Сирітка

Амвросій Метлинський

Із неба на світ гульк свята неділя, –

І зрадувавсь, повеселішав світ,

І вийшло сонечко мов на весілля

Із саду божого, мов милий квіт.

Чиєсь мале, край церкви плаче тихо,

Чи то воно вже знає лихо?

Старе, мале до церкви, знай, пильнує,

Бо дзвін гуде, теленька, бов та бов!

Вже дяк співа, ввесь околоток чує,

З кадила дим у небо вже пішов.

Одним одна на улиці дитина,

Пошарпана на їй свитина.

Посипали із церкви чоловіки,

Тьма хлопців, баб, жінок, дідів, дівчат;

Посунулись старці, сліпці, каліки;

Зійшлись сусід з сусідом, з братом брат.

Дитину ту ніхто не закликає,

Ніхто її не привітає.

Ось сонечко вже піднялось, палає.

Пан вигнав мух і, зачинившись, спить.

Хто лущить сім’я, в кремнях, в паці грає,

Хто так собі під хатою сидить.

Сирітка, знай, попід тином блукає;

Хіба хатиноньки не має?

В піску на сонці дітвора іграє,

В біленьких сорочках… Прийшло й воно;

Його ніхто не знає, не займає;

Само між ними, все одним одно…

Тим сонце світить, травка зеленіє,

Хто згарбать щастя-долю вміє.

Он, біля церкви, вп’ять, бачу, дитина…

Кругом нікого… Хреститься, бреде

Шляхом, куди з покійним домовина

Та піп з кадилом інколи іде.

Прийшло туди і сіло на могилу!

Багато їх там зеленіло!

В вечерню дзвони вже людей скликали,

Поза селом гуло вже, бов та бов!

Над гробовищем ластівки літали,

Вітрець вечірній з поля йшов.

Воно к землі, мов к рідній, прилягало,

З могилою мов розмовляло.

Радесенька дитина уставала,

Мов рідних, батька, матінку знайшла;

На сонечко вечірнє поглядала,

Мов рідная там хатонька була;

З очиць слізки упали, як роса,

На травку… може, в небеса!..

Примітки

Ця 2-а редакція, із значними текстуальними відмінами і під заголовком «Сирітка», надрукована у вид.: Южный русский сборник, с. 25 – 27.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 518 – 519.