Україні

Софія Малильо

Україно, земле нещаслива!

Навіть під монаршими орлами,

Що народ наш нищили віками,

Ще здоров’ям квітла твоя нива.

Ти ще берегла свої ознаки

І не тратила своєї вроди,

Хоч тебе посіли воєводи,

Королівські, царські посіпаки.

Ще текли твої пречисті ріки

Струменем цілюще-життєдайним,

І здавалось те таким звичайним

На землі, вспадкованій навіки.

Ще Дніпра поривиста могутність

Рвалась вдаль, мов з вічності дорога,

І ревти б навік його порогам,

Посланцям з минувшини в майбутність.

І завіщо стільки тобі кари,

Краю наш гостинний і не гордий?

Потоптали тебе дикі орди,

Погубили люті яничари.

Потекла отрута в чисті ріки,

Став Дніпро калюжею гнилою.

Чорна смерть витає над тобою.

Де шукати нам від неї ліки?

Ти б і сам позбувся тої кари

І зцілив поволі свої рани,

Та стоять на смерть бундючні хани

І сподвижники їх, яничари.

15/VIII-1990.