1-й варіант закінчення

Григорій Квітка-Основ’яненко

– Здрастуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу! – крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати. – Як, – каже, – поживаєш?

– Спасибі богу! – сказав напротив і Олексій, що і зрадовався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут совершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»

– Де Галочка твоя? Чи здорова вона? Вже тепер, певно, вона моя! Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого – старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть, – так сказав Семен Іванович, сердешний, веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку, і став доставати тії письма.

– Не турбуйтеся, Семене Івановичу! – сказав старий. – Письма опісля прочитаємо… А може, ви хочете побачити Галочку?

– На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду Галочку, що ще, може, і не зна, що я приїхав. Знайду і приведу до тебе, а ти нас і поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні у чім не буде замішки. – І хотів, було, бігти за Галочкою, так Олексій зопинив його, кажучи:

– Та не турбуйтесь, ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде.

Та й кликнув:

– Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!

Галочка і увійшла! Семен Іванович кинувся було, як стріла, до неї, як – зирк!.. – ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею! Він так і стрепенувся, поблід як стіна і впав на стіл. Полежавши, скочив і до неї:

– Галочко, що се ти наробила?

– Семене Івановичу! – сказала, поклонившися йому, Галочка, ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. – Перш усього, – каже, – говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мене благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чесного, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сього мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні споминати, та й самії думки треба нам відганяти від себе… Прощайте! Ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і не споминайте… Я вам розв’язала світ… Ви знайдете своє щастя… а я!..

Сльози так і залили їй речі. Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась і чути було, як защепнулась.

Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко. Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи.

– Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! – Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати.

Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого.

Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А у другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську, Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а ліву руку відрубали.

Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що се так його окалічили? Інший вернеться з війни цілісінький і не осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.

– Я, друже, сам на себе ськав смерті, – сказав Семен Іванович, здихнувши важко. – Не вспіла загоїтись нога, я вп’ять на коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреніє… пішли мої думки геть!

– Через що ж таке ви ськали собі смерті? – спитав я.

– Через любов! – сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:

– Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній не зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її – міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав. «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирожденних. Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою не зав’язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила».

– Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. «Далі пішов на війну», не вбили. Прийшов додому: щоб робив з нудьги! І світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то не так, як прочих любимо. Ну, дарма!.. сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують єю і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі родичі. А щоб було, якби я на Галочці б оженився? З’їли б зовсім, а вона не стерпіла б біди на мене і іменно вмерла б. Моя ж жінка, спасибі богу, добра, мене любить. Часом сміється з неправди людської, а часом і усього бува. Наградив нас бог діточками: здається, добрі будуть нам на втіху. Завсегда згадую Галочку і дякую їй, що відвела мене від біди, не відняла в мене щастя, яке тепер маю, і якого б з нею через людей не було б мені. Вона, мабуть, більш людей знала, чим я, бо усе по її сталося. Розумна була, розумна!

І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гончарівці у Харкові.

Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю – знаєте, тогди ще молод був – на дівчат, що повиходили на вдвір’я, бо неділенька була. Дивлюсь – не тепер споминки! – сидять на призьбі дівка та молодиця… одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівчина, чи молодичка?

Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася – а я її і недоглядів, що й вона тут меж ними, держачи дитину, сидить – бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п’ятдесят. Як обізвалася до мене, та й питається:

– А чого вам, паночку, тут треба?!

Я й остався ні в сих, ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що, і за чим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я на Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:

– Та мені тут треба було знайти… чи не зна… може, хто…

– Кого ж вам треба? – спиталася тая жінка.

– Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранцівна, так її змолоду звали.

– А нащо вам вона? – всміхаючися пита вона мене, а сама так бистро на мене дивиться… а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.

– Та там… від одного чоловіка поклон їй передати.

– Від кого б то?

Та так трошки і посмутилася і каже мені:

– Просимо, папочку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, – сказала вона молодиці, – озьми свою дитину. Та не втікай ще додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, папочку, до господи.

Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:

– А хто ж то поклон пересила до Галочки?

– Чи ти ж її, паніматко, знаєш?

– Може, і знаю, як скажете, від кого поклон.

– Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.

– Я так і думала, – сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:

– Як він собі пожива?

– Е, так ти то і єсть Галочка? – спитав я.

– Може, таки і я. Так він вам розказовав про мене? – питалася Галочка, трошки зміняючися на лиці.

– Розказовав усе. – От і розказав їй, що чув від Семена Івановича, і як він їй дякує, і про усе говорив.

Як же розговорилися, то й вона розказала усе, що яково її було, як спершу стала знати його, і що опісля було з нею.

– Я його любила кріпко, – розказовала Галочка, – і для нього, щоб йому щастя дати, пішла б на усякую муку. Не легка мука, як я і заміж пішла, щоб його відлучити від мене, йшла, і сама не знаю, за кого йду і для чого йду. Точнісінько, як у ві сні була! Нічого не розберу, що робиться, а усе поспішаю…

Не схаменулася і заміж пішедши. Усе ніби я не у своему умі була. Як ось приїхав і Семен Іванович. Як я вийшла до нього, що з ним говорила, нічого не тямлю, бо на мене затим прийшла така гарячка, що я шість неділь не уставала. Думали, зовсім вмру! І одужавши, я не приходила до ума. Усе мені було тяжко, усе важко!

Нудьга замучила. Часом, було, не знаю, що се за чоловік. А се був мужик мій. Тільки, було, батенько, нехай царствує, розговорить мене, то я хоч наплачуся добре, то мені і легше стане. А то хоч скрізь землю, хоч світ за очима піти! Така біда була! Аж ось господь дав мені хлопчика. Якось-то прийшлося, що новорожденному дали ім’я Семен.

Я зрадовалася, і прийшло мені на думку, нехай він буде Семена Івановича хрещеник. Батенько мене послухав, а Микола, мужик мій, той і давно! Він ще й тепер мені у вічі дивиться, чим мені угодити. От ми і покумалися з Семеном Івановичем, хоч за очі. Що ж? З першого хлопця з мене як рукою зняло. Я перестала журитися, стало мені легко дихати. Я почала розуміти, що я вже мати, що треба думати об дітях, та дальше-дальше, і вдарила лихом об землю.

Не хочу брехати, частісінько думала об Семені Івановичу, споминала, як ми з ним спізналися, і здавалося мені, що у ті пори, як я була з ним, що я не по сій землі ходила, а по іншій, по золотій, меж прехорошими цвіточками. Здавалося, що й сонечко ясніше світило і тільки на нас на двох і сяяло, і веселість, і радість нам подавало! Далі я неначе упала у якусь яму, де темно, пусто, мов у гробу!.. Що робилося зо мною, нічого не темлю!..

Як вийшла з ями, світ мені піднявся. В мене е муж, чесна, добра душа, шанує, любить, береже мене: пилині не дасть на мене пасти… В мене хлопчик, синочок, втіха моя!… Далі-далі – мені усе легше, усе веселіше. В мене і дочечки. Отто Наталку бачили? Другий год замужем, на Подолі. Отто її і дитина. Друга дочечка підроста і тож буде красива. Мої дочки, кажуть, по мені пішли, у великій славі, – усміхаючись, сеє розказовала Галочка.

– Старший хлопець, Семен, парень-друзяка. На той; год, діждемо, будемо женити. Другі хлоп’ята підростають: інший у. реместві, а інший письма вчиться. Батенька поховала, та вже тогди, як огляділася, і у розум прийшла. Він потішався унучатами, веселився, глядючи, що я перемогла своє лихо і жила у щасті, не думаючи, коли-небудь його мати.

Благословив нас, дяковав мене, що я не вийшла з своєї долі, не захотіла панею бути, і успокоївся навіки. З Миколою ми живемо, як бог нехай дає і усякому. У нас одна думка, одна воля, одна душа. Нема у нас не тільки сварки або лайки та й не чули ми один від одного противного слова. Живемо, багатіємо, маємо діточок добрих, слухняних, і за усе хвалимо бога!

– А Семена Івановича часто згадуєш? – запитав я.

– А як же? Усяк день молюся за нього, щоб йому бог посла щастя за те, що він мене хотів, по його думці, щасливою зробити. Тепер, як чую, що він щасливо пожива і що бог і його благослови діточками, такими ж добрими, то мені на серці стало весело. А тої було, не без того, що журюся, не чувши об нім нічого. Весело мені і те, що він мені дякує, що зробила для нього моя щира любов?» [В перекладі на російську мову додано: Кто научил тебя, Галочка, девушка простая, без образования, без сведений о свете, кто научил тебя так любить? Вот любовь!]

Сама істинна правда була у сьому, що я отсе розказовав. Ще теперечки є у Харкові на Гончарівці старі люди, що чули від батьків своїх, а декотрі і самі зазнають сюю Галочку і ще з нею і як поводилося, її, або панотця її по-вулишному звали і Литвином, так і вона від кого взивалася «литвинірна». Двір Олексія Таранця був саме на вулиці Довгальовка, що на Гончарівці, і часточка його під дворов міщанина Головина, супротив Сірикового двора якраз, а більша часть відійшла на площадь, де стоять жандарські конюшні.

Обіщався мені чоловік і тих пісень достати, що на Галочку Таранцівну поскладали тогді люди, усе вихваляючи її, яка то вона була красива. Так коли достане, то я їх де-небудь приткну, щоб нашої Гончарівки слава не гинула.

Примітки

Оце перший варіант кінцівки повісті «Щира любов», відкинутий автором за порадою П. Плетньова. Детальніше – у статті М. С. Грицюти «Прозові твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка».

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 471 – 475.