2

Михайло Старицький

He сейм то гукає, не бучний турнір,

Не свару здіймає розрада, –

Святкує звитягу король Казимир

У пишнім шатрі Цареграда:

На той урочистий, крулевський заклик

Зібралося гроно вельможних владик.

І повно повсюди спанілих поваб:

Тут – злото, грезет, оксамити,

Там – пишні саєти, волоський єдваб,

Яскраві зірки-самоцвіти…

Ген срібні місюрки, гартована сталь,

По зброї коштовній – турецька емаль…

На першому місці король возсіда,

Ліворуч посланник турецький,

Праворуч пиша якась постать бліда –

Хоробрий то князь Вишневецький,

А далі магнати, лицарство й навкруг

Ватага придворців і тиснява слуг.

Лисняться червоні обличчя гостей,

Утіхою світяться очі,

Розложистий гомін шумливо росте,

Буя серед глупої ночі;

А світло вогнисте мигоче, пала

Круг повного всяких розкошів стола.

І келех тяжкий, щирозлотий гуля…

Медів та венгжину уволю;

Всі хвалять славуту свого короля,

А більше – магнатську сваволю…

І вигуки жваві «Нєх жиє! Віват!»

Лоскочуть гордоту сліпу королят.

Озвавсь найясніший – і гомін ущух:

«Подяка лицарству за шану;

Не я тільки знищив бунтовничий рух

І збив неподужність Богдану,

Причинник звитязі другий отут єсть –

Йому то довліє і слава, і честь…

А хто ж той завзятець, той славний вояк,

Краса всього світу лицарству?

Хто край боронив від ворожих сіпак?

Відомо те пишному панству…

За славного ж князя цей келех вина!»

І гойно озвалась на те старшина.

«Спасибі яснішому крулю і всім! –

Князь в одповідь слово здіймає. –

Але ж ще, панове, вітать потерпім,

Поки-но пся крев поздихає…

Поки хоч єдина гадюка сичить –

Нам годі безпечно спочити й на мить!

Недобитки псині я колом обліг,

Одрізав їх мажі з харчами…

Там ставсь уже голод… все падає з ніг…

Ось-ось заберем їх руками…

Щодня у них більше стає втікача

І прямо на палі до мене влуча…

Але ще сидять там запеклі в боях:

Богун, Кривонос і Чарнота;

Коли поарканю і видушу птах,

Тоді-но лишиться мерзота:

Тим падлом я скрізь затасую плеса!» –

Так мовив Ярема, лицарства краса.

«Ха! Ха! Досконале! – магнатство гука. –

За князя наш келех! До сполу!»

І ось у ту хвилю чиясь-то рука

В шатрі одітнула приполу,

І вголос віщує шабльований пан:

«Віддався козачий отаман у брані»

«Нарешті!» – аж руки Ярема потер…

Зірвались вівати навколо:

«Настане розплата, панове, тепер…»

І в князя насупилось чоло:

«Ввести сюди бранця, ясніший, дозволь!»

І рухом правиці дав згоду король.

Ввіходить у путах залізних Іван

І ницо навколішки пада:

«Ясніший королю, ти батько і пан,

А ми твої вірнії чада…

Цілком я життя віддаю королю,

Сказать тільки слово правдиве молю!»

«Хто єстесь?» – питає з погордою князь.

«Отаман, Данило Кандиба!»

«На палю! – князь зикнув та шаблею –

брязь! –

До палі ще пекло і диба!»

«Дай, княже, хоч слово сказати, а кат

Ще матиме часу знущатись стократ!»

«Що маєш?» – круль мовив, а князь аж поблід.

«Ясніший! Там сталась розрада:

Голота кричить, що віддатися слід,

Бо з голоду пухне та пада,

А зла старшина, їм усім навпроти,

Гвалтовно жада на погибель іти…

Я став за голоту, кричав, що круля

Нам треба о ласку благати;

Але Джеджалій з старшиною гуля,

Мене ж поволік до гармати

Й за те, що я люд бунтувати хотів,

Ще мав мені всипать добрячих київ.

Звичайно, я втік, зацуравши згола

Те кляте, лихе отамання…

Тепер ворождою це серце пала

І помсти жада за знущання!

А втім, щоб упевнить його мосць ясну,

Готов я магнатству відкрить таїну…

Задумав Чарнота пробитися пріч

З козацтвом у обляги сонні

І має ударить напевне цю ніч

Край дуба на лави коронні;

Щоб левів же княжих назад залучить –

Він буде фальшиво в болото палить!»

Посинів Ярема: «Гей, приску йому!

Нехай це зміцнить на тортурі!»

«А правда!» – регоче магнатство тому…

Здавилося серце Вовгурі;

Проте він байдуже йому дповіда:

«Цей жарт козакові пустяшна біда!

Я хтів, не жаліючи крові та сил,

Панам своїм стать до підмоги, –

Спровадить коругви бунтовнику в тил,

Так мають калічити ноги!»

«Правдиво! – регочуть. – Хай кидає кат

Весь жар за халяви, не палячи п’ят!»

Спокійний Вовгура, не скривиться й твар,

Стоїть він, байдужий та смілий…

Від тіла живого розноситься гар,

Чадить на той бенькет сп’янілий…

«Чи правду ти кажеш, чи брешеш, як пес?»

Князь крикнув і править катовних колес…

«Благав я, – озвався Іван, – короля,

Сам дався вельможним у руки,

А пан найясніший за вірність зволя

Мене попустити на муки.

Я панський інтерес тепер бороню,

А князь в нагороду підсипав огню!»

«На смерть замордую!» – Ярема гука…

А круль йому тихо: «Мій княже!

Його нам замучить на смерть не рука,

Бо певен, що правду він каже,

Та й гонор лицарський того не зволя…»

І в мить ту навколо здригнулась земля…

Гукнули гармати удруге, й луна

Аж котить громи на болоті…

Збентежилась зразу уся старшина,

І бенькет замер на турботі…

І келехи, й жбани летять із стола…

«До броні! До бою!» – вся шляхта вола…

Як буря у лісі дерева зруша,

Так лагер зірвався на ноги:

Той джуру гукає, той зве гармаша,

Той біга шалено з трівоги…

Рев сурем, дзвін броні, брех панських хортів,

І гвалт навіжений мов з пекла злетів.

Аж ось надбігає від поля гінець

І здалі кричить у розпачі:

«Всі кинулись стяги на другий кінець,

А сили пекельні козачі

На нас напирають з ції сторони

І ринуть на лави, мов ті буруни!..»

«Вернуть їх! – Ярема від гніву поблід… –

На цей бік згромадить до кучень!»

«За що ж мордувати було мене слід?» –

Озвався відрадісно мучень.

«Цить, хлопе! Ось плата зрадливому псу!» –

І князь йому кинув дукатів кису!..

Лисенка звільнили від муки умить,

Та що йому лядські знущання?

Хоч печене тіло болить і горить,

Зате ж на душі раювання,

Неначе ширіє молитвений спів:

Він рідному краю вертає орлів!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 213 – 217.