Козачі поминки

Амвросій Метлинський

Донедавна козак гомонів.

Його кінь тупотів;

Він на ляха, татар налітав,

Смерть і спис напускав;

Там по степу тихо

Туман розлягається,

А місяць з-за хмари

Погляне й ховається.

Степ-земля рідну, нерідну

Кров допиває;

Стогне між трупом щось, стогне.

Мов розмовляє!..

То старий козак із сином

Віку доживає;

То порубаний із посіченим

Отак розмовляє:

– Батьку, батьку, в грудях душно, в серці пече,

В горлі засихає!

– Кров край мене, синку, кров із мене тече,

Водиці немає!

– Батьку, батьку, сумно в степу, хто оплаче.

Хто нас поховає?

– Чуєш, синку? Чорний ворон в’ється, кряче,

Поминки справляє! –

Батьку, боязно, морозом подирає.

Тяжко, тіло стигне…

– Ворог теплий… труп і кров… умийся, вкрийся:

Хай недаром гине…

– Отак розмовляло,

Хрипіло, стогнало,

А далі замовкло

Та кров’ю дзюрчало.

Де недавно козак гомонів,

Його кінь тупотів,

– Ворон крякав, спускався, літав

І на трупи сідав…

Чуєш, як і вітер

Засвистів, загомонів?

Плаче, оплакує

Козаків, своїх братів!

По степах, по байраках,

У пісках кістки ховає;

Пісню поминальную,

Пісню довгую співає…

Примітки

Цей 2-й варіант, із значними текстуальними відмінами і під заголовком «Козачі поминки», надруковано у вид.: Южный русский сборник, с. 22 – 23.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 520 – 521.