Діаспора. 4

Софія Малильо

Між усіх трагічних ювілеїв

цьому теж належить наша шана.

З підневільної землі своєї

йшли нещасні люди у вигнання.

Захлинались болем і сльозами,

в грудях нила незагойна рана,

бо в людини – серце, а не камінь,

а вітчизна їй навіки дана.

Побрели далекими світами,

гніт вигнання понесли на спинах,

в душах – молитви і пісню Мами,

бо Вона – на все життя Єдина.

Світ притулок дав недолі дітям,

зглянулась фортуна невблаганна,

та крізь дні, роки й десятиліття

так і нила незагойна рана.

Світ цінив досягнення їх праці,

дав їм творче щастя в нагороду,

і вони в сім’ї гостинних націй

не зганьбили честі свого роду.

Ну а рід той, рід той під’яремний

у неволі ледь що не загинув.

Чи збудив його порив буремний?

Чи колись він випростає спину?

Чи всією гідністю своєю

він повстане на Неправду гнівно?

Чи свою визвольну епопею

увінчає переможним гімном?

Друзі любі! Браття нелукаві!

Час нам душі й руки поєднати,

щоб колись у щасті та у славі

обняла нас суверенна Мати!

18/X-1990.