Грудень

Софія Малильо

Грудню сніжно-білий, чим ти увінчаєш

рік цей неспокійний, цей бурхливий рік,

сповнений по вінця смутком і відчаєм,

лихами, котрим вже ми згубили лік?

Хмурий дев’яностий! Нам не позабути,

у яких боріннях ти родивсь, зростав!

Кожному дісталось полину й отрути.

Чи для сподівання час уже настав?

Все переплелося в нерозв’язний вузол –

віра і зневіра, болі та борня.

Хтось подій стрімливість зупиняє шлюзом,

хтось їх підганяє осліп, навмання.

А вони, мов повінь, рвуть усі загати,

і ніхто не спинить їх природний біг.

Догмам учорашнім вже пора щезати, –

тим, що нам явили на горе і на гріх.

О, на гріх і горе, на безмірні втрати!

Загадали ж благо сотворити злом!

Здумали ж закони вічні скасувати

і творця зробити роботом, тяглом!

Тож кипить-нуртує скривджене сумління.

Чи не досить людям нидіти в старцях?!

Із глибин одвічних сили воскресіння

ринуть і пульсують в збуджених серцях.

Грудню-побратиме, будь до нас привітний!

Звірину й пташину надто не карай!

Ми тебе з любов’ю спогадаєм в квітні,

ми тебе згадаєм у весни розмай!

9/XII-1990.