«У дні занепаду я часто нарікала…»

Софія Малильо

У дні занепаду я часто нарікала

на непосильну ношу пропащого життя.

Сплюндрована душа порадоньки шукала.

Підтримки, може. Просто співчуття.

Брати і сестри, зболені, стражденні!

Хто ваші муки вигоїть німі?

Чужа душа – глибини моря темні.

І в кожного – свій біль. Рятуйтеся самі!

Отак і ти, народе наш убогий.

Не вір підступним радникам-братам!

Тебе підтримають, як встанеш вже на ноги,

але з колін підводься сам. Лиш сам!

Не вір і тим своїм зрадливим дітям,

що руйнували з ворогом твій храм.

Вони накликали на тебе лихоліття,

запродали тебе насильникам-катам.

Вчорашніх догм засліплені лакеї

не можуть стати на свободи путь,

твоїм ім’ям клянуться, фарисеї,

між тим нове ярмо тобі кують.

О, вір лиш власній пам’яті трагічній!

Там досвіду – на сотні поколінь!

Ти відбудуєш храм свій споконвічний

з любові й правди, з творчих устремлінь!

22/XII-1990.