Перебудова. 1

Софія Малильо

Зневірених сердець суцільний біль,

і нервів крайня, болісна напруга,

і просвітку надії нізвідкіль…

Яка безмірна над людьми наруга!

Десятки літ катовано народ –

тіла і душі, розум і сумління,

лиш підлість знала радість нагород,

лиш Зло зазнало слави й поклоніння.

Десятки літ творили антисвіт,

де для Добра – ні честі ні опори,

де Правда – екзотичний дивоцвіт,

і де в достатку – тільки горе, горе!

Як небокрай, нарешті, прояснів,

на мить війнуло леготом-весною.

Та налетіла громовиця слів

і пролилась не манною, – маною!

Буяють знов суспільності лани

вже звичними для неї бур’янами,

ті ж наймані раби, і ті ж пани,

і ті ж до гідності закриті брами.

Та легіт весняний лишив свій слід:

щось проклюнулось у серцях завмерлих,

війнуло тугою від заходу на схід

й назад – від Океану до Говерли.

Та й досі, досі – серць нестерпний біль

і нервів крайня, болісна напруга.

Звідкіль чекати просвітку, звідкіль?

Яка ганебна над людьми наруга!

26/III-1991.