Доба. 5

Софія Малильо

Вже не день, не два в столиці нашій

Нескінченно тягнуться дебати.

Крешуть іскри слова депутати,

З гіркістю їх слухають трудящі.

З гіркістю журби й розчарування,

Бо добра не жди від тих баталій.

Бути нам ще довго і надалі

Жертвами обману й зазіхання.

Традиційна більшість бойовита

Ледь не явно меншість лає вбогу,

То стає у позу гнівно-строгу,

То знов менторськи глаголить, гордовита.

І мовчить сумління їх ледаче,

Виборчу забувши епопею,

Як атакою гвардійською своєю

Брали в бран населення незряче.

То яке ж у них з висот веління?

У майбутність – із вчорашнім змістом!

Що ж, у цім вони – спеціалісти,

І не їм тут позичати вміння.

Вже засвоїли вони нові лексеми,

Й Україна – то їх люба мати,

І болять їм її кривди, втрати

Й невідь-ким накликані проблеми.

Нарікати всує нам негоже.

Вже не повернути ті мандати.

Доведеться ще і ще страждати,

Поки істина не переможе…

30/V-1990.