3
Михайло Старицький
Вже цілую добу спиня Джеджалій
Усі королівські потуги;
Даремно лютує Ярема-палій
І напади чинить навкруги:
Гусари крилаті, драгуни ясні
Бурунами ринуть, немов навісні…
Проте їм не зрушить широкі ряди
Возів, що склепились гаками;
І гинуть ляхове з лихої біди –
Їх пекло стріча між возами…
І кулі, і списи, і леза мечів
Скидають снопами шалених у рів.
А маж обскакати немає снаги:
Праворуч, ліворуч – багнюка;
Аж казиться гетьман – то рве береги,
То знову по табору грюка…
З ним князь Вишневецький, плече із плечем,
Кричить що є духу: «Вогнем і мечем!»
То гуркіт, то стогін по хвилі малій,
То гемонські вигуки врави;
По гарду, як вихор, літа Джеджалій
І словом обурює лави,
А збігле поспільство, та баб, і дівчат
Він далі відсунув од маж і гармат.
Тим часом у Вилах, під сховом пітьми
Та диму, йде потай робота
Вірнішими неньці Вкраїні дітьми, –
Між ними Богун і Чарнота,
Та ще вікопомний Максим Кривонос:
Їм всім визволятися визначив льос.
Хвильку ж Джеджалію та Дубу з Крутим
Впав жереб тут голови класти,
Боронячи тил визволенцям отим
Від лядської злої напасті –
І кожен справляє свій лицарський труд,
Аби тільки щастя дізнавсь його люд!
До півдня у Вилах проміж лозняка
Вже биндою гатка маріє, –
Хитка та зрадлива, а все ж козака
Самого втримати здоліє…
Лаз пробує перший Богун, а за ним
Плазують лейстрові один за одним.
Так всі опинились на тій стороні,
Що в Вилах мостили загату;
Вже Дуб од возів постачає сотні,
Туди перевівши гармату,
А те, щоб не впало Яремі взнаки,
Натикав по межах він густо шапки…
Узяти Вовгуру наказує круль;
Докажчику скручують руки,
І ставлять на берег під посвисти куль,
Ще й варту дають до «гадюки»…
В крові йому ноги, на шиї аркан,
А в очах від щастя аж грає туман.
Лютує Ярема: «Мерщій гармашів!
Ми з бидлом, я бачу, загречі;
Послать їм залізних, добрячих книшів,
А в вічі рясної картечі!»
Вовгуру охоплює розпач сліпа,
І серце смолою йому окипа.
«Ой боже єдиний, поглянься на нас,
Не дай загибати в неславі,
Почуй же наш стогін і змучений глас,
Забач наші сльози кріваві!
Рятуй свою правду, тебе я молю! –
І потім уголос мовля королю:
«Ясніший мій крулю. Тут нижче є брід,
Принаймні я чув од Максима,
Коли не бентежить стрільбою нарід,
То можна би стать за плечима,
І з тилу ударить на нього смерком,
Та й взять, як у шапку, всю ледач цілком».
Король необачний на раду зважа
І каже затримать гармати;
Хоч слово те князю мов лезо ножа,
А мусить, проте, послухати…
І от, поки в піхвах дрімає крива
Та броду шукають, – то час не трива…
А Дуб з Джаджалієм замітили рух
В ворожій гарматі за плесом:
«Гей, хлопці! – гукнули. – Поставте «сопух»,
Та купку ту виложіть тесом!
А сами заляжте, ударте з рушниць,
Нехай нам і панство уклониться ниць!»
Ревнули «сопухи», мушкети їм влад…
Знявсь пил у ворожому стані –
Тріски полетіли з гарматних осад,
Кварцяні лягають, мов п’яні…
«Картечі їм! Пекла!» – коронний гука,
І вдарили разом з гармат сорока.
«Жвавіше, козацтво! – кричить Джеджалій
Не дай їм і глянути в січі!
Пропали гармати, так куль не жалій,
Сипни, як горохом, у вічі!»
«Чого тут жаліти? Ми вірні клятьбі,
Та от тільки лихо – припасу дастьбі!»
А бомби ворожі на шмаття все рвуть;
Завзятцям змежаються очі,
І в гарді все ширша та ширшає путь…
«Гей, друзі, держімось до ночі:
Вже тягне туман від болота густий,
А нічка дасть раду!» – втішає Крутий.
І справді, небавом замовкли громи,
Як збіглися померки ночі…
«Тепер, – каже Дуб, – скористуємось ми:
Зостануться з нами охочі,
А решта без спіху нехай по черзі
За плесом зника в кучерявій лозі.
Коли ж но перейде все військо, тоді
Настане черга і голоті,
Та тільки тлумачити треба орді,
Аби не спиралась в болоті;
Ми ж сами, нарешті, закінчим хвоста,
Коли не поляжем отут без хреста!»
Ніч темна упала, і тиша кругом;
У місці лише, де голота,
Ще падає стогін, а то і гуртом
Здіймає ридання жонота:
Нещасная мати даремно дітей
Безпомічних тулить до всохлих грудей…
А ген божевільний аж землю куса,
А другий качається з муки,
Той бога блага, той кляне небеса,
Аж ось розляглося: «Тікаймо! Є лаз!»
І вихором табір порвався ураз…
Ой знявся до світа у стані содом –
Голота зламала вудила:
сказу-розпуки…
Уздріла загату, порвалась притьмом
І зараз її потопила…
Сказившись од жаху, вона від лози
Помчалась потоком ламати вози.
«Куди ви, нещасні?» – спиня їх Крутий;
Вони ж лементують: «Ой зрада!
Нас кинули тут на погибель брати й
Нам помсту лишила розрада!
Прокладуй дорогу проміж тих возів:
Ачей зміня ворог на ласку свій гнів!»
«На бога зогляньтесь! Верніться, сліпі! –
Кричить Джеджалій що є сили. –
Вас змиє той ворог у власній ропі,
Аби його тільки впустили…
Несе вас у зуби до дьявола жах,
А можна згрузити ще прорву в гатках!»
«Не вірим! Із нашої шкури плели
Ви ретязь на вчинок зрадецький;
Так з вашої, може, собі постоли
Пошиє тепер Вишневецький!»
«Скажені! – спиняє їх Дуб з кількома. –
За вас же ми гинем!..» Та й мови дарма!
Як горами рине на морі прибій
І впину нема його ході –
Так супроти сили тій жмені слабій
Встояти в борні було годі:
Прорвались, мов хвилі страшні, до возів…
Отаман аж руки до неба підвів:
«Ой боже! Потемрив їх голод жахний,
Надходить остання година…
Що ж, друзі? Хоч випав нам жереб сумний,
Зате ж не умре Україна!
Раз мати родила, не двічі й вмирать:
Така наша доля, така наша стать!
Ген виспа, навколо тванюка без дна.
Тягніть, де є в мажах драбина;
Поки між возами реве навісна,
Опинимось там до єдина…
Нас більше не буде, як сот півшоста, –
Клянімся ж умерти усі дочиста!»
І всі поклялись… А голота давай
У розпачі гард руйнувати…
Не стямивсь і ворог, зумившись украй,
А князь таки вдарив з гармати…
Знявсь лемент… благають – ощади нема!
Нарешті король вже правицю здійма.
Підскочив Ярема: «Одура страшна!
Я чую тут зле ошуканство:
Там бидла лишилось но жменя одна,
Кудись провалилось поганство!
Ну, скоро дізнаю, що зрадив цей зух,
Натішусь, поки свій не випустить дух:
На смальці підшкварю, на колі зігну,
Здеру по шматочку три шкури,
А далі на палю наткну сатану,
Придумаю й інші тортури!..»
Але супокійно Лисенко вчува
Ті повні звіроцтва та злоби слова…
Примітки
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 217 – 222.