2

Зинаїда Тулуб

Попоївши, джури пішли відпочивати в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу і присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.

– Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? – похитав головою кобзар, що примостився в холодку. – Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.

– Ой, мовчіть, дідусю, – злякано зашепотіла Настя, – треба закінчити подарунок панові гетьману.

– Це інша річ, – згодився старий. – Для такого, випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.

Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки – дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.

Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову і, відкусуючи нитку, спитала:

– А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?

– Аякже, зіронько моя. Був, – охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. – Тепер, і торік, і раніш.

– Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.

– Не любить! Ой не любить, рибонько, – згодився старий, хитаючи головою. – Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.

– А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?

– Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.

Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.

– Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади райські, і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. A султан так розлютував на візира Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини; одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки, а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках – за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, – побожно перехрестився старий, важко зітхнувши.

Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний.

Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, ніби занурившись у спогади.

– Ну, а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, – спитала Настя, опанувавши себе.

– Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, – лукаво підморгнув старий.

Настя схопилася з місця.

– Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли.

– Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти.

Настя вихром помчала по чарку.

– Ось вам, дідусю: і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала.

– Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки.

Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі:

– А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном.

– Нащо? – злякано урвала Настя. – Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється!

– Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть коні, як вітер, і перли буйні, як вишні.

Настя спустила шитво на коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею.

Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров’ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю – героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов’ю і пошаною народною, і йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє.

І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.

– Висадилися ми під Архіокою, – заговорив знову старий ритмічно й співуче, – біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.

Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї степи, наче вітер застогнав над могилами.

Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум’ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.

Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жаркий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.

Примітки

Просто на Трапезунд – оповідання Карпа відповідає історичним реаліям похода 1614 року; отже, час дії в цьому розділі – літо 1615 р.

Візир – найвищий урядовець турецької держави, носій султанської печатки.

Відвідати самого султана в Царгороді – цей похід стався 1615 року.

Захопили ми Стамбул – це, звичайно, перебільшення. Козаки побували тільки в околицях столиці.