4

Михайло Старицький

Ввірвались у прорву зле-люті ляхи –

Давай неозбройних локшити:

Послались по полю широкі шляхи,

Безвинною кров’ю политі…

І стогін, і лемент, і крик дітвори

Знялися до неба і впали згори…

Нарешті й король Казимир надлетів

Побачить лицарське буяння,

Так поле кріваве яснішому гнів

Змінило на тяжке зітхання;

Він крикнув: «Доволі вже крові лиття,

Я всім недобитим дарую життя!»

«Як всім? – сперечає Ярема крулю. –

Та онде на виспі гадюки;

Коли найясніший ма стільки жалю,

Що бидло боронить од муки,

То я би дозволу од влади волів,

Хоч тих не пускати на волю шмелів!»

«На волю? Для чого? Забрати в полон,

А крові більш лити не треба:

Окрити їх густо з усіх но сторон –

Най любий мій князь не погреба…

І мусять без гвалту віддатись вони

На певну покуту своєї вини».

«То бестії, шельми, заядлий то звір,

Лютіший за чорта утроє,

Якого не зломиш, мій крулю, повір,

І труп його шкоди наброє…

Я б попіл розвіяв тих підлих рабів,

Проте нехай буде, як ти повелів!»

І виспу навколо ключем огорта,

Мов хмарою, сила ворожа…

А в стані козачім на сході гурта

Йде рада остання, побожа:

Проказує вголос молитву Калаш,

І тихо шепочуть усі: «Отче наш!»

У кожного никне від дум голова

На ковані січами груди…

Вітрець лагідненький чуби колива,

Гра сонце на зброї повсюди,

І має в середці плахтиною стяг,

Той свідок правдивий славетних звитяг…

І щось ворухнулось у дужих серцях:

Садочок вишневий… хатина…

На покуті мати… дівчина в квітках…

Мала в сповиточку дитина…

На призьбі старезний, сивесенький дід…

І жаль їм здійнявся, і вид їм поблід..

Але ж по хвилині стріпнулись чуби,

Шапками накрилися чола,

Звелися постави, немов ті дуби,

Розправились груди всі згола,

Палкими ключами забилася кров,

І очі завзяттям спалахнули знов…

«Візьмім опрощення востаннє, брати, –

Прорік Джеджалій урочисто, –

Нехай нас на той світ проводять кати

Та й згинуть за нами всі чисто!

Покажем, як славне козацтво вмира,

Як сміло Кирпатій у твар зазира!»

«Так, батьку, покажем! – гукає загін, –

До рук не дамося живими!»

«Спасибі! – відмовив одрадісно він

І став обніматися з ними. –

Хто перший улучить на той світ, нехай

Вовгурі у бога благає за рай!»

А ворог тим часом геть виспу обліг,

Гінця до борців засилає:

«Дивіться, до смерті – їден вам поріг;

Здавайся ж без одсічі, зграє!

Життя вам дарують, за вашу ж вину

Почешуть лиш гречно подлячу спину!»

«Не діждете, кляті! – клекочуть орли. –

Посуньтеся – станем в пригоді:

Скарбів тих нема, щоб купить нас могли,

А смертю лякати нас годі!

Кума нам знайома ще з бозна-коли, –

Як брат із сестрою, ми з нею жили!»

Обурився ворог; хтось крикнув: «Пали!»

І тріскіт розлігся зокола:

Багато чубатих лиш руки зняли

Й поклали на купинах чола.

Між ними найпершим упав Джеджалій,

Промовивши стиха кравчині своїй:

«Прощайте!.. Постійте, брати, до кінця

За край… і за славу козачу!»

Спалахнули пеклом за батька серця,

А Дуб аж затрясся: «Оддячу!

Хоч мало припасу, розкидали вщерть,

Та в кожнім набої летітиме смерть!»

Прорвались на берег завзяті стрільці –

І блиснуло світло раптове;

Шарахнули лави в залізнім кільці,

Попадали з коней панове…

Регоче кравчина: «Що, з’їли бобів?

Ет, лицарі, гойні до в’язнів, бабів!»

T’ але ж їм не довга потіха була, –

Небавом всі вийшли набої…

А ось і гармата в ляхів загула –

І повно вже крові людської:

Пронизують бомби завзятців рядки

Та тіло козаче, знай, рвуть на шматки…

І мовчки лягають страшні вояки, –

Ні крику, ні ремства, ні згуку;

Коли ж упаде недобитий який,

Товариш урве його муку,

Промовивши любо: «Щасна тобі путь!

І нам за хвилину там випаде буть!»

Нелюдське звіроцтво і круля скребе,

І жаль овлада його серцем:

«Лицарство, – промовив, – неславить себе

Подібним катовничим герцем…

Гей, досить убою! Завзятцям даю

Я волю і кличу в коругву свою!»

Ущухли гармати… несе козакам

Крулевське ощадження джура;

Всього зо дві сотні лишилося там

Живого, залізного мура…

Наказ королевський немовбито люб;

Але на ту мову відказує Дуб:

«Спасибі за милость! Яснійшому рад

Усякий з нас вірно служити,

Нехай лиш накаже магнатський той гад

По цілій короні злокшити, –

Бо інак сваволя все знищить вкінець

І Річ Посполиту оберне внівець!»

«Пся крев! – Вишневецький на теє гука, –

Король заказав нам гармати,

Так є ще кривуля та цяя рука, –

О, бидлу я дам себе знати!

В болото їх трупи! Грузіте гатки –

Живими розірвемо псів на шматки!

А їх передатця поставте отут,

Хай баче, як гинуть гадюки;

Коли ж їм надійде останній капут,

Почнуться й докажчику муки;

Тоді на дозвіллі натішуся я

З тортур і дратівлі змії-гультяя!»

І трупи, й колеса, і люшні з возів

Летять у рідку багновицю…

І пробує ворог вже кілька разів

Полізти, та все намарницю,

Бо зла трясовина, мов чорна мара,

Що в неї не кинуть, – -усе пожира!

В одному-но місці, де чистий був став,

Нарешті болото згрузили,

І от по тій гатці то плазом, то вплав

Ворожі посунули сили;

Але ж розгорнутись їм змоги нема,

А люте козацтво на списи прийма…

І гинуть кварцяні на лезах, в багні,

За лавами сунуться лави;

Хоч жменя тих левів, а вельми жахні

Спиняють численні батави:

За велетня десять лягає ляхів…

Так гурт же тих левів щохвилі малів…

А ворог що більше на них напира,

Ярема що дужче шаліє…

«Гей, друзі! – Дуб крикнув. – Спочить нам пора!

Одно лиш, хорунжий Андрію, –

Щоб потоптом ворог, бува, не пішов

По нашій святині, – спали коругов!»

Чарує одвага сліпа короля, –

За лицарів серце спалилось,

На берег він скаче й до левів мовля, –

А вже їх но троє лишилось:

Семен, та Крутий, та хорунжий Гала,

І стяг, мов походня, над ними пала.

«Віддайтесь на милость, на ласку мою,

Най слово запевнить моцарське,

Що волю й шляхетство повічне даю

За ваше завзяття лицарське!

Нарешті, просіть що, і я без жалю,

За згоду можливе бажання вволю!»

«Спасибі за ласку,- – вклоняється Дуб, –

Твоє милосердя надмірне!

Ти батько наш рідний, козацтву ти люб,

Служить тобі будемо вірно

Душею і тілом, як батьку сини,

Одну тільки ласку, яснійший, вчини…

Утік од нас злодій, Лисенко Іван,

Продав нас за биті таляри,

І от через його зрадецький талан

Дістали ми лютої кари…

Такого падлюки, такої змії

Іще не зазнано в козачій сім’ї…

Віддай же Іуду на правий наш суд,

На нашу козачу розправу:

По краплі ми з жил його виточим бруд

За тяжку наругу й неславу;

Я сам йому горло зубами протну

І китицю з шкури накраю рясну!»

«Цікаво, як пса рознесуть свої пси!» –

Князь гримнув, а круль по хвилині:

«Я слова не зламлю; ти правий єси, –

Звірюча і смерть є звірині!

Нехай же здивує хрещений весь люд,

Який товариський зрадничому суд!»

І з реготом в’яжуть злорадні кати

На ретязь Лисенка-Вовгуру:

«Ой весело буде, як рідні свати

Здеруть перепроданою шкуру!»

Присуджений смерті не зрушить і брів,

А в серці ховає любов до братів…

Яка йому радість палає в очах –

Ляхи добачають не дуже…

Заледве ступив він на берег в корчах,

Як гомін розлігся: «Наш друже!

Сподобив господь тебе вирвать від мук!»

І ретязі впали умить йому з рук…

«Не ворог він лютий, а щира душа! –

Дуб грима ляхам остовпілим, –

І вільна Вкраїна тепера пиша

Таким переможником смілим:

На муки віддався він вам залюбки

Й вернув тим родині зборонців повки…

Йому на сім світі довіку хвала,

На тім же – у раї посада!

Звитягу, панове, вам зрада дала,

А сила народна не пада…

І велетнів славних, завзятців-орлів

Цурається Польща з-за гвалту панів…

Ой швидко дістане заліз і собі, –

В ярмі її слава поляже!..

Оце моє слово останнє тобі,

Ксьондзами нацькований враже!

А нам, мої друзі, прощатися тра,

Та линути вкупі до діда Петра».

І от обнялися дві пари на смерть,

На спокій німий до пробуди,

Та в тому стисканні загнали ущерть

Ножі один одному в груди…

Упали, й накрив їх опалений стяг,

Той свідок правдивий славетних звитяг…

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 222 – 228.