та й оп’ять поліз і кае: «Нехай підожду, поки краска підсохне, а там і вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований».

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть оп’ять побіля салдацького патрета. Ось один парубок і розглядів його та й кае: «Дивись, Терешку! Послухав тебе маляр, таки перемалював чобіт, як ти сказав». – «Еге! І ще б то не послухав, – кае Терешко, підсунувши шапку на саме тім’я і узявшись у боки. – Я вже силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги». А як же йому і досі досадно було і на маляра, і на патрет, що через них довго йому будуть сміятись, от і думав ще таки занехаять його, щоб маляра зовсім збити з пантелику; посвиставши, й кае: «От і сього не стерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи як чоботи; так мундєр на ньому не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так»… «А зась не знаєш? – обізвавсь Кузьма Трохимович із своєї ятки. – Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь!»

Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедію і що як Кузьма Трохимович відрізав Терешку-шевцю! Як підняли його на сміх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебі, що не то що, що аж за річкою чути було. А Терешко наш як потягне не оглядуючись, та аж забіг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собі посміявшись та зібравшись, поїхав з патретом до свого пана, та по уговору грошики і горілочку з нього зчистив, та й прав. Ярмарок розійшовсь. Тільки вже Терешкові ввірвалась нитка верховодити хоч на вулиці, або на вечерницях, або і у шинку. Тільки що забалянтрасить, а тут йому хто-небудь і вріже: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь!» – то так язик і прикусить, і вже нічичирк.

От і вся.

Примітки

Це перша редакція «Салдацького патрета», яка була опублікована в альманасі «Утренняя звезда», кн. 2. Харків,, 1833, с. 9 – 43. Текст її дуже відрізняється від тексту редакцій у виданнях «Малороссийских повестей» (1834, 1841). З огляду на це він подається окремо.

Автограф невідомий. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 417 – 429.